Прихиляю тобі небеса

250

 
 
Михайло ШЕВЧЕНКО
 
ПРИХИЛЯЮ ТОБІ НЕБЕСА
Я у світі великому сам.
Я єдиний зі світом у змові –
Прихиляю тобі небеса
Щоб душа твоя квітла в любові.
 
І коли первоцвітна роса
Ще не в літі, а дихає літом,
Прихиляю тобі небеса,
Щоб душа твоя повнилась квітом.
 
І коли повноплодні сади
Причаровують землю і небо, –
Я один в цілім світі один
Небеса прихиляю для тебе!
 
Хай в тобі розцвітає краса
Й наливається ніжністю тіло.
Прихиляю тобі небеса,
Щоб нічого в душі не боліло!
 
Хай любові зоря воскреса –
Ми з тобою – одне, та віднині
Прихиляю тобі небеса
Щоб осяяли шлях Україні!
 
…Я ЗАБУТИ НЕ ЗУМІВ
 
За цими далями, за вічним гулом,
Намучившись в чеканні і журбі,
Напевне ти мене уже забула,
А, може, й краще, що таки забула –
Хай трохи легше буде хоч тобі.
 
Й коли у далях загуде хуртеча
І на весь світ заляжуть холоди,
Хай в пам’ять птиця защебече
І пролісками вицвітуть сліди
Під деревом, що мерзне коло школи,
Де ми колись уперше обнялись.
І ти відчуй: не помира ніколи
Оте, красиве, що жило колись.
 
Коли ж застогне вітер коло хати
І ляже сірий пасмур по зимі,
Згадай мене, як схочеться згадати,
І знай, що я забути не зумів.
 
02.05.17
 
ПЕРЕПІЛКА
 
Куди ж я летів
та куди я так люто спішив,
Немов би не знав –
долечу, а нікого не буде.
Так хто ж це пішов,
що й слідочка мені не лишив,
Лиш стогін у грудях?
 
Стою серед світу
один яко перст на путі –
Гука перепілка,
сховавшись
у трави шовкові:
А що ж ти хотів,
а скажи мені,
що ж ти хотів
В розлуці з любові?
 
Благаю її:
та хоч ти покажись
на виду
Остання надіє –
жорстокий, солодкий
мій враже!
Я тільки до сонця
по стежці тебе проведу.
То, може, й розкажеш,
Куди я летів і куди я так люто спішив,
Немов би не знав: долечу
а нікого не буде.
І хто ж то пішов,
що й слідочка мені
не лишив,
Лиш стогін у грудях…
 
 
МИТЬ ЩАСТЯ
Хапаю під крила отак, як колись, –
на льоту!
Цілую без пам’яті так,
як відважився нині.
В обійми нам буйно
усі абрикоси цвітуть
І чайка не зрушить крилом –
зависа на долині.
Не бачу ні лугу, ні цвіту,
ні синіх небес.
Не чую ні вітру,
ні ревища моря крутого.
Лиш серце обстукує ніжно – до плачу
тебе,
И само помирає,
немов зупинившись від того.
Скажи мені, Боже, за що ти мене
одарив
Такою любов’ю,
що світу не бачу й не смію?
А Він лише дивиться й тихо шепоче
згори:
Я й сам би хотів, але так, як у тебе, –
не вмію!
 
ДОПОКИ РУКА У РУЦІ
Далеко, далеко, далеко під небом димок.
Він так романтично нам спогад
у пам’ять мережить.
А ми по Хрещатику, взявшись за руки,
йдемо.
І, змалившись,
Київ за нами
захоплено стежить.
 
Найкраще суцвіття каштан
тобі низько нагне.
І дивом небесним осяє
так солодко
губи.
А я не ревную.
Я знаю – ти любиш мене.
І бачить каштан: окрім мене –
нікого не любиш!
 
Ось мій поцілунок засяяв тобі на щоці.
І Київ побачив, і зна,
не зронивши
ні звуку,
Що ти моє щастя,
допоки рука – у руці,
А потім – розлука.
Розлука. Розлука. І… муки.
 
