Раїса Харитонова. «У гніві річечка стає рікою»

“Українська літературна газета”, ч. 2 (346), лютий 2023

 

 

УКРАЇНКА

Ти не перша, не друга, не третя…

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Ти нікому нічого не винна. Ти – вільна.

Твоя freedom із голосом Фреді,

упізнаваним безпомильно.

Дві в одній: вдих і видих,

метелик – гусінь, вода і крига,

двері (хочеш – вхід, хочеш – вихід) –

можеш глянуть в лице, можеш – в спину;

Але ключ і замок… і стіни –

це вже інше:

мертвий Фреді і мертва тиша.

 

***

Старим не спиться ні вночі, ні вранці:

у спогадах – любов і сонячні долини.

Зістарені у шапокляк, у ізергіль,

Єлени, Есмеральди, Магдалини,

зібравши в пучечку коряві пальці,

відмолюють гріхи свої. І сіль

з очей – колись таких прекрасних! –

тече кудись в Сиваш, у Мертве море,

повз жито й соняхи у прірву неозору,

у Стікс – у позачасся.

Вже листопад. Ось-ось і засніжить.

Уже тремтить приречено листок –

його урятувати ти не в змозі.

Життя – немов вода в пісок –

не вимолить, не втримати й на мить.

А біля траси гибіє шипшина

на першому тоненькому морозі

і, мов повія, пипками ряхтить.

 

***

Роки, як ті гуси у сивому небі, – клином…

Молодість – як білий налив швидкоплинний,

як райдуга, як солодкий вранішній сон,

як після щедрої зливи озон,

як погляд закоханого чоловіка.

Пічка ще просить: «З’їж мого пиріжка».

Течія молочної річечки ще важка.

Книжка втомилась мовчати – візьми, прочитай!

Коли?! Ніколи! Усе швидкоплинне – гай-гай!

Скільки лишилося того віку?

Твоя душа ще й не збиралась до раю,

та РФ-яга гострила, гострила та й вигострила ножа.

Ти думав – попереду обрій. А воно – межа.

Візьми ж хоч яблуко, яке яблуня ще простягає.

 

АРИФМЕТИКА СТАРОСТІ

От і весна. Ців-цівкають синиці,

шпаки озвучують небесну висоту.

Та старість любить тишу й самоту:

і хто би не туливсь до одиниці

(сестра, дочка, онуки, блудний син,

немов сокира у колоді, жінка) –

вони не додаються. Ти – один

у підсумку. Один в цілому світі.

Ні пристрасті, ні дива, ні мачинки… –

живеш собі так-сяк.

У старості одні свята: поминки.

Дні золоті ти вже давно розтринькав

на бозна що і як.

 

***

Від акацій, від ясмину

п’яний біло-пінний сквер.

А з сусідської квартири –

нафталін СРСР:

 

Чегеваре, Ленін, Сталін,

зуб гнилий, старе кіно,

у годиннику деталі

поіржавіли давно.

Іскандери, міни, кулі,

серп і молот, і звізда.

І гніздо – як у зозулі.

І ку-ку – як рік за два.

 

***

День прокинувся в холодному поту.

Хоч над урвищем війни

уже зійшла пшениця,

хоч в лісах розтінькались синиці,

та у небі – двоголова птиця.

Злобним оком рве мою святу

землю України.

 

Боже правий, де Твій камертон?

Де Закон? Де Суд Твій триєдиний?

Де кларнет, що імені Тичини?

Лиш сирени, плач, лиш вибухають міни…

Й суне той, хто зветься «легіон»,

залишаючи могили і руїни…

 

ЛІЧИЛКА

Що ж це буде?

Раз чи два?

Заболіла голова.

Що було це?

Раз, два, три…

Краще з пам’яті зітри!

Вже чотири! Навіть п’ять!

Ворог суне убивать.

Шість, сім, вісім…

Боже мій!

