“Українська літературна газета”, ч. 13 (331), 8 липня 2022
Мешкає в африканській країні Нігерія. Принцеса. Поетеса, прозаїк, автор пісень, співачка, актриса, міжнародна громадська діячка, педагог та еколог. Посол миру. Одна з керівників відомих світових миротворчих, літературних, мистецьких, природоохоронних громадських організацій, учасниця багатьох успішних міжнародних проектів у країнах Африки, Америки, Європи та Азії. Академік Міжнародної літературно-мистецької Академії України. «Золотий письменник світу» (нагорода 10 держав). Лауреат Міжнародної літературної премії миру (Німеччина-США), почесних нагород ім. Джека Лондона і Марка Твена (США), Роберта Бернса (Шотландія), Мацуо Басьо (Японія), Архипа Куїнджі (Україна), міжнародних літературних премій у державах Африки та Південної Америки, Близького Сходу і Китаю, Іспанії, Італії, Франції та ін. Її твори перекладені різними мовами та надруковані в провідних часописах багатьох держав. Переконана, що тільки мир може забезпечити стабільний розвиток і процвітання країн, а справжня, високодуховна література об’єднує народи.
ОНОВЛЕННЯ
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
В обіймах сивої зими
Себе втрачаю поступово…
Та мрію відродитись знову,
Коли зійдуть сніги німі.
Проміння тепле, осяйне,
Тут до життя поверне спрагу;
І крила волі та відваги
Покличуть у політ мене.
Розтануть враз холодні сни,
Порину в росяні світанки;
І закружляю так на ґанку,
Мов наречена, навесні.
Розквітну ніжно між надій,
До світу пригорнусь, як мати;
Зима – це вже весни початок,
А іній – також чарівний!
НЕ ВТРАТИТИ СЕБЕ
Достаток на високих каблуках
Зламавсь, як полудень на пагорб звівся;
Мене носило щастя на руках,
Та вже печаль панує на обійсті…
І от здається, що всьому кінець,
Бо навіть тінь моя – якась несправжня;
Та й вітер, збайдужілий, наче мрець,
Не освіжає, а підступно дражнить.
Але рятують голоси батьків,
Тонесенькою ниткою спасіння…
І ніби не рахуються роки,
Бо хочеться аж вистрибнути з тіні!
Хай продано надію за безцінь,
І я – мов голка у копиці сіна;
Не нарікаю на гріхи та лінь, –
Себе шукаю, наче я – нетлінна.
Хай вислизає час, немов змія,
Та вчуся світ по-доброму любити;
Бо лиш тоді росте душа моя,
Тріпочуть руки крилами на вітрі.
Тож не здаюся на поталу тій,
Що точить серце, мов іржа, щомиті;
Бо я повинна виграти цей бій –
Над прірвою у золотому житі.
НОТАТКИ ЖИТТЯ
Життя – це музика: чарівна та незвична,
Бурхлива, лагідна, божественна та… різна;
Це – таїна природи, дивна й вічна, –
Батьки, синочок, донечка, Вітчизна!
Це – Всесвіт, що бринить, немов орган,
А ритми змінюються, мерехтять, як зорі;
То ніжний вітерець, то вітрюган, –
І слухають, танцюють люди-долі…
Я з ним зріднилась – до останніх нот,
Бо іншого не маю ні краплини, –
Обожнюю твій трепетний акорд
Душею неповторної людини!
ДЛЯ КРАЩОГО СВІТУ
Зникають нації, країни, мови…
Все більше пекла в душах на землі!
Наш милий світ, народжений в любові,
Розтерзують тривоги та жалі.
Вчимося ненавидіти завзято,
Аж попелом вкриваються серця;
І навіжено «Гради» та гармати
Знов розпинають віру і Отця.
Чи схаменемось, грішні, на розпутті, –
Згадаємо, що названі людьми?
Чи вимремо, мов динозаври, – люті,
Не прощені, – уже навіки ми?!
Приборкаємо божевільний атом,
Врятуємо планету від гниття;
Пробачимо себе і «супостатів»,
Всміхнемось не облудно, як дитя?..
Чи будем далі падати в безодню
Жахливої, дикунської війни,
Що болем рано припорошить скроні,
А матері ховатимуть синів…
О, мир – найбільший скарб, жадане диво!
