Раїса Харитонова. І лиш твоє освітлене вікно…

168

Травень 2020

 

Стомились солов’ї оспівувать життя:

за крок до літа втрутилась зима

і небо вкрилось грозовими рунами.

У Бога арфа з дощовими струнами

і кола по воді, немов серцебиття.

 

Весь день уздовж дороги ліхтарі

(забули? чи нема кому їх вимкнути?)

блищать утомлено очима шахтарів,

хоч, може, й патріотів-бунтарів –

до карантину все не можуть звикнути.

 

Немає трильяжу, щоб – як в 3D –

тобі в анфас і профіль показав майбутнє.

Хіба що – як всміхається на кутні

коронавірус лютий і підступний,

і Богом проклятий, як Агасфер.

***

Аеропорт гуде басисто.

А ніч – як море неозоре.

Летять до моря футуристи,

і можновладці, й нігілісти,

богослухняні й атеїсти…

На облавку усі – туристи.

Їх Середземне вабить море.

За склом їх триста,

та – не триста,

й не скло вони, не товариство…

І під крилом зникає місто,

яке нагадує Гоморру.

 

***

По трасі мотоциклом – до Одеси!

Хапаєш оком липень молодий.

Змиваєш Чорним морем чорні стреси –

аж заздрять тобі Щек, Хорив і Кий.

 

Ще тінь біжить поперед батька в пекло,

і сонце не сліпить тобі очей,

і кров солодка в літеплі ночей,

але душа вчуває небезпеку –

 

майбутнє бачить. Але лиш в потилицю:

за роком – рік, неначе вояки.

І не дай бог, що хтось із них помилиться

й сприйме за світло полиск срібняків.

 

Репетиція

 

Із вікон оперного чути голоси:

тоненькі ангельські і демонів баси –

вони – от-от – і зірвуться на крики.

Губаті труби і важкі валторни,

журлива флейта із лелечим горлом,

і контрабас (як Карабас), сумний гобой,

і зграйка сміхотливих скрипок,

і барабан, що для усіх френд-бой, –

їх всіх пасе геть сивий диригент

із паличкою, ніби чарівною

(він – кажуть – правнук Дафніса і Хлої).

Увечері все буде хепі енд:

букетів феєрверк, гучні аплодисменти

помирять ворогів і конкурентів.

Ти підеш на концерт?

 

***

Ця сукня – мов замет під горло:

пузатий гріх вже нІкуди подіти.

Це ритуальне «гірко» хором,

подарунковий мотлох, квіти,

які не доживуть до ранку…

Нарешті ти – жона, а не коханка.

 

Короткозоре сьоме небо,

як декорацію зі сцени,

сховає вранці купідон.

Немитий посуд і підлога,

білизна, випрана як-небудь…

Та іронічний погляд Бога

на сірих буднів марафон.

 

Колишня дача поета

 

Вертають ластівки з Мадагаскару,

аби ще раз розважити мене.

Нема вже солов’їв. Цнотливий ранок

ще спить, не сипле сіль на рани,

не вимовляє всує дорогих імен.

Над прірвою ще тільки сходить жито,

а вже комусь життя нема,

хоч доля й не прожита.

Бо, смертю захопивши сад і дім,

не можна оселитися у нім.

В кімнатах, де поезія чинилась

і весело поетам гомонілось,

лиш морок пліснявий

ворушиться в кутках.

А вікна, що чекали ластів’ят,

у павутинні з мухами сухими.

Поезії вже тут нема й в помині.

Розщедриться, бува, на кучеряве слово

минула пристрасть чорна аж червона –

любити мертвих легко у промовах.

 

Поет пішов… І сад – за ним услід.

Похила хатка не рахує літ

і не чека ні ластівок, ні літа…

Смерть висмоктала з неї світло.

 

Вечір

 

Уже заходиться на ніч.

І небо глибшає так стрімко,

аж зорі розбігаються навстріч

і місяць – мов цитрина взимку.

 

Смарагдом качур спалахне

І з брижами розтане в темній річці,

як ямка усмішки на юній щічці

у ніч, в яку колись ти так любив мене…

 

Кам’янець-Подільський

 

                           І. Прокоф’єву

 

Якби – а що ж ти набула? – спитав Отець,

сказала б чесно: камінець у черевикові.

Хоч мріялось колись про Кам’янець

при любому й живому чоловікові.

 

Про невимовне з ким поговорить?

Духовний вавилон.

Отруєні джерела.

Хоч, наче скеля, Кам’янець стоїть

і ластівка над ним літа,

літає ще весела.

 

***

Наснилося дитинство, літо

і вавка, мов сургуч, на лікті,

бо, бач, зависоко літає м’яч

і, хоч ти плач, у руки не дається.

Та аж у горлі б’ється мені серце –

в сусідів із далекої столиці

гостює старшокласник блідолиций.

Мов знак окличний, в нього ескімо.

Він недозволене розказує кіно,

в якім усі цілуються у губи,

аж репаються ґудзики на грудях.

І ескімо тече йому по ліктю,

й – один в один – як яблука у літа,

почервоніли щічки у Лоліти..

