Раїса Харитонова. «Хіба надія обіцяла тобі щось?»

“Українська літературна газета”, ч. 8 (388), серпень 2026

 

УСЕ, ЯК ВЖЕ БУЛО

Усе, як вже було колись.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

До нас.

І темрява –

комусь тісна, комусь простора –

у атомі сконцентрувала час.

Вона вже не запитує у нас:

«Котора?»

Не Бог і не Прокруст,

а таки хоче вкласти

нас в малогабаритний мир,

у дрібку просяного щастя.

Про нас все знає

лише смерть безсмертна:

хто тут Пілат, хто кат, хто жертва.

Вона сьогодні не лякає нас –

вона сьогодні не дає нам вмерти.

 

ПОЛОН

Кат рибку золоту

з гачком в губі тоненькій

собі на втіху кличе сазаном.

 

* * *

Грудень у грудях. Сніги, мов бинти,

мов стрептоцид на рани.

Руїни стараються нас зберегти,

бо помирати нам рано.

 

Як гільця весільні, під льодом гілки…

Лишаєм любов на потім:

попереду будні страшні і гіркі:

наша робота – скорбота.

 

Свята прогортає худий календар.

Розсипали зорі пшеницю,

і повня бліда, наче смерть,

поміж хмар

вгорнулася в плащаницю.

 

* * *

Зоря чи зграйка снігурів

вже заглядає в шиби.

Тоненькі цівки диму з димарів.

У свіжих ополонках на Дніпрі

з-під криги диха

й не надихається риба.

Учора тут ревла пурга

(вчувалося – ракети),

а зранку – королева снігова

і її білий караван

на пів планети.

 

* * *

Коли грудневі дні зійшли на пси

(у темряві сніданки і вечері),

а ти – ще пролісок,

ще німфа Боттічеллі,

з любові вся, вся із води й роси,

то темрява – еге ж – не докучає,

веселий пес попереду біжить,

й здається, що тобі

ще жити й жить,

що скибку місяця тонесеньку до чаю

можливо в чашці

порцеляновій зловить.

 

СПОГАД

По сивій в косах волосині

мчить спогад на санчатах в юний грудень,

де білий сніг вечірній – синій-синій,

й стрибає пес від радості на груди

і язиком, мов наждаком, – у губи.

 

СІЧЕНЬ 2026 р.

Піксель вицвів.

Вигорів, ніби трава.

Зима розстелила свої простирадла.

Фригідна і хижа, мов хвижа,

розляглась на пів світу «Даная».

Насупився ліс посивілий:

унадився клятий ворог –

йому ППО не завада.

Собічить чуже.

Скипень трощить усе.

Життя, наче скло, крихке.

Дерева – як полонені,

полонені – наче дерева:

не соромляться наготи.

Пряморосла тополя

осяйній погрожує повні

срібним своїм «кинджалом».

Продихаю ополонку на склі, –

може, повня пірне

до моєї вцілілої хати.

 

* * *

Немає хати: сам на сам

залишилась на поглум ворогам,

як і старенька вишня,

як церква дерев’яна біля гаю.

Прощає все Всевишній

і ворогам, і нам,

що пам’ятають все і

НЕ

прощають.

 

ОПІВНІЧНА МОЛИТВА

Метро перештовхається і засне.

Байк проспектом простугонить,

як ракета,

розбудить і страх,

і болючу пам’ять,

й урбаністичну ночівлю

гракíв у скверах.

Кромішна тьма упаде на лікті

в молитві: поквапся, Боже,

у розжебраній на хабарі Україні

розливає кров нашу

військо вороже.

Упівзими промучились віра й надія.

Насип зі Своєї пригорщі в душу

хоча би жменьку любові.

 

* * *

Молився Богу.

Торував дороги.

Не все омріяне вдалося й відбулось…

Але

хіба надія обіцяла тобі щось?

 

* * *

Березень.

Переселенці заздрять птахам.

 

* * *

Весна.

Землю уперше цілують лошата.

