***
Де б циганського щастя, щоб степом, щоб в небо, щоб в ніч,
Залишаючи розчарування і побут.
І любити до крові, до того вогню, що із віч,
І до сліз, і до сміху, і просто, як кажуть – до гробу.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
О, суєт суєта, ти сірієш над барвами свят
І життя покриваєш липкими долонями змори.
Боїмося сміятися голосно в мареві втрат,
Може, сльози за нас проливними дощами говорять?
А життя, мов батіг, вдарить раз і навік запече,
Хтось тримає його у руці, що придумав нам долю.
Ми не бачимо золота сонця і срібла ночей,
Де той скарб, де той час, де та пристрасть на промені болю?
Хтось придумав усе і накреслив дороги, стежки,
Підганяє нас віком, сортує людей у розряди,
Філософія спить і малі клишоногі божки
Гіперсонним і тихим насаджують гаслами владу.
Світ не бачить злиденних світочків, що серце таїть,
Як в калюжах намулистих в них вже вода переграла.
Між землею і небом людина самотньо стоїть
І тримає це небо, щоб часом на землю не впало…
***
У спеці липень, либонь, зомлів,
А ти байдужий,
Бо вірші, просто – сніпки зі слів,
Мій ніжний друже.
Жнивуєш, збіжжя твоє пливе
У римах-ріках,
І знов придумуєш щось нове,
Що стане ліком.
Поглянь у небо, там місяць-серп
Вже вижав хмари.
В мені солодкий твій вірш затерп –
То, певно, чари…
***
Небо гаптує, тумани пряде,
Шиє обнови, танець веде
І не спиняє серцебиття –
Життя…
Силу гартує, гострить мечі,
Татуювання б’є на плечі,
Шепче молитву, мов каяття,
Життя…
***
Я та, що любить життя,
Воно мені з морем схоже,
Де мрії в небо летять,
А небо безмежжя множить.
Де шторм заходить у штиль,
Де піняться буря й пристрасть,
А жар вогню серед хвиль
Розбурхує мить іскристу.
І чайки на крилах час
Колишуть над головою,
Де тихий прибій, як вальс,
Щемить мені за тобою.
В доріжці сонця – жита,
Лягають на хвилі хмари,
Я та, що любить життя,
Його неповторні чари…
***
Хмари бліде вітрило
Згадкою небо вкрило,
Тихо пливе…
Бджіл золотаві крила
Пестить русява мила,
Долю зове…
Милий пішов за сонцем,
Ангелом-охоронцем,
Плачуть дощі…
Мила піснями тужить,
Гріє пелюстки ружі,
Біля душі…
ДРУЗЯМ
Не ховаюсь у бульбашку, не зачиняю дверей,
Хай за мною до вас ще заходить удачі навала.
Я конвалія біла, в перлистих куточках очей
Для засмучених вас крихти усмішок світу зібрала.
Я дзвіночками вам про любов заспіваю і ще
Неземну таємницю відкрию, що душу зігріє.
Я до вас завітаю із вітром, із теплим дощем
І пташок приведу, щоб були, як розкрилені мрії.
Та дверей не зачиню, не вмію, не звикну ніяк,
Бо слідами моїми злодії і жадні не ходять.
Мельхіорову ніжність віддам вам на щастя, за так,
А відчинені двері…цей знак означає – свобода…
ЦЯ ЖІНКА
Ця жінка, наче Стрітенська свіча,
Таку шукають в час грози і лиха,
Її печаль, її розрада тиха
Торкаються волоссям до плеча.
І стан її гнучкий, серед тривог,
Немов магічна тінь до себе кличе,
Ця жінка має ангельське обличчя
І з нею інколи говорить Бог.
Вона не звикла до чужих умов,
Палаючи жертовно і пророче,
Вона на серце капає щоночі,
Щоб воском ворожити на любов…
***
Нині кава ранкова, як завше,
І коти біля моїх ніг,
Я розмішую, ложечку взявши,
Дні і ночі своїх доріг.
Підсолоджую мить блаженну
Цукром споминів, медом слів,
І ніхто не вкраде у мене
Цей напій з ароматом снів.
І ніщо не затьмарить ранок,
Що прикрашений цвітом руж,
І корицею забаганок,
Хай лиш згине тривоги вуж.
І нехай я доп’ю спокійно
Свою каву й своє життя,
Чорний осад і чорні війни –
Вуст обпечених вишиття…
***
Осінній щем – розморена печаль,
У ній листок золочений, як диво.
Принишкла я і ти весь час мовчав,
У сутінках лиш очі говорили.
Зелене убиралося рудим,
Кудись руда спішила іжачиха,
Наш сад німів і ми німіли з ним,
Лиш кава гіркла і зітхала тихо.
