Райський сад

170

Анатолій Качан
 

Райський сад

Південному Бугу, річці Бога,

     на берегах і хвилях якої

     минуло і моє Дитинство

 
Із гір далеких і лісів,
Як найдорожчий дар природи,
У двох долонях берегів
Несе наш Буг до моря воду.
 
А біля нашого села,
Навпроти давнього кургану,
Буг п’є з живого джерела
І котить хвилі до Лиману.
 

Багато літ і зим підряд
В далеку звивисту дорогу
Випроводжає річку Бога
Аж за село Казенний сад.
 
В роки без світла і тепла
Цей сад у плавнях біля Бугу
Був і окрасою села,
І годувальником, і другом.
 
І досі сняться ще мені,
Та вже за сотні верст від саду,
То райські яблуні рясні,
То райські ґрона винограду.
 
Налитий сонцем виноград
І райські яблучка-корали
Манили влітку нас у сад,
Який ми  Р а й с ь к и м  називали.
 
Цей сад любили солов’ї,
Вони тут весни зустрічали
І тьох-тьох-тьохканням своїм
І цвіт, і зелень розвивали.
 
Від щебетання солов’їв
Тремтів весь сад, роса на листі,
А Буг виходив з берегів,
Аби послухати солістів.
 
Тополя на краю села
Весь день шуміла срібним листям
І нашумітись не могла,
Хоча було їй літ під триста.
 
 
Вона іще з козацьких літ
У течії сторожувала –
Громовідвід від хмар та бід,
Які село це обступали.
 
У ті роки, після війни,
І грім гримів, немов гармата,
На річці хвилі вороні
Були  високі, наче хата.
 
В святкові дні квітучих трав,
Грім дарував дощі і зливи,
А Райський сад благословляв
На груші, яблука і сливи.
А щедрувальникам на втіху
Благословляв ще й на горіхи.
 
Після грози на самоті
Зозулі долю нам кували.
А десь на флейті золотій
Щаслива іволга там грала:
«Фіу-ліу!.. Я вас люблю!..» –
Так пісня іволги звучала.
 
Під ту мелодію просту
Знов відкривали очі квіти,
І всі ми вірили в саду,
Що щастя є на білім світі.
 
А з Бугу райдуга ясна
Для раю брала воду чисту.
Над садом гнулася вона,
Немов коромисло барвисте.
 
Тепер я знаю: сад оцей
Був острівцем посеред моря –
Зеленим райським острівцем
Посеред моря сліз і горя.
 
2
Це все було і відгуло.
Сьогодні Буг наш зажурився,
Бо не співає вже село,
А сад Казенний перевівся.
 
Цвітуть ще груші де-не-де,
Шумлять тополі-старожили:
«Давно немає тих людей,
Які цей Райський сад садили…».
 
Дерева – свідки давнини:
І груші ті, і осокори
Ще пам’ятають три війни
І три страшні голодомори.
 
Голодні та холодні дні,
І трудодні, і ночі чорні
Перемололи у млині
Крутих років гранітні жорна.
 
Після війни прийшли сюди
Стальні сокири й бензопили
І так почистили сади,
Що лиш одні пеньки лишили.
 
 

Ось два скрипучі явори
Ведуть розмову на горі:
– Де кримка, груша запашна?
– Її спиляли дроворізи.
– Де груша винна?
– А вона –
уже давно в Червоній книзі.
 
– А ще ж були, – кигиче чайка,–
І лісова красуня-грушка,
І дуже рання груша майка,
І дуже пізня груша бушка…
 
Після макухи й мамалиґ
Усі ці груші, без реклами,
Для нас, голодних і худих,
Здавались райськими плодами.
 
– А де тополя з течії,
Що запорожців пам’ятала?
– Тополю п’яні гультяї
Торік на дрова розпиляли.
 
Стоїть дідусь біля воріт.
– Де Райський сад? – питають діти.
– Пропав наш сад,– зітхає дід,–
Усі ми гості на цім світі…
 
 
4
Без вороття летять роки,
Минають тижні-семиденки.
А де ж нові садівники?
Де наші юні Симиренки?
 
Ось пише дівчинка мала
На дошці крейдою у класі:
«Цей сад був гордістю села
І річки Божої окраса…»
 
Іще за партами сидять
Нові герої покоління,
Які відродять Райський сад –
Квітучу нашу Україну.
 
На сад такий і виноград
Пора збирати не каміння, –
Прийшла пора збирать насіння
На райські саджанці і сад.
 

с. Новопетрівське на Миколаївщині –

м. Київ, 2012, 2016.

№17 (179) 2 вересня 2016

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!