Хтозна,

чи дочекаємося зими,

чи доживемо до свята…

 

НЕСПОДІВАНА РАДІСТЬ

Олександру Букатюку

День почався

з непочатої ще води,

зі співу шпаків,

з молитви натщесерце

і відгуку Бога на неї

голосом друга:

«Їду на фронт через Київ –

зустрінемось на вокзалі?».

Цей день увесь з дисонансів:

зойк – замість слова,

спів шпаків і – виття сирен

упоперед шахедів,

спів дроздів і –

густа, наче кров, тривога,

спів синиць і –

прокльони навпересіч ракетам,

радість зустрічі

з другом на хвильку і –

зламаний усміх прощання

на всю війну.

У небі не журавлів –

шахедів клин.

Ми встигли

лиш раз обійнятись,

й одразу ж – на прощання –

удруге.

Сльоза важка, наче ртуть,

покотилась уже навздогін.

 

УРБАНІСТИЧНА ТРАГЕДІЯ

Зима його, малого, не вхопила.

Покликав березень

до скверу Гончара,

де вдень дідва гуляє й дітвора,

де тане швидко, наче лід, хандра,

де голуби від сонця очманіли.

Як з гробу кришталевого принцеса,

прокинулась весна.

Із їжаком

у комендантський час,

у небезпеку,

гуляють Києвом удвох.

Ох!..

Уранці біля велотреку

на шинах мерседесу запеклася кров.

І біля їжачка

розсипав хтось тюльпани…

 

ЗАГАДКА З ПІДКАЗКАМИ

Я люблю це слово.

Три його приголосних

і одну голосну ховаю за щоку,

мов чотири кавових зернятка.

Чотири літери, а слів – наче маку:

тигр, грим, грім, грюк, град,

грак, гріш, гріх, Гріг,

Енгр, грог, грек, грам … –

ні, його тут немає,

хоч в одному із них є усі літери.

Коли вимовляю його подумки,

чорний шоколад тане на язиці,

мов ескімо у спеку.

«Р» застрягає в горлі й муркоче

баритоном Армстронґа,

бентежить душу і тіло,

телепортує в юність…

Три приголосних,

одна голосна і –

спека та спрага,

рик лева,

грім з чорної хмари,

страждання…

Історична ганьба

ув’язнила це слово.

Скажи його, друже,

звільни від кайданів.

 

З ЖИТТЯ КОМАХ

Немов у молитві глибокій

затерпнув, застиг богомол:

в ненатле й жорстоке око

спіймався йому махаон.

 

А серця – ні справа, ні зліва.

Вінчається зло із добром.

Гетсиманські дозріли оливи.

Назвався любов’ю содом.

 

ХРЕСТ

Горизонталь + Вертикаль

Олег + Ольга

Вертикаль + Горизонталь

=  нести цей хрест усе життя

 

* * *

Миколі Антощаку

морок

безсоння мов Бахмут

хіба тут заснеш

з голосом «Циркону» хмари

зливи як січень 2026

протікає душа

а очам нічим плакати

сіль розсипають

на рани

пальці не вивчали Брайля

а читають

ось каремат

прив’язаний до валізки

пляшечка з йодом і валідол

плитка серотоніну від «Рошен»

ось врятована збірка Антощака

тут кожен вірш

як чорний кіт у мороці блекауту

не встигнеш і зрозуміти

звідки біль звідки кров

 

* * *

Поезія – свіча саможертовна.

 

* * *

Усе, що у душі поета визрівало,

плекалося в думках, у світлих мріях,

Хомі, аж доки пальці в рані не нагріє,

завжди, завжди,

завжди цього замало.

 

* * *

По телевізору війна, війна,

що із епох в усі століття

й до сьогодні пересипає,

мов пісок в клепсáмії,

людські кістки:

кіннота ассирійців, перси, греки,

важкі гармати і шаблі османів,

мечі і срібні обладунки тамплієрів,

і глáдіуси легіонерів римських,

концтабори фашистські,

концтабори російські,

і попіл Хіросіми й Нагасакі,

шахеди і ракети балістичні…

У безчасся,

у доісторичний морок

іржавим цугом преться ворог,

лишає по собі

лиш мертву землю,

криваві, пошрамовані кордони

і небо кольору бетону.