 

Серпень

 

Від спеки колихка іще дорога,

і ліс шумить так широко й глибоко.

Немов бджола, радіє барвам око,

й рядок легкий, веселий і вологий.

 

Ще кавуни із греків – у варяги.

Ворушить вітерець гарячі тіні.

Та день і ніч згубили рівновагу,

і небо більше сиве аніж синє.

 

Ще співпадає думка з ритмом серця,

вчорашнє щастя ще – мов цукор в каву,

але уже – хоч сердься, хоч не сердься, –

у спокій твій утрутився лукавий.

 

Ти ще не відчуваєш страху смерті,

і мрії – не впокорені, уперті.

Ще з літа хочеш мати хосен,

але тече залізом по Дніпру

до моря – осінь.

 

На кінцевій зупинці

 

Приїхали. Кінцева.

Моя стареча жилава рука

в руці у незнайомця-джентльмена.

Зворушена подією цією,

в сухий кулак,

мов золоту монетку,

затискую тепло його руки

і глибоко ховаю у кишеню.

Як швидко мій постарів світ!..

Ще ж ніби вчора джиґуни і казанови

галантно, пристрасно, побожно…

пригублювали ніжний холод

моєї досконалої руки,

і темне світло, як вода в криницях,

у їхніх коливалося зіницях…

 

Мій друг хворіє

 

Мій друг приречено хворіє.

Душа, мов ластівка, зібралася у вирій.

Життя земне – як виявилось – мить.

Боюся навіть словом добрим

порушити неписані закони

й пригасле його пекло розбудить.

 

Час не позичити, не доточити.

У вазі ще живі, але вже мертві квіти.

Опалим листям шурхотять чутки.

У горлі слово – каменем солоним.

Мобілка у напруженій долоні

подібна до гранати без чеки.

 

Прийшла біда без серця і без правил.

І навіть сквер, де ми стрічалися й гуляли,

мов після хімії, нещадно облисів.

Біль ставить крапку, що сочиться в кому.

Та рятівної вже не підстелить соломи,

«Встань, Лазарю!» – ти не почуєш слів.

.

І сад горить із мешканцями раю.

І серце від безсилля знемагає.

Біда – вона без правил.

Чекання-сподівання перетліли.

Щодень копають копачі могили,

лопати призвичаївши до «Ave».

 

Екран вікна не синій вже, а сірий.

Душа жива збирається у вирій.

Іще – один ковток!.. Іще – єдину мить!..

І «завтра», як блешня,

і «завтра», як блешня,

і «завтра», як блешня

на спінінгу, блищить.

 

Осінній етюд

 

З балкона чорноокий виноград

вишукує у темряві кімнат

ясний минулий день,

усміхнену Джульєтту…

Та схлипує ледь чутно, наче Лета,

Десна осіння.

Листопад.

 

Повінь в Карпатах

 

О. Букатюку

 

Бува, що й тріщина мала вчиняє прірву.

Розвихрилась душа і збила серце з ритму.

А темрява – тісна, хоч нескінченна, –

сама в собі плекає лише темінь.

 

Розтанув айсберг той,

що потопив «Титанік».

Зчинилась буря, наче бій титанів,

і Лета вирвалась на волю з берегів –

Бог виставив рахунок за гріхи.

 

Це мститься ліс, зарубаний на продаж.

І небо блискавками червню – в серце.

Стинає все, мов голови наотмаш.

І лиш твоє освітлене вікно

стихії цій у зуби не дається.

 

***

Коли цей світ, немов крізь вушко голки,

засилився тобі у душу крізь зіницю чорну,

не знала воля молода ані страху, ні меж.

Здавалось їй, що й смертю непоборна.

Шукала щастя в мандрах, у пригодах,

не боячись ні шторму, ні пожеж.

І їй сприяв сам Бог, сама Природа.

А зараз ти не спиш у горобинну ніч.

Із темрявою вітер люто б’ється.

Вслухаєшся в роки, як у підземні ріки,

сльозами запиваєш ліки,

і кола зрубаних своїх дерев

кидаєш мовчки в піч.

Катуєшся передчуттям лихим

і силишся згадати хворим серцем,

коли цей світ для тебе став чужим?

 

Володимиру Базилевському

 

Безсонну ніч пасе важка тривога.

Шум у душі і шум навколо нас.

Думками перегукується час,

міняє все – не змінює нічого

із того, що

затаврував Тарас.

 

Над світом – вже не білим – сніг вершин.

Над буднями – вже не свята неділя.

Як добре, що вершини ці ще білі,

як добре – Ваш сяйливий німб сивин

у спілці з білим в небі чорно-синім.

 

***

Ріка життя лягає під льоди.

В садах грачині чорні зграї.

Сніг натякає, що усе минає.

І навіть те, що марилося раєм,

він засипає наче назавжди.

 

Та сива бабця – грушка на узвар –

стоїть на призьбі атомного віку

серед прокльонів, мату, схлипів, крику,

чужої лайки і чужого лику

і простягає внукові «Кобзар».

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!