Як же здобути, дорогий, тебе?
Щоб квітнув світ – незайманий, щасливий,
Потрібно нам перемогти… себе.
ЧАС – НЕ ЗАГАДКА
Я намагаюся втримати час –
Граємо з ним у квача, наче діти;
Наздоганяю, а він, ніби вітер,
Так невловимо зникає ураз!
Інколи навіть хвилина – мов гума:
Тягнеться вічність, не видно кінця;
Гирями тисне в тендітні серця,
Всяк набридає, лякає, як пума.
Щастям раптово умить обійма,
Лаврами щедро встеляє дорогу…
Трохи відстанеш, хоча б на пів кроку,
А вже довкола – омани туман!
Наче, здається, ще жити та жити,
Все ще попереду, – зорі й роки…
Та озираєшся – що навкруги?
Старість тихцем підкрадається в житі!
Все пролітає разюче, як день,
Ніби в тунелі, де мариться світло…
Тільки душа – молода, хоче квітнуть,
Їй би – ще літа, веселок, пісень!
Час – наче кіт, просто сам по собі,
Він нам – не сторож, не сон, не загадка;
Хто дорожить ним, той буде в порядку, –
Інколи й груші ростуть на вербі…
Тож посміхаюсь, тамуючи щем,
Час обіймаю, мов татка та мрію, –
Дивно, дитинно, люблю і лелію,
І відчуваю, що це – навзаєм!
ОМАНЛИВА ТИША
Буває тиша – гірша, ніж гроза,
Очікуванням лиха у тривозі;
Коли страхи приборкати не в змозі,
І набіга непрохано сльоза.
А ти – суцільна рана та печаль,
І вже здається – ліпшого не буде…
Лиш нещодавно обіцяли чудо –
Та де воно, в яку пропало даль?
Ще молишся – агов, примарний шанс!
З останніх сил, хай пальці неслухняні;
Німі вуста видушують благання,
Допоки каганець іще не згас…
Та раптом – грім, кувалдою, в імлі,
Немов всесвітня сила всюдисуща,
Що все довкола, мов горіхи лущить;
І злива припадає до землі!
Здавалося б, якісь нові жахи
Чи демони злетілися, мов круки…
А ти себе береш, як бог, у руки –
Кінчається омана навпаки.
І те, що в тиші, як мільйон гризот,
Тебе терзало неймовірним болем,
Тепер, у бурі, виявилось кволим,
А ти – міцніший, ніж ворожий дзот.
Заціпеніння сходить із душі,
І всесвіт вже готовий боронити!..
Та головне – не схибнутись від миті,
Коли за бурею настане штиль.
Доторкнутися трояндою
Ця квітка – полум’яна, як жага,
Вогненна й ніжна, горда та чутлива;
І хочеться кохати без вагань,
Побачивши таке жадане диво!
Трояндовий вдихаю аромат
І лагідно торкаюся вустами;
І вкотре зачаровуюсь стократ,
До серця пригортаю, наче мама.
Від чашолистків – і до пелюсток
Енергія її благословенна;
Вона мене підносить до зірок,
Відлунює в артеріях і венах.
Вродлива, мила, як сама весна,
Мов дівчина, незаймано зваблива;
Божественна, незаздрісна, одна,
Бентежних почуттів шалена злива!
Що може бути кращим на землі,
Ніж королева пристрасті, ця фея?
Відмолює усі мої жалі
Троянда під сріблястою зорею.
ЗНОВУ
В благословенній, урочистій миті
Відроджуються небо і земля;
І дихається легше вже полям,
Та людям, що живуть тисячоліття.
А смуток враз зникає із душі,
Як пух кульбаби, тихо відлітає…
І вже земля здається милим раєм,
Де зцілюють не ліки, а вірші.
І щирий мир зворушує серця,
Які чекають нового світанку;
А гості – тут, окрилені, на ґанку,
Знов просять див у доброго Отця.
Бере мене в долоні ніжно час,
Свою принцесу у танку кружляє…
Ось чимчикує Новий рік з-за гаю –
Безмежна радість, людоньки, у нас!
А лісовій красуні звіддаля
Тут затишно, мов келихам та квітам;
І світ увесь так хочеться любити,
Як трепетне, невинне немовля!
© Ловелін П. Ейо
© З мови ефік переклав Сергій Дзюба
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/