Прости, прощавай, озивайся з дороги

188

Поза збірками та незакінчені вірші

 

 

***

Пошито мені, Боже, світ,

не знявши мірки з очей.

 

Пошито, Боже, мені мене,

не знявши мірки з душі.

 

Пошито, Боже, мені роботу,

не знявши мірку з долонь.

 

Пошито, Боже, мені Слово,

не знявши мірки з України.

 

***

Здається відьом всіх давно скарали,

а все ще темряви боюсь.

 

***

Любився із весною  і

братався з літом,

а з істиною, певно,

одружусь…

 

***

в отавах коники кують

своє зелене безглузде щастя.

 

***

Брехня – вона багата, щедра;

в неї в наймах тисячі поетів

набивають вола сердець

квітниками слави.

 

Як бачиш враз простим беззбройним оком:

у золотім осіннім світі є таки

цій суші нестікимі води

 

***

Вам не ума не вистача, – століть.

 

***

Розділити на двох – не виходить.

І розлити на трьох – дармота.

 

***

Зізнаюся одразу: – ліричний

(даруйте, мов повинну складаю).

Науковець із мене –

що з “кінського” каштана – волоський горіх.

 

***

Як зараз це кажеться, проблематично

було діставання мов додому.

Міліарди киян, мільйони і тисячі

в мені зосередились ув одному.

 

***

Підгрібає мати під заслінку порох

гусячим відрубаним крилом.

Пішохідне птаство, я такий вам ворог,

як мені – все ваше – те, що за селом.

 

***

Тобі є де дітися. Сховайсь у вірш –

і не відгукуйсь в найширшу руку –

ти – гріх на совісті як труту

з євангелій словами повтори мий.

 

***

Ви знаєте, одрештки атеїстів

безбожно їсти

 

***

І злива ця спинилась не знічев’я,

якраз, щоб ствердити – й для того лиш, –

вічнозелене в школі вчене вчення:

трудивсь, наївсь, мозольно й сито спиш.

 

***

Діставсь той сад йому ціною честі:

так бездеревний степ йому болів,

що він заради яблуні й черешні

пішов у приймаки до куркулів.

 

***

Такі роззули душу спориші,

такі стежки сміялися ногами –

мов не відібрано ще в нас Русі

і світові не снились Чингіз-хани.

 

***

душа, нарешті, достудилась прози,

допалася, мов перепалий пес

і жлуктить, жлуктить мій чорнильний розум

 

***

Артисти погорілого театру,

в’язні вщент розбитої тюрми,

платимо данину п’ятикратну

за те, що може раз були людьми.

 

***

Є ще в літературі жанр. Це – я.

 

***

Я покидаю літературу.

Трудно, господа

М.Гоголь

 

Яка пекельна сублімація спалювала Гоголя…

 

***

Лишаються вірша

всі ходи й переходи

з поетів у парламентарі й посли

із найодоносіїв ув академіки.

 

***

зосереджений дощ

який наче не йде

а нас оброста всесторонньо

і нас заростає всебічно

згоринно

й з долинно

первісним ще незеленим зелом

 

не примножить – дарма

він по вістря дзьобів

учорашнє вечірнє гайвороння

і навіть шарпасті

півтора крилі відбіблійні голуби

не затирнучать мені балкону

газетними доносами

що цей потоп

колись нарешті закінчиться

 

Дощ у ніч на 10 липня 1994.

 

***

Ось так.

Взяли глевтяк.

Губим зуби.

 

***

Людина з ночі – це вона вийма

мене із мене і десь-десь хова –

такого

 

***

Надіє, яд колись страшний

(Євген Маланюк)

Цикути злагіднилась гіркота,

страх смерті вже давно не діє.

Безтрепетно рука перегорта…

 

***

Занадто балакуча свічка

як тріскотлива сороква

задушив ґнотик би во двоперстя

наче комара

мовою вогню

якої не навчились очі

 

Вірш на телеграфному бланку

 

ПРОЩАВАЙ ОЗИВАЙСЯ З ДОРОГИ

… дороги легкі та лягають нелегко

Безодню останнього вільного неба

Як очі

засипали дзвони сухі

що падають падають падають сіллю

червоною сіллю з підзірних дубів…

ОЗИВАЙСЯ З ДОРОГИ

…банальною прозою віршів не треба

у тебе ж душа я кричу

у тебе ж душа не Голгофа…

ПРОСТИ ПРОЩАВАЙ

…я знаю здригнеться проклята душа

злякається може що страшно підставити плечі

як сипляться сипляться дзвони з дубів

але ж може найважчій твоїй жолудині

я все ж та зумію бодай при землі

прослати навиворіт крила свої горобині…

ОЗИВАЙСЯ З ДОРОГИ

…лиш віршів не треба

у тебе ж душа я кричу мов голгофа

та навіть вона

неспроможна зітхнути всю правду…

ПРОСТИ ПРОЩАВАЙ ОЗИВАЙСЯ З ДОРОГИ

 

 

ЗАБУТА СІНОЖАТЬ

Мовчать степи в Чумацький Шлях очима.

Я снюся птахові, а ти – мені.

Вже й день. Озимина й не відпочила.

«Вже й день», – далекий ліс прозеленів.

 

Далекий він, далекий: з виднокола

день супиться… Невже твоя брова?

На щастя, не твоя, а Головкова,

а ген село – то Балка Вітрова…

 

А світ – він світ. Як осінь – то вже осінь,

хоч дорікай, хоч пошепки страждай,

набрівши між незгребених покосів

на серце, як загублений наждак…

 

 

ВНУТРІШНІЙ СОНЕТ

До болю не знайомий я з тобою,

з ім’ям лише твоїм знайомий я.

сьогодні – замість місяця – в холоднім

вікні твоїм я поселюсь. Втім, ні –

 

людей стидаюсь: що за місяць – вдень?

Це схоже на любов, – утямить кожен.

Забутий друг є десь в «Енергозбуті»:

«Візьми! – впрошуся, підкуплю слізьми

 

його сестру. – я попрацюю струмом

хоч днів зо три: він вхожий в її дім…»

Втім я не певен, що ти є. Ім’я –

 

не доказ. Вигадав кришталик ока.

Ми з вами всі зірки переназвали,

однак про це не знає ні одна…

 

 

***

Мені – щодня – тебе аж наче много! –

я так любити, хоч помри, не вмів.

 

Земного мало у душі, земного:

що більш любив, то все малів, дрібнів,

аж доки викругливсь у ліве око,

десницею прикривши праве, зле.

 

Любов глибока. Міститься глибоко:

ледь-ледь, зненацька, крізь тяжке, земне,

вчувається, аж прислухаться страшно,

аж слухати, що чується, боюсь.

 

Учора… пам’ятаєш учорашнє?..

Летіли гуси десь на Білорусь.

Крізь мене, вчора… а сьогодні – мимо…

Тебе мені – як неба круг землі!

 

Врятуй, у себе застебни, зернино,

дрібні мої  жалі, дрібні й малі.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!