То ж Київ, у тайнах на древнім
слов’янськім лиці,
Ударив у дзвони, збудивши прадавню Софію:
Отак і тримайтесь навіки – рука у руці.
Інакше спасти вас
сам Київ уже не зуміє!
 
НАЩО Ж ТОБІ СТОЛИЦЯ
У СЛЬОЗАХ?
 
Весна! Весна!
Нарешті повернулася.
Здалека вітер ніжно так дихнув.
…Ти тільки раз до Києва всміхнулася –
Рожевим цвітом Київ спалахнув.
 
І огорнуло його небо сонячно,
І листячко затьохкало за те.
І ще хоч раз всміхнися, моє сонечко,
Бо він заплаче і недоцвіте.
 
Пливтимуть хмари в небесах розвалисто
Над Києвом прокотиться гроза.
Іще б хоч раз поглянула й озвалась ти!
Нащо ж тобі столиця у сльозах?
 
Та ще прогуркотить грозова віхола –
Оббить рожевий цвіт і обірвать…
Ти б таки кинула усе й приїхала,
Бо хто ж зуміє Київ врятувать?
 
Ото ж прощайся уночі з Карпатами
Хай за вікном Вкраїна мерехтить.
А я всю ніч у Києві не спатиму
Я буду цвіт для тебе берегти!
 
27.03.17
 
ДВА СЛІДОЧКИ
Одцвіло – заболіло й заплакало,
Два слідочки лишило,
та ось
Іще двієчко слів пробалакало
І навіки під серцем вляглось.
 
І сказало: усе перемелеться.
Що було – не діли і не множ.
Тебе інша обійме й постелиться,
Й поцілує до сонця також.
 
Я пройшов цього світу небачено.
І натоптано стільки доріг!
Стільки сили і часу розтрачено,
Та нарешті вернувсь на поріг.
 
Всі дороги назад повернулися
І в забуті світи подались.
…Два слідочки під серцем згорнулися
Ніжно й солодко –
так, як колись.
 
ПРО КАМІНЬ НА СЕРЦІ
Чи так і було,
а чи тільки на хвилю
здалось мені,
Що ти мене любиш,
що інших не зможеш любить.
Та камінь на серці
лежить із далекої осені
Й нема мені сили
на серці його роздробить.
 
Летять журавлі,
півпланети голублячи крилами.
Стрілець примостився
і хоче журавлика вбить.
О Господи – Боже!
Як солодко й чисто любили ми!
А камінь улігся
й не можу його роздробить.
 
Втомились дороги –
багато чобіт ізносили.
В одну пов’яжи їх –
і стане на кілька орбіт.
Уже й сивина
додала мені розуму й сили,
А камінь не серці не можу ніяк
роз-дро-бить.
 
І що з ним робити? –
з розпуки питаю у тебе.
А ти тільки очі зелені
звела в небеса.
То що з ним робити? –
одчайно запитую в неба.
– А ти розлюби –
тоді камінь розсиплеться сам!
 
***
Сліпі дощі обходять стороною
Неначе сонце вмилося слізьми.
Скажи мені, ти скучила за мною?
Хоч не забула, як прощались ми?
 
Сліпучим цвітом зайнялась черешня –
В кого вона навчилась так і де ж,
Що вся раює вулиця тамтешня,
Коли цвіте і… ти по ній ідеш?
 
Мене отут не знають перехожі.
І я в цю мить на тім себе ловлю,
Що я щодня по ній тебе проводжу
І до безтями вулицю люблю.
 
Оце й тепер, як дзвони задзвонили,
А серце защеміло у журбі, –
Я відчуваю, як ми зупинились
І я цілую пальчики тобі.
 
Під ноги сонце стеле позолоту.
І птаха задивилась на льоту
І вишня в Бога запитала: хто то?
Хоч знатиму кому я так цвіту.
 
І Бог почув.
Призупинивши літо,
Він вишні по людському відповів:
Продовжу весну, лиш не шкодуй цвіту
Найкращим з тих,
кого я в світ привів.
 
***
 
Стояла в березі сама,
Сама, як перст.
Холодний вітер
Сказав, що скоро вже зима,
І, як зумів, їй сльози витер.
 
Од вітру губи відвела,
Не подала тремтяче тіло,
А тільки болю надпила
З долонь холодних і невмілих.
 
