Різьблений келих

133

ДНІПРО
Він починається з густих борів,
Із джерела, що сипле срібні дзвони,
І, від північних хмурячись вітрів,
Рве береги й вирує невгомонний.
 
І, з білоруських випливши лісів,
Полишивши, мов дзеркала, затони,
До себе Україну прихилив
І Чорне море й небо ніжнотонне.
 
Як богатир, в осінню студну ніч
Туманами вкривається до пліч,
Говорить з бурями – не без’язикий;
 
У сонце – тихий, грізний в час негод
І незглибимий. Він, як наш народ,
Красивий, дужий, гордий і великий.
24 листопада 1957 – 15 травня 2000
 
КИЇВСЬКЕ МОРЕ
Це море – горе, що не промина
Для України і для Білорусі…
Як заперечення усіх дискусій –
Чи бути морю – гребля мов стіна.
 
Ген чайка спогадом щемким зрина
Про білі села в прибережній смузі
І про жита, що хвилювались, в русі,
Там, де мертвотний дух встає із дна.
 
І море міниться, стражденне з виду, –
То бурі йдуть, то їх немає й сліду,
То виграє облудна голубінь,
 
То падає на неї смутку тінь
За всім-усім, що тут, як Атлантиду,
Ховає темна і гнила глибінь
11 серпня 1968 – 25 квітня 2004
 
МІЙ КЕЛИХ

Mon verre n’est pas grand,

mais je bois dans mon verre.

Alfred de Musset1

 
Під час канікул влітку знов і знову
На плавнях, в лузі, в полі на стерні
Я пас телят, учив французьку мову
І в затінку, як граф, читав Парні.
 
Із груші, що в годину вечорову
Грімниця розчахнула при вікні,
Різьбив ножем я чару в хмурі дні,
Відкривши серце рідній пісні й слову.
 
То й байдуже, що хтось в якімсь краю
Здійснив турне, в альпійських лазив скелях,
Коли дощі шмагали юнь мою.
 
Літа пливуть на хмар м’яких куделях;
Нехай не срібний – простий в мене келих,
Але ж із келиха свого я п’ю!
22 жовтня 1972
__________________
1Моя склянка не велика, але я п’ю із власної склянки. Альфред де Мюссе (франц.)
 
НЕ ГОРДУЙТЕ СОНЕТОМ
Сонетом не гордуйте, друзі,-
Я повторю, бо час пливе,
Старе з глибин здійма й нове
У думній зроджує напрузі.
 
Це –  келих віковий, що музі
Майстри гранили; в нім живе
Краса життя і владно зве
До дня в робочий синій блузі.
 
Ми ж доглядаємо свій сад,
Плекаєм ружі й виноград,-
Їм сонця і дощу бажаю.
 
Так сповнім форму цю стару,
Яку з побожністю беру,
Вином нового урожаю!
30 червня 1976
 
МІЙ ПАПУГА
Не подивуйте, в мене є папуга,
Як в Робінзона Крузо; на плече
Мені сідає й щось таке рече,
І міниться в очах ласкава туга.
 
Там, за вікном, регоче й стогне хуга,
І в чорну сутінь білий день тече,
А він об шибку стукне й гаряче
В біді мене втішає, наче друга.
 
«Тримайсь! Тримайсь!» – мені з громаддя книг
Зелений птах кричить і зве до них…
Хай так! Ділю з папугою печалі,
 
Бо серед злих життєвих завірюх
Мене в безщасті зрікся давній друг,
Щоб відійти од прикрощів подалі.
6 липня 1979
 
СОБАКА І Я
Папір, як сніг. І лампа. За вікном –
Зимова ніч. Хуртеча стогне, плаче.
Собака біля ніг згорнувсь клубком,
Скавчить ві сні, бо сниться щось собаче.
 
Те вічне, з давнини: сніги кругом,
Голодні дикі люди, смерть їм кряче,
А він полює здобич і хвостом
На учті коло них вертить терпляче.
 
Повільно з сохами й вогнем із тьми
Виходять дикуни – стають людьми,
А він за ними – псом, їх друг незмінний.
 
І холод, голод, рани – стерпить все.
Мене в путі не лишить і спасе,
Якщо я сам в собі не вб’ю людини.
21 грудня 1983
 
EX ORIENTE LUX!
Зі сходу світло! – римляни казали…
А я скажу: Зі Сходу ніч іде,
Вкриває трупи, тлумить плач людей,
Які в глухій тайзі позамерзали.
 
Зі сходу світло! – римляни писали…
Погляну я на Схід… Де ж світло, де?
Звідтіль нам полум’я жахтить руде, –
Земель збирання нищівне й зухвале.
 
