Раїса Харитонова. «У нас однакові страхи»

ЗИМА

На склі мережаний малюнок –

зими візитка й подарунок.

Вона – неначе наречена!

Не наречена – королева:

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

на ній корона кришталева

і хутро біле на раменах.

Сама собі гуляє і самує,

кого захоче, того й поцілує:

як смерть колись, підступна,

з уст Ромео

вкраде собі останній поцілунок.

 

 

Прощена неділя

Пшениці жменя,

не принесена в мороз синицям,

хай, Господи, мені проститься.

 

Вода, яка пішла

з батьківської криниці,

хай нам проститься.

 

Самотність

при живій рідні й сирітство

нехай комусь проститься.

 

У зоопарку заґратована навік левиця,

й безжальна куля ситого мисливця,

і хутро на твоїх плечах лисиці,

і в серці у бика смертельна криця…

нехай проститься.

 

Любаска молода тобі, мій сивий Грицю,

хай теж проститься.

 

І, Господи, нехай, нехай мені це все

вже більше не болить й не сниться.

 

 

ЗИМОВИЙ ЕТЮД

Пам’яті Олександра Абліцова

 

Більмасті від морозу вікна.

Я сиротію. Мерзну. І ніяк не звикну

до того, що флуоресцентним світлом

мені вночі присвічують коти,

мов світляки із молодого літа.

 

Рипуче «р» прочинить у минуле двері,

хурдига, що гуляє в сквері,

влетить до мене на пісну вечерю

й порозкидає всі твої листи,

мов листя золоте у кам’яній печері.

 

 

РОЗКВІТНУТИ – ЦЕ НЕБЕЗПЕЧНО

Весна переросте у безбереге літо,

а літо – у Господній рай!

На радість серцю, і душі, і оку

розквітнуть дивовижні квіти.

Та хтось візьме і зірве їх на чай.

 

Жасмин, настурція, ромашка і будяк…

Як пурпурово пломеніє мак!

Аж зблиснула у думці Жанна д’Арк

у полум’ї жаскім, високім, лютім…

Хіба ж так чинять люди?!

 

Розквітнути – це часто небезпечно:

твій цвіт, красу хтось схоче безперечно

зірвать:

прикрасити свій фрак чи інтер’єр,

зрадливу долю, самоту чи смерть,

старий барліг чи безпорадну дату;

у Кафі чи деінде вигідно продать;

на крайній випадок сховати

в гербарії, у мертвому букеті

(немов Ромео і Джульєтту –

в склепі).

 

Красу не в силах захистити і Венера:

відтято руки їй до нашої ще ери

(вона – лиш еталон, лиш символ, міт),

але не бачать люди в цім гріха й трагедій…

 

Не вірю, що краса врятує світ.

Хіба що – милосердя.

 

 

***

Коли виросте хрест в головах,

чи душа моя вміститься в квітці?

 

 

***

Нам обрій не спіймать, не наздогнати.

Мов лисі рекрути, стоять смутні Карпати.

 

Ми із дітьми – мов завтра з позавчора.

Ми розучились розрізняти кольори:

де біле? чорне?

 

У нас однакові страхи: страх болю й втрати.

У нас в душі Ісус – завжди розп’ятий.

 

Росте пісочниця часу – Сахара.

Не поспішає Бог.

Немає аватара…

 

 

НІЧНИЙ КЛУБ

Збісилась п’яна скрипка,

спітнів скрипаль.

Як демон однокрилий

стоїть рояль.

Тут правлять бал

секс, золото і сталь.

Червоно-чорну сукню

а ля Стендаль

скида під оплески

мадам Мораль.

Якийсь новий Лотрек –

йому не жаль –

на спині вздовж і впоперек

їй змалював «деталь».

Пілон упевнений,

що він – це Вертикаль.

 

***

Заплуталась. Душа у дисонансі:

ремейк

сакральний змінює мотив.

Ще й Бог, наче чай у склянці,

узяв Усесвіт і розколотив.

 

 

КРАМАТОРСЬК – КИЇВ

Вагон плацкартний, вагон купейний,

розмова довга з присмаком портвейну.