Зразу сто – в землі сирій!

А дев’ятка – наче шістка,

з праху вийнята нечистим.

Десять – як одна за двох:

з нами правда й з нами Бог!

Разом з бісом, чортом лисим,

москалі, крокуйте в морг!

 

***

Вночі співали солов’ї. Розквітли вишні.

А ти урок – щоб на зубок – не вивчив:

товклись думки у голові, ставали віршами –

не до котангенсів було та й не до іншого.

 

Сварились мати, дід і баба трішки:

застукали й забрали Мопассана книжку.

Проте зубок не вчив:

зашпортавсь об любов і відчай.

Але прийшов москаль і…

Все забрала Вічність.

 

КОЛИСКОВА

Чиї це плачуть немовлятка?

Спатки, спатки…

Ось на поріг – єдиноріг,

а з хмари – місяць.

Цитьте, цитьте:

бо – вовк…

бо – півень… бо – лисиця…

бо десь тут ходить косолапий…

Люлі, люлі…

А-а, а-а…

Спати.

 

Ніч глупа, немовлята!

Спати, спати!

Це не пожежа – полихає місяць.

Цитьте, цитьте!

Це не сирена виє – вовк…

Це півень крикнув у зубах лисиці…

Не кров це: у ведмедя – мед на лапах…

Люлі,люлі…

А-а, а-а…

Спати.

 

***

Столиця від сирен втомилась і заснула.

Каріатиди стережуть її минуле,

аж тріскає їх мармурова шкіра.

Не сплять лише любов, надія, віра

й навпроти президенції бетонні звірі.

Скрізь темрява густа і потойбічний холод.

У Бучі гуркотить імперський серп і молот.

Свічки нам поминальні світять й гріють,

й ворожі танки плавлять, як льоди.

І не важливо вже нічого, окрім мрії

про Перемогу раз і назавжди.

***

Відкашляла зима. Наопаш біла шуба.

На скроні жилкою тіпнулася ріка.

Весна – як Бог – всіх безкорисно любить.

Травичка перша вже лоскоче козам губи,

і не вгавають арії шпака.

 

У небі пошуг крил – додомоньку, додому! –

трудний, та радісний оцей весняний лет:

любов до диму отчого долає втому,

шукає серце річечку знайому,

де каченят сховав би очерет.

 

Одсяють і кульбабки, і мімози,

розстелить квітень свій зелений шовк,

і грянуть вже не «гради» – урожайні грози,

і прийде травень. І рожеві нозі

вичеберятимуться з білих пелюшок.

 

***

Південний вітер. Хмари – ірокезом.

Хоч не вгадати – хмари це чи дим,

чи душі рідні впереміш з чужими…

В столиці літо пролітає мимо

і Щорс-колаборант,

і кінь його, сплюндрований протезом,

і білий голуб, наче херувим, –

усі й усе – на перехресті світу,

уздовж межі між мороком і світлом.

 

***

Води не було, тільки море Азовське і біль,

і руського «миру» зараза:

чорний попіл і морок, і плач звідусіль.

Лиш біліли трофейні труси й унітази.

 

Води не було. Розливалася кров.

Війни не буває задурно.

Ми спати лягали з думкою про «Азов»,

просинались від судної сурми.

 

Води не було – були зливи уламків і куль.

Ворог з горла хлебтав оковиту.

Смерть і пекло. І «мир» упритул

підійшов до кінця цього світу.

 

***

Осінь рахує курчат…

Осиротів мій чат.

У сумці тепер завжди –

не помада, а спирт, бинти

і водню перекис.

Страх по садках і хатах,

по селах усіх і містах

чинить населення перепис.

Кішка вляглася в ногах,

мов перетнула шлях,

що тягнеться по ярах,

де грушки вродили знов,

де глоду розбризкана кров,

де жита розсипані зерна,

де в чорних шротинах терни.