Холодне олово води,
А в нім холодний лик світила…
Куди ж подітися, куди? –
Розбиту душу колотило.
 
Й проймало серце, як стило…
А десь аж там, в медовій тиші
Так тепло й солодко було
Чужій – чужій, далекій – іншій.
 
ЯК МИ УДВОХ…
 
з гумором
 
В повітрі пахло молодим дощем
Й так солодко конвалії сміялись,
Коли ми вдвох в переліску сховались
Й без пам’яті з тобою цілувались,
І бог-зна що удвох творили ще.
 
А соловей заливсь такою треллю,
Що листя лопотіло невпопад.
І у розповні тих п’янких рулад
Сам Бог писав нас в лісі аквареллю.
 
Нам раєм ті переліски здавались,
Де ми тоді надійно заховались,
Й без пам’яті з тобою цілувались
І солов’ю, і проліскам улад.
І дивувалось нам зелене листя –
Чому ми так далеко подалися
Від гомінких майданів і дворів,
І тут удвох в переліску сховались,
І так безтямно-палко цілувались,
Що й небо… важко дихало вгорі.
 
А що,
а що,
а що скажу я листю?
Чому ми так далеко подалися,
Пробивши довгу стежку по росі?
Бо як воно тоді насправді буде,
Коли ми це робитимем на людях? –
Вони ж у нас учитимуться всі!
09.03.17
 
УПАЛО ДЕРЕВО
 
Так страшно оце дерево упало!
Півсвіту його стогін провалив.
Все небо йому прощу одспівало,
Усі ліси в останню путь вели.
 
А скільки воно дум відколихало!
А скільки воно весен відцвіло!
А скільки крил журавчих промахало
Йому з небес – щоб дерево жило!
 
В мені його перешуміло листя
І шелест той помножила луна.
Згадай, під ним ми вперше обнялися.
Цілуй, цілуй, – шуміло листя нам.
 
І ось ми вдвох, а дерева немає.
На серці щем, хоч небо й голубе.
Я з губ твоїх гіркоти познімаю,
Я зацілую – бережи себе.
 
Я пригортаю жадібно – до болю.
Я обіймаю палко, а за те
Ти мені віриш – доки я з тобою,
У нас в серцях те дерево –
цвіте!
 
ЗА ЩО Ж?
 
В тиху шибку мені
вечорова зоря не добилась.
– Відійди від вікна, –
я її і прошу і молю, –
Ти ніколи-ніколи,
ніколи мене не любила.
Так за що ж я тебе
так без пам’яті ніжно люблю?
 
Зацвітають сади.
Обізвалася яблуня біла.
Закипівши в душі,
я її від вікна відхилю:
– Ти ніколи-ніколи,
ніколи мене не любила,
Так за що ж я тебе
так без пам’яті ніжно
люблю?
 
Все на світі мина!
Все минає, як ти захотіла. Пролетять журавлі –
в небеса помолюсь
журавлю:
– Та ніколи ж вона,
та ніколи мене не любила.
Так за що ж я її
так без пам’яті ніжно люблю?
 
Пролилися дощі –
ніби небо дощами промило.
Повернулась в сльозах
від розпуки а чи від жалю.
Я ніколи-ніколи,
ніколи тебе не любила!
Так за що ж я тепер
так без пам’яті ніжно люблю?
 
***
 
Такого щастя більше не присудиться,
Такого дива як діждешся й де?
Отут закінчиться остання вулиця,
Отут останнє яблуко впаде.
 
Якби ти знала, як мені ще любиться,
Як божеволію від губ твоїх!
Моя душа перед тобою губиться –
Від щастя більше болю, ніж утіх.
 
Я зупиняюсь на далекій станції,
Я голосу прошу у солов’я –
Щоб до схід сонця проспівати вранці:
Моя, моя! Єдина і моя.
 
Чи ти озвешся, чи мені причується,
Та я рвонуся, не питавши меж.
І ти зітхнеш на цій останній вулиці,
Й мені на груди солодко впадеш.
 
***
 
Не можу, не можу, не можу забути цю мить.
Вона не відійде, не кане безслідно у Лету.
Як серце зривається в лет і від щастя щемить!
Як страшно і ніжно йому від високого злету!
 