Зі сходу світло! – римляни рекли…
Коли ж було там світло? Ну коли?
Ще як Вергілій жив… Дивлюся в тузі, –
 
На Захід сонце йде, льоди лама,
А там, на Сході, на зчорнілім прузі,
Там гвалт, там кров, там смерть, там ніч і тьма!
9 квітня 1995
***
До чого я в своїм дійшов житті?
Змарнілий, зболений, піддався втомі.
Аж часом зупиняють незнайомі:
«Скажіть, ви не були у Воркуті?»
 
О, де ви, юні літа золоті?
Втекли голодні в далі невідомі…
Я чую знов: «Стривайте, ви не з Комі?
Чи в шахтах не були у Воркуті?»
 
Що відповім тому, хто мене кличе?
Ні, там не був я, добрий чоловіче,
Але ми всі звідтіль де мерзлота;
 
І мукою себе страшною мучим, –
Для всіх була повсюди Воркута
З північним рабством, злиднями й матюччям.
9 квітня 1995
 
ДВА СЛОВА
Не сперечайтесь про модерн, поети!
Шануйтеся й своїх шукайте рим, –
Хай Рим не знав ще рим, хоч звався Рим! –
То стиль і форму, і себе знайдете.
 
О радісне й щемке відлуння, де ти?
Чи в лісі причаїлося старім?
Над нами в небі прокотився грім, –
Заграли смутно сонячні кларнети.
 
Сучасна рима… Я знайшов таку,
В якій уся історія відбилась,
Що випала вкраїнцям на віку, –
 
Бодай ніколи вже не повторилась!
І це два слова: перше – чемодан,
А друге, зимне й дальнє – Магадан!
10 квітня 1995
 
ЗАГИБЕЛЬ РУСОФІЛА

Смирись, Кавказ: идет Ермолов!

А. Пушкин

Я через Пушкіна любив Росію…
І ось, як грім, як блискавка, нараз
У серце вдарило: «Смирись, Кавказ!»
Я бачу гори у вогні й мертвію.
 
Скоритись? Ну, а що сказав Тарас?
«Борітеся – поборете!» Надію
Він людям ніс, як осяйну лелію,
Добром – не зброєю! – весь світ потряс.
 
Москва слезам не верит… Ох, мій світе,
Це ж скільки треба сліз, аби прозріти?!
Аж от осколок бомби, що дітей,
 
З Москви упавши, в Грозному скосила,
Немов йому ще мало тих смертей,
В мені убив навіки русофіла.
3 червня 1995
 
КОЗЯЧА НАУКА
З малих років цей спомин я несу, –
Коза на хлів залізла гордовита,
Тютюн поїла й зводить, сонцем вмита,
Злотисті ріжки… Глянь на ту красу!
 
Дід Сидір як уздрів – здійняв грозу,
Немов пророк Ілля на схилку літа,
І жально мекала коза побита,
І слізно я відбороняв козу.
 
Пропав тютюн, що до зими сушився,
Через козу палить я не навчився,
Та й через неї осягнув таке:
 
Згори ти бачиш все й тебе всі бачать,
Гірке життя, то й молоко гірке,
За гріх пізнання – різкою віддячать.
18 червня 1995
 
НА МЕЖІ
Моя Вкраїно, знову кров і муки
На рідній нашій – не своїй землі.
Попи московські, наче чорні круки,
Кружка обсіли Лавру, хитрі й злі.
 
Та й місто не своє, як схили й луки, –
Чужих панів маєтки там у млі;
Туди нам зась – копаймося в ріллі.
Чужі й кати у нас і злодіюки.
 
Немов не наш цей край, цей дім і храм,
Дивлюсь на небо – й небо вже не наше.
Орел із півночі літає там,
 
І креслить кола, й знову петлі в’яже.
Вкраїно, ти – на зла й добра межі…
А ми – чи ще свої чи вже чужі?
24 липня 1995
 
СУСІДИ В ХАТІ

Але біда – мій мед забрав сусід-свояк!

Янка Купала. Сонет «Бджоли».

(Переклад Д.Павличка)

 
Орали батько та сини завзяті
І, власну нивку впоравши скупу,
Вернулись пізно, глядь – сусіди в хаті
Облаштувалися під ніч сліпу.
 
Сидять на покуті меткі й рукаті,
Твердять про спільну долю і тропу…
Господар витер із чола ропу, –
Чи тут вони навік зостатись раді?
 
Сім’я скраєчку примостилась там,
Не сміє місце показать гостям…
Нараз побачили й затерпли в скрусі:
 
Вже порядкує, – таж ретельно як! –
У білій хаті, де дівчатка русі,
Той, що їх мед забрав, сусід-свояк!
27 липня 1995
 
СОНЯШНИК
Тут, за межею, де дзвенів овес,
На волі соняшник зростав потроху;
Він сином сонця був, йому як Богу,
Молився і тягнувся до небес.
 