 

Пожежа

Це осінь. Вересень. Мігрені.

Чутливі ніздрі ловлять запах диму.

Болить земля. Болять думки і квилять.

Вогонь стернею рухає на Київ

і обпіка беззахисні легені.

 

Мовчать дощі. Просякли хмари димом.

Лелека в небі сам-один, сирітка.

Лани і вибалки зчорніли від наруги.

А інквізиція прошкує в лісосмуги:

вогонь – ось-ось – палитиме їм литки.

 

Та ні волань, ні молитов

сльозами не загасиш.

Поснули янголи чи подались у вирій?

І стелить попелом і листям східний вітер.

Так м’яко стелить, так безбожно косить,

та в Києві ніхто крім нього не голосить.

 

***

Іржавий жовтень. Прапори на площі.

Вже день який дощі їх все полощуть,

аж у печерах лаври стогнуть мощі –

ну й що, якщо святі?

Надія вперта. І цнотлива віра

у те, що правда переможе звіра

і жовто-синє подолає сіре,

найважливіша зараз у житті.

 

***

Десятинної церкви хребці кам’яні.

І Богдан на залізнім гарцює коні.

Б’є михайлівський дзвін по тобі і мені.

Осінь.

 

А у лаврі Печерській і вдень, і вночі

випікає Москва золоті калачі.

Калачі-калаші. Що їй наші плачі,

їй лиш – хосен?!

 

Море хлебче невтомно Дніпро і Дунай.

Україна занурилась в морок. Війна.

Ворог п’яний від крові – не від вина.

Досить!

 

Окупант не отримає й п’яді землі.

Байрактари – не беркути і не орли,

джавеліни – не бджоли і не джмелі –

оси.

 

В небі – «Привид», у полі – безсмертний Мамай,

і кікімори – в лісі, ще й лютий Бабай.

Витирай, Українонько, зранений край,

сльози.

 

***

Загодя раділи вороги,

маючи лише рогату вдачу:

наразились на народний гнів

і козацькі гени на додачу.

 

Вам, рогатим, нікуди вже йти

і тягнуть свої кутасті знаки.

Лиш весною можна прорости

кропивою, будяками, маком…

 

В сонце – біле, чорне, золоте –

вам безбачно удивлятись в полі,

де, мов галочки в підручнику історії

про невивчений урок, стоять тополі

й Вічність натискає «Delete».

 

***

Вітер у щілинах скавулить,

завиває тонко і нестерпно.

Хоч хрестам на цвинтарі не терпнуть

руки, але мертвим

тісно вже в могилах на землі.

Смертні всі: царі, кати, плебеї…

У очах – то біль, то жаль, то страх…

Все – пісок.

Все – сіль.

Все – прах.

Лише римські цифри – мов антеї,

ще тримають Вічність на плечах.

 

***

Синиці в жмені не живуть.

У небі замість журавлів – «Орлани».

Хоч де тепер безпечна путь

для ангелів, Пегаса, Музи, манни?

 

Є імена (окрім Ісуса) під язик

як валідол покласти, є насіння,

хрестами й кров’ю вишитий рушник –

багато є чого. Немає вже терпіння:

 

століттями в молитві «Отче наш…»

(Ти ж наш?)

волали ми до Тебе на колінах.

Наш тризуб, Боже, також триєдиний!

Д о п о м о ж и

від ворога звільнити Україну!

 

***

У гніві річечка стає Рікою.

Нема страху. Є ненависть і біль.

Ворожу цвіль, московську гниль

(хоч ще Вкраїною блукає привид Трої)

байдужим саваном вкриває заметіль.

 

***

Українці – каміння й насіння

для сталого миру.

Ми, незламні й завзяті,

чекаємо на Месію.

Будь упевнений, кате,

ти побачиш шагреневу шкіру,

яка вчора іще,

яка вчора іще(!)

називалась «Росія».

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматіhttps://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.