Ще сонце не сіло, ще сонечко нам не згаса.
І я задивляюся в небо й від щастя вмираю:
Як солодко бачить її в золотих небесах,
Де в осінь відбились берези із рідного краю.
 
Я їй погукаю із лугу: це, чаєчко, ти?
Чому ж в небесах ти мене обійшла стороною?
А чайка летить, і летить, і летить, і летить –
Сміється із мене і потайки плаче за мною.
 
Ми в полум’ї рідних беріз ні за що не згорим.
Ми, мов заворожені з нею тою висотою.
Й мене повертає одчайно дорога на Крим –
Я Крим поверну, бо вмираю
без чаєчки тої!
 
КАЛИНА
 
Туман ляга на далі тополині,
Сіріє до крайнеба у полях.
Осиротіла б в сірості земля,
Та спалахнула у лугах калина –
Таким багрянцем осінь окриля,
Так чародіє, манить іздаля
Самотника, хмарину й журавля,
Що кожен подумки до неї лине…
 
Ти знала, що зростити, Україно,
Щоб сиротою не була Земля!
 
ЯКА ТИ КРАСИВА У СЛАВІ
 
Де воно ділось? Яка далина розгубила,
Що призабули століття, а серце трима?
Вип’ю із чаші, яку ти колись пригубила,
Й раптом відчую, як ти сполотніла сама.
 
Дужим плечем розведу приупалі століття,
Знаки небесні зухвало ураз обійду.
Ти ж мені сяяла сяйвом єдиним у світі,
Славу віщуючи вічну та ще й молоду.
 
Ще один крок – відхиляю продажні клейноди
Вічних рабів, що ламаються в попереку,
Й раптом побачу очей зачарований подив,
Й пісню почую пекучу, хоч і не дзвінку.
 
Під небесами ураз упаду на коліна:
Я із останніх, нема таких більше, повір!
…Чисто засяє для нас золота Україна
З моря – до моря, із дальніх просторів – до гір.
 
Ярий віночок осяяв голівку чорняву.
Рученьки білі назустріч, як з пісні, спливли.
Господи – Боже!
Яка ти красива у славі!
…Як же це буде?
Скажи мені, як і коли?!
 
ЗЕМЛІ ЦІ – МОЇ!
Юрію Богуцькому
Не полюбивши землю цю і хату,
Недайбо на землі цій доживати –
Це тратить час останній без пуття
І проклинать пусте своє життя.
Коли ж цю землю люблять і кохають,
Мов жінку, – по землі оцій літають
І пророкують цій землі: цвісти!
Коли ж на цій землі ще є і ти –
На цій землі не тільки що літають –
На цій землі гніздо собі звивають
І так по-солов’їному співають,
Так в небеса виспівують її,
Що к літу умовкають солов’ї –
Вчать солов’ят по нас любить Вітчизну.
Запам’ятай, мов коване залізом,
Це правило – на ньому світ стоїть.
О, так обмилувавши землю рідну,
За неї встанеш твердо і побідно,
мечем окреслиш меж її краї
І гордо скажеш: землі ці – мої!
…не полюбивши землю цю і хату,
Недайбо на землі цій доживати!
 
ПЕРЕД ВИБОРОМ
 
Набачусь тут
та ще з далин навіє:
О, скільки крові виллють
сили злі!
Я стільки сліз наплакать
не зумію,
Щоби залить все горе
на землі.
Тож світ мене
не ніжить,
а героїть.
Щоб зупинити дику круговерть
Я не ридаю –
я берусь за зброю.
Мені за щастя стати тут
на смерть!
 
І пам’ятайте, виродки лукаві,
Чужинські зайди – богомольці злі:
Вам не купить мене а ні за славу,
А ні за всі багатства на землі.
 
Тут буде світ
метатись в круговерті.
До цього пекла не доступить Бог,
Бо судний час настав: або померти,
Або піднестись в сяйві перемог!
 
Вибір
Василю Кременю
Я запитую в літа:
– Скажи мені, літо, скажи,
Ти кому отак шедро
підносиш плоди соковиті?
– А тому, хто невтомно
трудами
живе, як і жив,
І так щедро із ближнім
уміє нажите ділити.
 