Почуте повсковзом – в душі, мов скалка.

Комусь все пофіг, комусь всіх «жалко».

 

Хитають поїзд важкі прогнози.

І серце журиться і точить сльози.

Ключі від знищеного ворогами дому

стискаю у долоні несвідомо.

 

Ампутували Батьківщину без наркозу.

І ллється, ллється кров, і рветься серце.

Та з нами Бог. І ми – безсмертні,

бо смерть – це лиш метаморфоза.

 

 

ЛЬВІВ

Столиця парасольок і плащів,

докучливих туманів і дощів –

Львів.

 

Церковні бані. Послід голубів.

Кущі, попечені сечею псів.

Львів.

 

Камінні замки. Кам’яний архів.

Незрячі леви – з-під камінних брів.

Львів.

 

І спогад з дна душі про юні дні,

де ми удвох на цілий світ одні.

 

 

ПАНДЕМІЯ

В ці дні безплідні і холодні

нельотне небо.

На краю безодні

оплакуєш усіх,

хто відлетів й без літаків.

Хоча можливо, що уже сьогодні

тебе угледить смерть безсонна

(країна вся – всуціль червоно-чорна зона)

і у сльозі твоїй лишиться ночувать.

Як знать,

чи прийде хтось тобі води подати,

й без почесті у вічність проводжати?

 

ЧАС НЕПРОГЛЯДНИЙ

Як жити квітці у темряві й не зів’януть?

Ти щеплений уже смертю:

антитіла її у крові.

Але хапаєшся за надію,

за карниз її жерстяний,

за склорізний промінчик мрії,

за любові колишньої нітрогліцерин,

за просмолені шпали

спогадів із дитинства,

за антикварну духовність

і гідність шаблюк…

Шукаєш рятунку в красі

(що ніби рятує світ),

у книжках, у піснях, у віршах…

Але й там, наче чорт у Печерській лаврі,

упромельк хвостатий матюк.

 

 

СОЛОДКИЙ СОН

Гостювала у спогадах, гостювала,

перебирала, мов гречку, минуле

доки й заснула.

Стоока слива проґавила, як у небо майнула

(хто не перелазив через тин «не можна»

чи не крав у сусідки казкових квітів?)

душа, на кульбабку схожа.

Душі моїй з янголом легко летіти,

пурхати, мов колібрі веселе,

сяяти, мов травнева веселка…

У янгола волосся зачесане,

як і у мене: навкіс.

Та звідки у нього узявся хвіст?

І це ж не веселка – недобудований міст!

І баржа прасує навспак чорну ріку,

перелицьовану в радісне небо.

Душі байдуже,

що вже втретє прокаркано «кукаріку»,

що прокинувся неперелазний тин,

що з радіо знов у жалОбному ритмі – гімн,

що сусідку вхопила трясця…

Душа ловить і ловить в солодкому сні

своє невловиме щастя.

 

ДОНБАС. ЛІТО 2013 Р.

Обдзенькують квітучий степ корови.

Баштан плекає пузо кавунове.

Із конюшиною кохаються джмелі,

і не сидиться пташці у дуплі

зеленої співучої діброви.

 

Гаї в чеканні на рясні дощі.

Хоч Всесвіт уміщається в душі,

та серцю в грудях тісно від любові –

вона бринить й бринить у слові,

як у садку Шевченковім хрущі.

 

 

***

Спекота. Аж засох чортополох.

Що вже й казати про тендітні квіти.

І хочеться, щоб ти, твоє дитя і Бог

хоч поглядом зволожили цей світ, це літо.

 

Майнути б в ліс. Тинятись навмання.

Ні ягід, ні грибів – нічого не потрібно.

Надибати маленьке зайченя,

яке на сина Врубеля подібне.

 

Знайти ручай, напитися води,

лежати горілиць – життя триває! –

і думати, що хтось колись, як ти,

також блукатиме цим гаєм, наче раєм.

 

 

***

Господи, Ти завжди – ЛЮБОВ.

Але сьогодні Ти – наша НАДІЯ.