Провінційні мотиви

154

 
Леонід ПАСТУШЕНКО
 
ПРОВІНЦІАЛИ
Ми як мутлі-одноденки,
Провінціали українські,
Не всі з нас вийшли в Винниченки,
Ну а тим паче – в Коцюбинські.
Ми для «столичників» полова,
То лиш вони – відбірні зерна.
Живий наш статок – рідна мова,
А слава, як і є, мізерна.
Бо в славі ті, що «біля трону»,
Хто у журі чи при журналах…
Але чи буде так до скону?
Стара ж імперія сконала.
А слово красне – у народі,
Як Симоненко, Стус, Олійник…
Покіль народ наш не покійник,
То й нас згадає при нагоді…
 
НОВІТНІЙ ПОХРЕСТ
Звісно, мистецтво – це штука.
Мабуть, і творчість – штукарство.
Одначе де ж наше лицарство,
Невже продається, як шлюха?
Колись ми служили народу –
Принаймні, так ми гадали! –
Сьогодні ж новітні вандали
Женуть на свій похрест у воду.
І йдемо покірно, як вівці,
До звичного водопою,
А вчора ж – на кожній сторінці! –
Народ закликали до бою.
Та пострах пустили Майданом,
Щоб не брався ставати народом,
Щоби не служило й перо нам,
Щоб стало слугою кайданним.
Щоб наше терпіння дало їм
Без бою нас всіх уярмити
У блазні привладної свити –
Мож’ гонор свій тим упокоїм.
Колись ми служили народу –
Принаймні, так ми гадали! –
Сьогодні ж новітні вандали
Женуть на свій похрест у воду.
 
КРАДІЙ
А йому ж то начхати на все:
Був колгосп, нині – власність парторга.
Він як ніс «під полов», так й несе,
І засови нові скрізь поторга.
Він збагнув: його злидні навік,
Хоч і внук за компутера сяде,
Бо в нас злидні – це сам чоловік,
Тож як крав, то і далі так краде.
Олігархи ж – злодії також –
Чесні статки побачиш у кого?
Просто красти він стільки не мож…
Три життя треба мати для того.
Влада завше була в нас чужа,
Грабувала відверто і тихо.
За нові обіцянки й гроша
Ми її обираєм на лихо.
Тож трудяга з роботи іде –
Весь побитий, як пес шолудивий.
І як крав, так і далі краде,
І немов олігарх, тим щасливий.
 
ПОКАРА
Я кождий день іду немов на плаху,
І чую як вмирає кожна мить.
І хоч – умерлий! – «страху не імаху»,
Але душа – безсмертна! – то болить.
Усе в житті замішано на крові,
Писав Некрасов: кров – оплот життя.
Однак лише в любові – як в гріхові! –
Нема розчарування й каяття.
І хай ляга на нас гірка покута –
Та як страшна ота остання мить,
Ота покара непоправно люта:
Як ні за ким душа не заболить!
Як ні за ким душа вже не болить!
 
ГРІХ ЛЮБОВИ
На гріх любови виміняно Рай.
Хоч Змій шептав, та захотіла – Єва!
Щоби вона, як владна королева,
Впокорила і весь едемський край.
І кпинив з Бога сам Сатанаїл:
«Ну, що тепер ти в людях бачиш боже?
Лише Подобу?.. Що ж вона поможе
Знайти святого в плетиві їх тіл?..»
Всміхнувся Бог вже сонячно на те:
– Тобі, авжеж, ніколи не збагнути,
Що не знайдеш ти жодної отрути,
Щоб вбити в людях чисте і святе.
І відповів на те Сатанаїл:
«Я душі вб’ю у тих шалених тіл!..»
Та усмішка була його сумна,
Бо ж без Любови й Святості нема.
 
Н.А.
Вже десять літ могли б ми бути разом.
Вже десять літ на тебе я б молився.
Ти не змогла простить мені  образи,
І, грішний, я змирився.
Та образ твій в душі моїй не вмер –
Вона його і зберегла, як свято.
Лиш ним живу ізнову я тепер,
Лиш ним і досі знову я багатий.
Я вдячний долі, що тебе спізнав
В юнацтві давнім, як живу святиню.
Здавалось знов ту мить святу зупиню –
Ти не змогла: чужим тобі я став.
Моїх волань не чує й досі Спас –
І щастя знов покепкувало з нас.
 
НЕЗНАЙОМЦІ З ІНТЕРНЕТУ
Я знаю, то ж абсурд для мене –
Заочне це захоплення шалене.
Але в портреті Вашім – як на зло! –
Світилося божественне  тепло.
І в зраненій, в холодній самотині
В мені воскресли потяги дитинні.
До доброти, до ласки, до тепла –
Хоч Ви, либонь, холодною була.
Авжеж, талант Ваш і краса від Бога,
А от душа… Невже таки убога?
Обпікшись раз, навіки зачерствіла –
Віддалася на срам чи милість тіла.
Невже таки у хобі лиш авто?
Невже таки не спокуша ніхто?
Хоч з Інтернету, а могла ж знайти:
Хто це з провінції та надсила листи?
В прекрасну голову і думка не спадала,
Що, може, Доля щось та загадала…
Хто б знав про Керн,
якби не Пушкін стрівся,
В її красі душею не зігрівся?..
Не знаю: може, і мої рядки
Ваш образ також понесуть в віки…
Не раз же в Києві був цілий клан
Заможних і почесних громадян.
То що ж від них лишилося в ці дні –
Плита на цвинтарі чи, може, на стіні?
А в мене зріє мій підступний план –
А я б про Вас…
Я б написав роман.
 