Але у померках окопів і підвалів

нам сняться не кати російські,

а пляжі золоті, блакитне море,

зелений степ і урожайні зливи,

крик немовлят

і ластів’ята в гніздах,

й уривки п’єс,

поставлені Уривським.*

_______________

*Іван Уривський – театральний режисер,

лауреат Шевченківської премії

 

* * *

Розстрибались кози –

на погожу днину.

Прилетіли оси

їсти жовту диню.

 

Їсти жовту диню,

куштувати грушки,

абрикоси, сливи

й кавуни у смужку.

 

Грушки куштувати,

літо проводжати,

бо було це літо

нам усім за свято.

 

А маленька бджілка,

бджілка-попелюшка,

приміряє квіти,

наче капелюшки.

 

Приміряє квіти –

не бронежилети.

Певно, від військових

знає всі секрети.

 

* * *

Кукурудзи ще няньчать сповитки чубаті,

квасолька визріває до «рябих корів»,

хоч в селах меншає дідви і дітлахів,

хоч ближчає москальське «ати-бати».

 

Але товчеться в полі русий сонях

і половіють жито й пшеницí,

росте капуста головата, і зайці

не думають про зиму й полігони.

 

Війна розсипле не лише пшеницю

на прожиття гракам і крукам,

а й кості ворогів – вже як сторицю,

як науку

всім «браттям» довгоруким.

 

* * *

Озерце в жмурах, верби в дрижаках

і крадькома біля багать вже – юна осінь.

Невтомні ховрахи

щоками все щось носять й носять.

А вересень в медалях й мідяках.

Спіймало мишу лисеня уперше.

У туманáх поміж високих трав

блукає неприкаяний кентавр,

а може, безголовий вершник.

 

* * *

З Хрещатика каштани кароокі,

мов підлітки з останнього уроку

(от діти бісові, «шалтай-болтай»!)

втекли в ботсад, у рукотворний рай.

У вчительки ж зламається брова…

Ну і нехай!

Там осінь з ябками червонощока,

там в швидкоплинне щастя заглядає око –

там все живе! Тобі там завжди раді,

аж світиться душа

крізь тіло виноградин.

 

* * *

Сурмлять сирени, наче єрихонські.

Рядно стерневе мокне під дощем.

У хаті пахне хлібом і борщем,

і син – іще живий –

на фото під плащем,

у профіль –

імператор Македонський.

А смерть його,

немов чужа дружина,

ховається від погляду мого.

Ох, скільки їх, синів, уже лягло

у царствене її багно,

у крижані обійми домовини…

 

* * *

Нас, норовистих, осідлала старість.

Хоча імперію не занесло піском,

та янголя дитячим голоском

вже проповідує во ім’я зла любов

(чи – другу щóку,

чи – безкарність).

 

ВДАЛА РИМА

Смерть заціпило на числівнику 200.

Яке в біса 200!

А куди ділися ще чотири нулі?

І тут корупція?!

Ти вже не боїшся

смерть називати смертю?

Чи боїшся?

Щоб побороти страх, кажуть,

треба йому подивитися в очі –

шукаю риму до слова «смерть»:

поезія отверзає уста

й після смерті

і ноосфера росте,

мов сяйво північне.

На душі торішньо

вже років п’ять.

Перекотиполе і те

підірвалось на міні.

Смерть, смерть, смерть…

Але в Адама ребро відростає,

наче хвіст у ящірки.

Знайшла, знайшла:

«ВЩЕРТЬ»!

Стовідсотково – в яблучко!

Смерть – вщерть…

 

Чому, Господи, радість моя

тепер така ущербна?

 

ОДНА З ВЕРСІЙ

Самогубство – як самозахист…

 

* * *

Усе минає.

Не старіє тільки смерть,

майстриня обертати все

в пісок, у порох, попіл, дерть…

Вона в музеях

береже свої скарби античні:

мечі, корони, скіпетри

і кості мастодонта…

Для неї не така уже й

безмірна вічність,

що умістилась в усмішці

Джоконди.

 

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматіhttps://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.