Травень 2020
Стомились солов’ї оспівувать життя:
за крок до літа втрутилась зима
і небо вкрилось грозовими рунами.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
У Бога арфа з дощовими струнами
і кола по воді, немов серцебиття.
Весь день уздовж дороги ліхтарі
(забули? чи нема кому їх вимкнути?)
блищать утомлено очима шахтарів,
хоч, може, й патріотів-бунтарів –
до карантину все не можуть звикнути.
Немає трильяжу, щоб – як в 3D –
тобі в анфас і профіль показав майбутнє.
Хіба що – як всміхається на кутні
коронавірус лютий і підступний,
і Богом проклятий, як Агасфер.
***
Аеропорт гуде басисто.
А ніч – як море неозоре.
Летять до моря футуристи,
і можновладці, й нігілісти,
богослухняні й атеїсти…
На облавку усі – туристи.
Їх Середземне вабить море.
За склом їх триста,
та – не триста,
й не скло вони, не товариство…
І під крилом зникає місто,
яке нагадує Гоморру.
***
По трасі мотоциклом – до Одеси!
Хапаєш оком липень молодий.
Змиваєш Чорним морем чорні стреси –
аж заздрять тобі Щек, Хорив і Кий.
Ще тінь біжить поперед батька в пекло,
і сонце не сліпить тобі очей,
і кров солодка в літеплі ночей,
але душа вчуває небезпеку –
майбутнє бачить. Але лиш в потилицю:
за роком – рік, неначе вояки.
І не дай бог, що хтось із них помилиться
й сприйме за світло полиск срібняків.
Репетиція
Із вікон оперного чути голоси:
тоненькі ангельські і демонів баси –
вони – от-от – і зірвуться на крики.
Губаті труби і важкі валторни,
журлива флейта із лелечим горлом,
і контрабас (як Карабас), сумний гобой,
і зграйка сміхотливих скрипок,
і барабан, що для усіх френд-бой, –
їх всіх пасе геть сивий диригент
із паличкою, ніби чарівною
(він – кажуть – правнук Дафніса і Хлої).
Увечері все буде хепі енд:
букетів феєрверк, гучні аплодисменти
помирять ворогів і конкурентів.
Ти підеш на концерт?
***
Ця сукня – мов замет під горло:
пузатий гріх вже нІкуди подіти.
Це ритуальне «гірко» хором,
подарунковий мотлох, квіти,
які не доживуть до ранку…
Нарешті ти – жона, а не коханка.
Короткозоре сьоме небо,
як декорацію зі сцени,
сховає вранці купідон.
Немитий посуд і підлога,
білизна, випрана як-небудь…
Та іронічний погляд Бога
на сірих буднів марафон.
Колишня дача поета
Вертають ластівки з Мадагаскару,
аби ще раз розважити мене.
Нема вже солов’їв. Цнотливий ранок
ще спить, не сипле сіль на рани,
не вимовляє всує дорогих імен.
Над прірвою ще тільки сходить жито,
а вже комусь життя нема,
хоч доля й не прожита.
Бо, смертю захопивши сад і дім,
не можна оселитися у нім.
В кімнатах, де поезія чинилась
і весело поетам гомонілось,
лиш морок пліснявий
ворушиться в кутках.
А вікна, що чекали ластів’ят,
у павутинні з мухами сухими.
Поезії вже тут нема й в помині.
Розщедриться, бува, на кучеряве слово
минула пристрасть чорна аж червона –
любити мертвих легко у промовах.
Поет пішов… І сад – за ним услід.
Похила хатка не рахує літ
і не чека ні ластівок, ні літа…
Смерть висмоктала з неї світло.
Вечір
Уже заходиться на ніч.
І небо глибшає так стрімко,
аж зорі розбігаються навстріч
і місяць – мов цитрина взимку.
Смарагдом качур спалахне
І з брижами розтане в темній річці,
як ямка усмішки на юній щічці
у ніч, в яку колись ти так любив мене…
Кам’янець-Подільський
І. Прокоф’єву
Якби – а що ж ти набула? – спитав Отець,
сказала б чесно: камінець у черевикові.
Хоч мріялось колись про Кам’янець
при любому й живому чоловікові.
Про невимовне з ким поговорить?
Духовний вавилон.
Отруєні джерела.
Хоч, наче скеля, Кам’янець стоїть
і ластівка над ним літа,
літає ще весела.
***
Наснилося дитинство, літо
і вавка, мов сургуч, на лікті,
бо, бач, зависоко літає м’яч
і, хоч ти плач, у руки не дається.
Та аж у горлі б’ється мені серце –
в сусідів із далекої столиці
гостює старшокласник блідолиций.
Мов знак окличний, в нього ескімо.
Він недозволене розказує кіно,
в якім усі цілуються у губи,
аж репаються ґудзики на грудях.
І ескімо тече йому по ліктю,
й – один в один – як яблука у літа,
почервоніли щічки у Лоліти..