ДРУЖИНІ
Я не любив – я жив тобою.
Як мрією. Як щастям. Як життям.
Але ж ніхто не застеріг: «Затям,
Усе піде, як хвиля за водою.
Коли прорветься гребля десь вгорі –
Не порятують жодні якорі»…
 
ГОСТРЕ СЛОВО
Колезі В.Красіленку
Ах, гостре слово! Гостре слово!
Міцне й гірке, немов первак.
То усміхнеться веселково,
То вліпить ляпаса однак.
Як той комар, в хліві й палаці
Нечесну лисину знайде:
Воздасть жмикруту й небораці –
До сліз та сміху доведе.
Його хапала ув кайдани,
В психушку гнала зла рука –
Воно ж де впаде, там і встане,
Воно ж із уст в уста втіка.
Таке ж дошкульне й Ваше слово,
Літературний мій кунак,
Хоч, може, й вкусить випадково,
Але замислиться однак.
 
МОЄ ПОДІЛЛЯ
Не в Київ стольний я пішов.
Не в Київ –
Я б не зносив там підошов
У творчих зміїв.
Ніде не зраджував ні раз
своїм Поділлю.
То й гіркоту невдач-образ
Із ним я ділю
Із провінційної глуші
Нема польоту.
Зате свободи на душі
Й часу достоту.
Тут видно всіх: хто вкрав, хто дав, –
Як на рентгені.
Не скрізь тут злигодні й біда,
Але – шалені:
І як іде на брата брат
І син – на батька.
Тут кожен чин – і кум і сват
В скоробагатька.
Зате природа – як сестра,
Поплаче й втішить.
Не дивина тут всім біда –
Було б не гірше.

Серпень 2015

 
ПУТІНУ
С надеждою и верой о Мессии
Он каждый день печется о России –
Услужливый дурак.
И слез и крови пролито немало,
Но как всегда в истории бывало –
Выходит брак.
Автор
Я вас любив, російський президенте,
На тлі вельможних наших тюхтіїв…
Були ви справді – як з чужих країв:
Зневаживши наживу й позументи,
Після склеротів та п’яниць Росії
Могли здаватись образом Месії.
Та куций розум у похміллі влади
Своє пігмейство збільшив устократ.
Й здригнувся світ уже від канонади
російських танків і гармат.
 
Я вас любив. Ненавиджу тепер.
Ви, як державець, в злочині помер:
Усупереч моралі та природі
убив навіки братство двох народів.
І мертва совість вам не відповість,
чому ви зрадили закону і моралі, –
Ви вже як вовк, що, підібгавши хвіст
Крадеться у чужому ареалі.
Тамбовський вовк, заведений у Кремль
в ошийнику чекістського реваншу…
 
ІМПЕРСЬКІ КАРЛИКИ
Імперські недоноски розвелись,
Як воші в хутряній Росії,
І вже гадають, що вони месії,
Що все повернуть, що було колись.
Звошивіла окрадена Росія,
І в рабство знов взяла її народ
Чекістська кліка сталінських заброд,
Що ненависть до всіх народів сіє.
Раби ж рабами бачать світ увесь,
Нема для них ні друга, ані брата,
І настає вселенський шал розбрата –
Все, як колись, але уже і днесь.
Імперські карлики святкують свій піар –
Авжеж, на них звернули всі увагу,
На їхню силу, хитрість і відвагу,
Тож кожен шепче: «Цар я чи не цар?»
«Видать, все это все-таки не зря;
Не может жить Россия без царя!»
 
СМЕРТЬ
Тільки смерть нас не забуде і прийде.
І пригорне, і у спокій (аж у вічний!) поведе:
«Ну, погрались. Ну, побули на Землі.
Наче діти – вередливі і малі.
На прощання нумо скажемо тепер:
«Я іду вже. Я вже вмерла. Я помер…»
Дуже мало хто поплаче вам  услід.
Бо й для внуків ви лиш баба а чи дід.
Хто ж кохав вас, на любов давно охляк –
У житті нема вам місця вже ніяк.
Не хвилюйтесь: хтось затужить, а хтось – ні,
Ви ж також не все життя були сумні.
Ви ж як той розкішний листопад –
На дерева не повернетесь назад.
І покіль я білий саван вам везу,
Втріть важку, непрохану сльозу:
І згадайте, як не раз за довгих літ
Ви жаліли, що родилися на світ…»
 
ПЕАН СВОБОДІ
Розумниця. Вродливиця. Свята.
Не станеш ти по-рабськи на коліна.
Ти найхоробріший із нас усіх мужчина:
Не станеш ти – не стане й Україна.
Твоя духовна, горда висота
Незламності козацької вартує,
Нас, бездуховних, у борців гуртує,
І, як весна, народ уже нуртує.
Під маршальським ти прізвищем живеш
І не програла ще своєї битви,
Тож хай лютують рицарі калитки –
Народ за тебе йде вже до молитви.
В Історію, як в святці, ти авжеж
себе дочкою вірною вписала,
не задля зиску, слави, хліба й сала –
щоб Україна рідна воскресала,
і ти з тріумфом знов до нас прийдеш.
Не стала ти по-рабськи на коліна,
Не стала ти – не стане й Україна!
 

м. Вінниця

 

№5 (193) 10 березня 2017

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!