І в теплу рань, з якої світ воскрес,
Будив цю ниву й окрашав убогу;
Думки, як зерна, зріли, – він тривогу
Вже навівав серед жовтавих плес.
 
Отож йому, коли в тремкім роздоллі
Морозом потягло від злих вітрів,
Тут голову зітнули мов косою,
 
Щоб мудрості олією терпкою
Він не живив сіреньких горобців,
Які – малі, та не терплять неволі.
1 вересня 1995
 
ПОРАДА МАЙСТРА

Дмитрові Павличку

Не все змиває мовчазлива Лета…
Я не забуду того дня й того,
Як я приніс переклади Гюго
У «Всесвіт» до редактора й поета.
 
Душа моя тремтіла, мов трепета…
Доба гнітюча… Не збагну всього…
Митець рече, й пекуча мисль його
Сучасність озорила, мов комета:
 
«Не муч, мій друже, мови і себе,
Хай вільно думка в човні слова плине,
До берега свободи хай гребе!»
 
І вже його перо, мов лебедине,
В письмі пливе, мою черкнувши путь:
Ти духом і в неволі вольний будь!
17 вересня 1995
 
 МІЙ ЛИСТОПАД
Уже й без вітру облітає сад,
Кружляє листя, як листи зжовтілі;
Птахи – ті змовкли, ті десь відлетіли, –
Підходить до кінця мій листопад.
 
І тягнеться болючий час утрат, –
Із сніжної близької заметілі
Мені устріч не з’явиться зраділий
Вже ні середній, ні молодший брат.
 
Чорніють на блакитнім тлі дерева,
І сонце ледве світиться із мрева;
Не ясний і не мрячний день стоїть.
 
Я сам тремчу край стежки самотою,
Як той листок, що зірветься на мить;
Дивлюся – й тіні вже нема зі мною!
9 жовтня 1995
 
 МОЯ ЗГУБА

Леонід Тендюк: «Тебе, Михайле,

згублять не карти, вино і жінки, а книги».

З давньої розмови в книгарні

 
Це скільки книг, то й стільки раз, мій світе,
Я не доїв і не допив. Ціну
За цю найгрубшу я віддав страшну,
Забувши принести дружині квіти.
 
Он ту, мов кралю, стежив сумовитий…
А словники… Вчив мову знов трудну,
Хоч краще молодицю ще одну
Обняв би, ніж з ученості сивіти!
 
Тепер усяко тут суди й ряди,
Але життя взяли томів ряди,
Скували душу, наче ті вериги.
 
Тож, як мій друг пророчив, так воно
І сталось, і мене згубили книги,
А не жінки, на жаль, і не вино!
12 жовтня 1995
 
ЗА КОРОЛЯ, ЗА ВІРУ Й ДАМУ!
Перечитавши цілий стос Дюма,
Я в шахи граю; я школяр, мій розум
Не піддається матовим погрозам
В колгоспнім клубі, де кишить юрма.
 
Аж гульк – тури-фортеці вже нема,
Хтось п’яний вкрав, і сміх пече морозом;
Не взять мене ні глузом, ні гіпнозом,
Голодний б’юсь – звитяжно зве сурма.
 
За короля, за віру і за даму,
Хоча не маю шпаги, ні коня!
Король у Франції, ми ж тут без храму,
 
Жінки на полі гибіють щодня,
А десь краса в тім краї невідомім,
Не тільки ж рабство, як у сорок сьомім!
26 листопада 1995 – 8 січня 1996
 
ДО ЛИТВИ
Із вирію Пташиним шляхом гуси
Летять через Вкраїну й Білорусь
Аж до Литви, й за ними я тягнусь,
Сам, як литвин-литовець – білорусий.
 
Красу й снагу в собі несуть якусь
Твій спів, твій день, твій хліб, твої убруси;
Янтарні феям ти даруєш буси,
Моя Литво, я знов тобі вклонюсь.
 
Твоє ім’я – у прізвищі моєму;
Кайдани рабства першою внівець
Ти розтрощила, зранена до щему;
 
Твоя Погоня – це звитяг вінець,
Здіймаєш ти свободи діадему, –
На власнім полі оратар і жнець.
13 лютого 1996
 
***
Читаю в сонетарії Павличка,
«Що здох тиран, але стоїть тюрма!»
Та це ж епох кривавих перекличка!
І вкотре знов мене мороз пройма.
 
І безнадія гнітить наче мжичка:
Змінилось все, тирана вже нема,
Але зостались шрами від ярма
І – влада, мов тиранова вдовичка.
 