При стежці, наче згадка про розмай,
Розквітла маргаритка одинока,
І той листок присів на серця край,
Немов метелик павичеве око…
***
А пані любила каву
Гірку.
Таку, наче літні трави,
П’янку.
Таку, як любовна пристрасть,
Міцну,
Як згадку про жовте листя,
Чудну.
Ставав її день ласкавим
Дитям,
Бо пані любила каву
Й життя…
***
Я забула тебе запитати,
А тепер на жалі пристаю.
Чи у білих похмурих палатах
Ти згадав неповторність мою?
Мої руки – ліани пестливі,
Мої очі – зелені моря,
І вуста, в поцілунковій зливі,
Як світила любові зоря.
Чи у думах про вічності скелі,
Неминучості чорні жалі,
Ти згадав свої весни веселі
Та мене на своєму крилі?
Той кришталь, що на щастя розбився,
Бо у нім закипіло вино,
Чи згадав, до тепла прихилився,
Хоч було все те дуже давно?
Чи ти мріяв про мене в палатах,
Задурманений духом чужим,
Чи згадав, як я вміла кохати,
Чи усе відбіліло, як дим?
Чи усе перейшло, відболіло,
Чи ж воно не боліло тобі?
А згадай, розворуш своє тіло,
Не топи свою душу в журбі.
Хай заграє ще кров, хай зігріє,
Бо іще прощаватись не час,
Хай думки переходять у мрії
Про щасливих, закоханих нас..
***
Тоді півонії цвіли: вишневі, білі і рожеві,
Амур приклався до стріли,
Мольфарив щось новому дневі.
Хмільний і звабний аромат
Вершив романтику природи.
А серед ночі падав град,
Пливли лихі холодні води.
Пелюстки щулились дитям
І плакав цвіт беззвучно, тихо.
Отак буває і з життям,
Як підкрадеться раптом лихо.
Вітри віднесли аромат
Кудись у гори, у діброви.
Так жаль півоній і стократ
Жаль цвіту юності й любові…
***
Я сяду у потяг, у ніч проросту
І буду дивитись із теплою вірою,
Як падають ноти у темінь густу,
За сірим віконцем з фіранкою сірою.
Усі свої мрії, в полоні імли,
Я може, забуду у поїзді дальному,
Лиш руки його, що із вітром були
В моєму волоссі, в прощанні вокзальному.
Я їх, мов кохання ромашковий вальс,
Відчую єством, наче згадки непрохані,
Бо не повернути ні потяг, ні час,
Ні нас, що були до нестями закохані…
***
Зробити
Дві помилки, із двох можливих,
Та жити
І свято вірити у диво.
Та цвітом
Стелити стежку біля хати.
І світом
Тумани у поділ збирати.
Наживо
Себе тобою таврувати,
У диво
Все ж вірити,
Не перестати.
В любові
Себе, немов дитя купати,
У слові
Свій тихий світ закодувати.
Розлити
Бокал журби у літню зливу,
Зробити
Дві помилки, із двох можливих…
***
Ой, мій коню, у квітах, у травах,
Випасаєш оті сіножаті,
Що із мрій золотих та ласкавих
Та із вільних, які не припʼяті.
Ланцюгами законів, канонів,
Що придумали люди далекі
Від небесних збентежених дзвонів,
Од сонцевої стиглої спеки.
Ой ти, коню, твоя нині влада,
Як захочеш – полинеш між хмари,
Я ж і так всім приємностям рада,
Сієш чари у світ, сієш чари…
***
Жінка мрії свої закодовує,
То на писанці, то у тісті,
Вимальовує, розфарбовує,
Вірить жінка у добрі вісті.
Потім в келихи позолочені
Розливає свої надії,
І нашіптує, напророчує,
Аж душа її золотіє.
А любов свою, матіолову,
Виколисує, як дитину,
І випещує, і вимолює,
Мов без неї вона загине.
Жінка пташкою сизокрилою,
Понад хатою, понад долею,
Зіллям-чарами, диво-силою,
Лине піснею, лине волею…
***
Повези мене в місто, де пахне шафран,
Де ласкавого сонця хмільний океан,
Де засмаглі серця і зіниці.
Вже коли я сидітиму у літаку,
То побачиш ти зовсім мене не таку,
А оту, що у снах тобі сниться.
Я погляну на світ крізь маленьке вікно,
Серед хмар намалюю із нами кіно
І відчую свою невагомість.
А куритиме вечір мускатний кальян,
То серця наші й море накриє туман,
Ти заснеш – я писатиму повість…
***
Усе, мов забуття,
Затьмарення без меж,
Жага почати з аркуша, що чистий.