Я запитую в сонця: –
Високе ти горде,
скажи,
Це кому отак щедро
тепло твоє й світло
розлито?
– А тому, хто так мудро у світі живе,
як і жив,
І народ свій підніс –
не забув йому даль
освітити.
 
Я питаю в Землі:
– Це ж кому ти
прослалась отак,
Попід небо прошивши
таку золотисту мережку?
– А тому, хто невтомно
у світ проклада у літах
Наймилішу собі
і мені найкрасивішу
стежку.
 
Я спитав солов’я, підібравши
найкращі слова:
– Білий світ в твоїх трелях
так ніжно і солодко
вмито.
То ж кому ти найкращі з пісень
у житті
проспівав?
– А тому, хто крилато
навчився під небом
лю-би-ти!
 
ПОБАЧЕННЯ З МАТІР’Ю
 
Все! Одліталося. Світу побачив немало.
Час зупинитися. Доки ж по світу іти?
Тихо схиливсь до могили і видихнув:
– Мамо!
Як ти без мене? –
Й почулося тихе:
– А ти?
– Важко й сказати.
Летять журавлі над громами.
Жито бринить там,
де й Ваше тяглося зрости.
Тільки немов розійшлися шляхи поміж нами.
І помирає село, мов Ісус на хресті.
 
Й полечко мріє, що Ви окропили сльозами.
Й шлях вибігає, мов глянувши з-під козирка.
Тільки мов пусткою світ цей засіяний, мамо!
Й так заболіло – рука потяглась до курка.
 
Вийшов туди, де стояли ми під обеліском,
Й щось ти казала – до нього чи до вітерця.
Тільки нічого уже не лишилося й близько –
Ні обеліска, ні стежечки, ні хутірця.
 
Хоч задушися отут, як сліпець на розпутті.
Хоч захлинися з біди у потопі хули.
Як же це так – він поліг у бою за цей хутір,
Ми ж його просто – чужинцям без бою здали ?
 
Ланки твоєї співучої й сліду немає.
Й чарки за щастя сусіди не п’ють на межі.
Вітер у душу такої жури навіває,
Пустка така, ніби валом пройшлися чужі.
 
…Тільки здригнувся граніт,
мов розправивши спину
Тільки пелюстка мов зойкнула на льоту.
– Рано, – почулось, – тобі зупинятися, сину,
Доки болить –не спиняйся. Іди і рятуй.
 
Я ВСЕ ЖИТТЯ СПІВАВ…
Пам’яті Юрія Рожкова
 
– Дивись, як світ увесь
цвіте в багряних маках,
Як живо мерехтить
смарагдова трава.
Чому ж тепер, чому ж
з потойбік ти заплакав?
Ти ж все життя співав,
усе життя співав!
 
Дивись, на ранок як
півнеба забіліло,
Як туманець пливе
в рожевий зріст лози.
Невже тобі душа
ніколи не боліла,
Що на лиці нема
й слідочка від сльози?
 
Чи бачив ти цей світ
тоді – у горі й болях?
Чи ти летів над ним,
зневаживши його,
Що так і відійшов –
красивий, як тополя,
Увесь в піснях,
невтомний, як огонь.
 
– О, бачив я цей світ
в стражданнях, а не в маках,
У горбиках могил
під шелестом трави.
Та ніколи мені
було тоді заплакать –
Я все життя співав,
щоб не ридали ви!
09.05.17
 
***
Що ж ви, хлопці, дужі та браві,
Віщі витязі і мужі!
Був же час усвідомить право –
Зненавидіти цей режим.
 
Щось ви справді недолюбили
З молодих та затятих літ.
Повертаються ж у могилах
Ті, хто вас випускав у світ.
 
Ви ж розгублені на роздоллі –
В двоаршинної на краю…
Був же час – полюбити волю
Вже ж не катову, а свою.
 
Гопаково ж та довгополо
Хай історія не ячить.
Кляті ж ті байстрюки-моголи,
 
Ви ж погляньте в своє коріння –
Саме час із глибин повстать.
Хай прокинеться Україна-
Доки ж буде красуня спать?
 

№17(205) 25 серпня 2017

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!