Прийшла свобода, та якась сліпа,
Не бачить славних лицарів УПА,
Своїх синів, і лячно сипле солі
 
На рани нам, щоб кривду підсолить.
Свободи парадокс: тюрма стоїть,
Але злодії і кати на волі!
23 листопада 2002
 
 ПІСЛЯ ВЛАСНОГО СІМДЕСЯТИРІЧЧЯ
Дожив я до сумного ювілею,
Зігнувся, спотикаюся що крок…
Що я несу? Сто всяких бід мішок.
З угідь далеких дибаю ріллею.
 
Свій занедбавши лан, я мерз і мок
На іноземнім з музою моєю
І там чужу поезію, як фею,
Вбирав у наше – за рядком рядок.
 
Себе я розгубив, але щось добре
Знайшов для вас таки за много літ
І вже повільно йду на темний обрій.
 
Вдивляюся в зористий небозвід
І, залишивши нетривалий слід,
Я непомітно зникну, яко обри.
3 травня 2004
 
ТОРЖЕСТВО ХАМА
З часів біблійних знають християни:
Безбожне зло і з ним – безсмертний Хам,
Що з батька Ноя кпив, здійнявши гам,
Коли той спав нагим, від соку п’яний.
 
Яфет і Сим прикрили батька там,
Де встиг зростити він, достойний шани,
Свій виноград… Цей Хам захланнний
На глузи вже бере й наш край і храм.
 
Вкраїна-мати вижала пшеницю,
Здрімнула зморена… В її намет
Прокрався Хам, обдер, як липку, жницю…
 
Хам торжествує… Де ж це наш Яфет?
Невже не прийде він, щоб їй на спину
Хоч латану накинути свитину?!
1 листопада 2005
 
МОЇ ДЯДЬКИ

Моєму кузену Віктору Францевичу Лису.

Громадянин Лис Франц Йосипович (…) помер 17 листопада 1937 року (…) Причина смерті – розстріл.

Свідоцтво про смерть видане Харківським міським відділом реєстрації актів громадянського стану 9 листопада 1994 р.

2 квітня у Верховній Раді України було запропоновано вшанувати пам’ять українців, які загинули під час Голодомору, хвилиною мовчання. Підвелися всі депутати, крім комуністів.

З газет.

Де зараз ви, кати мого народу?

В. Симоненко

 
Дядьки мої, поляки й українці,
Гукніть з небес, хто в мене вас відняв,
Щоб вас, дядьки, з дитинства я не знав?
Де ті кати, убивці та злочинці?
 
Тужу із самотою наодинці:
Життя червоний в Франца відібрав,
Коричневий Антону смерть послав…
Де ті могили? У якій сторінці?
 
Де суд? Де правда? Де її знайдем?
У тридцять третім батьків брат Артем
Сконав від голоду… Кому він шкодив?
 
Масій поліг десь на полях війни…
Я знаю, де кати моїх народів,
І бачу, що в катів зросли сини!
5 квітня 2013
 
МОЄ ЩАСТЯ

Я по счастию никакими чинами и орденами не посрамлен.

Князь Лев Голицын

 
Роки помчали в даль, як воронії,
Їх квапить час, того й біжать чимдуж.
Я вже зійшов із берега надії…
Чому так боляче мені? Чому ж?
 
Тому, що ще не всі здійснились мрії,
Хоча свій труд, узявшися за гуж,
Тягнув, тягну в літа лихі й лихії
І зирю на людців, що надовкруж.
 
Аж смішно.. Цей усякій владі служить
Щоб бути у чинах, тим і не тужить;
Той нагороди, той звання гребе…
 
А я? Що я між тими гребунами?
На щастя я ніякими чинами
Та орденами не зганьбив себе.
9 жовтня 2013
 
***
Мій давній стіл, він не лише письмовий,
Багато він узнав і знає, й зна…
Скликав не раз він друзів до розмови
За чаркою, яка пилась до дна.
 
Старенький стіл, якого я не ганив,
Збиралися за ним щасливої пори
Грінчак, Шкребтій, Авдєєв, Митрофанов,
Колеги з «Молоді» й редактори.
 
І старші друзі, змучені війною,
Терень Масенко й Палійчук Борис
Пили вино й ділили хліб зі мною…
Тож заперечить щирість не берись…
 
Серця єднає не мамоні служба,
А стіл, поезія, вино і дружба.
1 листопада 2013
 
 
***
Я стільки звершити не зміг, не встиг,
А час втікає, наче коник чалий,
Все ж в морі паперовім напропале
Я ще пливу між островами книг.
 
Рукописи… Ох, скільки віршів тих,
Що й досі в мене книгами не стали?!
У них моє життя мале й чимале
Тепліє з давніх літ і зим близьких.
 
Тож сумніви печуть, як срібні роси,
Чи зможе вірші врятувать сповна,
Як і мене, прогнавши зло й морози,
 
Моя ще не остання тут весна?
Не жаль себе в цей день, що все погіршив,
Жаль, як душі моєї, – тільки віршів.
17 листопада 2013.
 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!