Нехай пливе життя,
Мов кораблів кортеж,
Стрімкий порив мій буде, наче вистріл.
Втрачаючи усе,
Скидаю, наче в яр,
Красу фальшиву нинішнього світу.
І той великий сенс,
І неповторний чар,
І очі, що крізь час коханням світять.
Той солод, як зефір,
Ті руки, як вужі,
Єдиний чоловік, завжди стозорий.
Шматує, наче звір,
Кричить слова чужі,
Він світ в кривому дзеркалі спотворив.
Розтопить сповідь лід,
Душа, немов піна,
Самітниці не схочеться літати,
І змивши попіл бід,
Залишусь я одна,
Щоб першою свій слід снігам віддати…
***
Коли я мовчу…
Говорить моє безсоння,
Кричить на весь світ мій глухий і задавнений біль,
Душа моя вперто шукає осоння,
Жагу мого серця відносять вітри в заметіль.
Коли я мовчу..
Струмками розказують очі,
Шепочуть шовки мого тіла про згубу бажань,
Співає розхристано рана, душа кровоточить
І з неї троянда палає вогнем сподівань.
Коли я мовчу…
Гримлять мої кроки у прірві,
А темрява стогне, в ній місяць пливе, наче гість.
Мовчання, мов зірка, таке незбагненно-чарівне,
Загубиться десь у осінніх слідах передмість…
***
Там, де вперше вдихнув
Запах рідного дому,
Світ тебе не забув
Та не каже нікому.
Клаптик теплих дощів,
Грудка білого неба,
Вітру теплого спів –
Нагадають про себе.
Слід, неначе магніт,
Знову ноги притягне,
Буде той переліт,
Мов за диханням спраглий.
Може, ти лиш в думках
Цілуватимеш землю,
Звʼяжеш вузликом шлях,
Поле, річку і греблю.
Незабудок рядок
Всієш попід душею
І водиці ковток
Зацукруєш ріднею.
Крізь вогонь і мороз,
Через біль і розлуку,
Ти почуєш, що хтось
Простягатиме руку.
Поміж тисячі меж,
Ти крилато-безкрилий,
Наостанок знайдеш
Місце вічної сили…
***
Люди схожі до ліхтарів,
Хтось погас, хтось ще світить ясно
І у темній німій порі
Стежку вказує всім нещасним.
Інший в сонця світло краде,
Хитро живиться ним при дневі,
Хтось вже склом заслонив себе,
У розніженні полудневім.
Сліплять світ думки ліхтарів,
Їхні мрії – уклін дорозі,
В танцях сяючих світляків,
У розпліднику передгроззя…
***
Я знала – із попелу сиві сліди
Ведуть до сердець, що любили.
Як вечір розжарене сонце розбив,
Осколки поранили крила.
Вітри перевіяли, дощ перейшов,
Із диму срібляста хмарина,
Немов протиріччя, де смерть і любов,
Де світ народився і згинув.
Спочатку безодня, а потім кришталь
Великої вічності слова,
Себе розпалив, переповнив грааль,
Додавши тернин до любові.
Весна поселилась у кожній порі,
Вінчаючись в новім сезоні,
А світом, як грози, пішли дзвонарі,
Щоб час поклонився іконі…
***
Надкусивши свій сум, наче яблуко кисле, не скривлюсь,
А дивитимусь, як поміж пальці тече,
Витікає мій світ, і вогонь заколисує хвилі,
А невидимий хтось вже торкає мене за плече.
Знак самотності – чорна лілея на грудях,
А на шиї намисто, життям закатованих днів,
У яких я пропала й мене вже ніколи не буде,
Бісер ніжних очей не розсиплеться в серце мені.
Я стою у воді, через шкіру думки кровоточать,
Б’ють джерела навкруг, але іскри у них не мої,
І так дивно мені, що вже більше нічого не хочу,
Як шмагають обличчя осінніх вітрів нагаї…
***
Неначе з чистого листа
Своє життя писала,
Налиті фразами вуста
Мовчали…
А світ убрався в білий сон,
Закутався в романи,
І їй мовчали в унісон
Тумани…
***
Заколиши мій світ, моє безсоння,
Немов серпневий вітер листя клена,
Війна приляже спати на осоння,
Не розбуди, прийди тоді до мене.
Скидай із себе камені в провалля,
Одежі мокрі і брудні від крові.
Заколиши тепер мої печалі,
Коли палає вогнище любові.
Прилязь і ти на білу мою руку,
Замкни наш простір словом променистим,
І стануть солов’їними всі звуки,
На трави ляжуть сонячним намистом…
Раїса Обшарська
м.Чортків
Тернопільська область