Серпень
Від спеки колихка іще дорога,
і ліс шумить так широко й глибоко.
Немов бджола, радіє барвам око,
й рядок легкий, веселий і вологий.
Ще кавуни із греків – у варяги.
Ворушить вітерець гарячі тіні.
Та день і ніч згубили рівновагу,
і небо більше сиве аніж синє.
Ще співпадає думка з ритмом серця,
вчорашнє щастя ще – мов цукор в каву,
але уже – хоч сердься, хоч не сердься, –
у спокій твій утрутився лукавий.
Ти ще не відчуваєш страху смерті,
і мрії – не впокорені, уперті.
Ще з літа хочеш мати хосен,
але тече залізом по Дніпру
до моря – осінь.
На кінцевій зупинці
Приїхали. Кінцева.
Моя стареча жилава рука
в руці у незнайомця-джентльмена.
Зворушена подією цією,
в сухий кулак,
мов золоту монетку,
затискую тепло його руки
і глибоко ховаю у кишеню.
Як швидко мій постарів світ!..
Ще ж ніби вчора джиґуни і казанови
галантно, пристрасно, побожно…
пригублювали ніжний холод
моєї досконалої руки,
і темне світло, як вода в криницях,
у їхніх коливалося зіницях…
Мій друг хворіє
Мій друг приречено хворіє.
Душа, мов ластівка, зібралася у вирій.
Життя земне – як виявилось – мить.
Боюся навіть словом добрим
порушити неписані закони
й пригасле його пекло розбудить.
Час не позичити, не доточити.
У вазі ще живі, але вже мертві квіти.
Опалим листям шурхотять чутки.
У горлі слово – каменем солоним.
Мобілка у напруженій долоні
подібна до гранати без чеки.
Прийшла біда без серця і без правил.
І навіть сквер, де ми стрічалися й гуляли,
мов після хімії, нещадно облисів.
Біль ставить крапку, що сочиться в кому.
Та рятівної вже не підстелить соломи,
«Встань, Лазарю!» – ти не почуєш слів.
.
І сад горить із мешканцями раю.
І серце від безсилля знемагає.
Біда – вона без правил.
Чекання-сподівання перетліли.
Щодень копають копачі могили,
лопати призвичаївши до «Ave».
Екран вікна не синій вже, а сірий.
Душа жива збирається у вирій.
Іще – один ковток!.. Іще – єдину мить!..
І «завтра», як блешня,
і «завтра», як блешня,
і «завтра», як блешня
на спінінгу, блищить.
Осінній етюд
З балкона чорноокий виноград
вишукує у темряві кімнат
ясний минулий день,
усміхнену Джульєтту…
Та схлипує ледь чутно, наче Лета,
Десна осіння.
Листопад.
Повінь в Карпатах
О. Букатюку
Бува, що й тріщина мала вчиняє прірву.
Розвихрилась душа і збила серце з ритму.
А темрява – тісна, хоч нескінченна, –
сама в собі плекає лише темінь.
Розтанув айсберг той,
що потопив «Титанік».
Зчинилась буря, наче бій титанів,
і Лета вирвалась на волю з берегів –
Бог виставив рахунок за гріхи.
Це мститься ліс, зарубаний на продаж.
І небо блискавками червню – в серце.
Стинає все, мов голови наотмаш.
І лиш твоє освітлене вікно
стихії цій у зуби не дається.
***
Коли цей світ, немов крізь вушко голки,
засилився тобі у душу крізь зіницю чорну,
не знала воля молода ані страху, ні меж.
Здавалось їй, що й смертю непоборна.
Шукала щастя в мандрах, у пригодах,
не боячись ні шторму, ні пожеж.
І їй сприяв сам Бог, сама Природа.
А зараз ти не спиш у горобинну ніч.
Із темрявою вітер люто б’ється.
Вслухаєшся в роки, як у підземні ріки,
сльозами запиваєш ліки,
і кола зрубаних своїх дерев
кидаєш мовчки в піч.
Катуєшся передчуттям лихим
і силишся згадати хворим серцем,
коли цей світ для тебе став чужим?
Володимиру Базилевському
Безсонну ніч пасе важка тривога.
Шум у душі і шум навколо нас.
Думками перегукується час,
міняє все – не змінює нічого
із того, що
затаврував Тарас.
Над світом – вже не білим – сніг вершин.
Над буднями – вже не свята неділя.
Як добре, що вершини ці ще білі,
як добре – Ваш сяйливий німб сивин
у спілці з білим в небі чорно-синім.
***
Ріка життя лягає під льоди.
В садах грачині чорні зграї.
Сніг натякає, що усе минає.
І навіть те, що марилося раєм,
він засипає наче назавжди.
Та сива бабця – грушка на узвар –
стоїть на призьбі атомного віку
серед прокльонів, мату, схлипів, крику,
чужої лайки і чужого лику
і простягає внукові «Кобзар».
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.