Поза збірками та незакінчені вірші
***
Пошито мені, Боже, світ,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
не знявши мірки з очей.
Пошито, Боже, мені мене,
не знявши мірки з душі.
Пошито, Боже, мені роботу,
не знявши мірку з долонь.
Пошито, Боже, мені Слово,
не знявши мірки з України.
***
Здається відьом всіх давно скарали,
а все ще темряви боюсь.
***
Любився із весною і
братався з літом,
а з істиною, певно,
одружусь…
***
в отавах коники кують
своє зелене безглузде щастя.
***
Брехня – вона багата, щедра;
в неї в наймах тисячі поетів
набивають вола сердець
квітниками слави.
Як бачиш враз простим беззбройним оком:
у золотім осіннім світі є таки
цій суші нестікимі води
***
Вам не ума не вистача, – століть.
***
Розділити на двох – не виходить.
І розлити на трьох – дармота.
***
Зізнаюся одразу: – ліричний
(даруйте, мов повинну складаю).
Науковець із мене –
що з “кінського” каштана – волоський горіх.
***
Як зараз це кажеться, проблематично
було діставання мов додому.
Міліарди киян, мільйони і тисячі
в мені зосередились ув одному.
***
Підгрібає мати під заслінку порох
гусячим відрубаним крилом.
Пішохідне птаство, я такий вам ворог,
як мені – все ваше – те, що за селом.
***
Тобі є де дітися. Сховайсь у вірш –
і не відгукуйсь в найширшу руку –
ти – гріх на совісті як труту
з євангелій словами повтори мий.
***
Ви знаєте, одрештки атеїстів
безбожно їсти
***
І злива ця спинилась не знічев’я,
якраз, щоб ствердити – й для того лиш, –
вічнозелене в школі вчене вчення:
трудивсь, наївсь, мозольно й сито спиш.
***
Діставсь той сад йому ціною честі:
так бездеревний степ йому болів,
що він заради яблуні й черешні
пішов у приймаки до куркулів.
***
Такі роззули душу спориші,
такі стежки сміялися ногами –
мов не відібрано ще в нас Русі
і світові не снились Чингіз-хани.
***
душа, нарешті, достудилась прози,
допалася, мов перепалий пес
і жлуктить, жлуктить мій чорнильний розум
***
Артисти погорілого театру,
в’язні вщент розбитої тюрми,
платимо данину п’ятикратну
за те, що може раз були людьми.
***
Є ще в літературі жанр. Це – я.
***
Я покидаю літературу.
Трудно, господа
М.Гоголь
Яка пекельна сублімація спалювала Гоголя…
***
Лишаються вірша
всі ходи й переходи
з поетів у парламентарі й посли
із найодоносіїв ув академіки.
***
зосереджений дощ
який наче не йде
а нас оброста всесторонньо
і нас заростає всебічно
згоринно
й з долинно
первісним ще незеленим зелом
не примножить – дарма
він по вістря дзьобів
учорашнє вечірнє гайвороння
і навіть шарпасті
півтора крилі відбіблійні голуби
не затирнучать мені балкону
газетними доносами
що цей потоп
колись нарешті закінчиться
Дощ у ніч на 10 липня 1994.
***
Ось так.
Взяли глевтяк.
Губим зуби.
***
Людина з ночі – це вона вийма
мене із мене і десь-десь хова –
такого
***
Надіє, яд колись страшний
(Євген Маланюк)
Цикути злагіднилась гіркота,
страх смерті вже давно не діє.
Безтрепетно рука перегорта…
***
Занадто балакуча свічка
як тріскотлива сороква
задушив ґнотик би во двоперстя
наче комара
мовою вогню
якої не навчились очі
Вірш на телеграфному бланку
ПРОЩАВАЙ ОЗИВАЙСЯ З ДОРОГИ
… дороги легкі та лягають нелегко
Безодню останнього вільного неба
Як очі
засипали дзвони сухі
що падають падають падають сіллю
червоною сіллю з підзірних дубів…
ОЗИВАЙСЯ З ДОРОГИ
…банальною прозою віршів не треба
у тебе ж душа я кричу
у тебе ж душа не Голгофа…
ПРОСТИ ПРОЩАВАЙ
…я знаю здригнеться проклята душа
злякається може що страшно підставити плечі
як сипляться сипляться дзвони з дубів
але ж може найважчій твоїй жолудині
я все ж та зумію бодай при землі
прослати навиворіт крила свої горобині…
ОЗИВАЙСЯ З ДОРОГИ
…лиш віршів не треба
у тебе ж душа я кричу мов голгофа
та навіть вона
неспроможна зітхнути всю правду…
ПРОСТИ ПРОЩАВАЙ ОЗИВАЙСЯ З ДОРОГИ
ЗАБУТА СІНОЖАТЬ
Мовчать степи в Чумацький Шлях очима.
Я снюся птахові, а ти – мені.
Вже й день. Озимина й не відпочила.
«Вже й день», – далекий ліс прозеленів.
Далекий він, далекий: з виднокола
день супиться… Невже твоя брова?
На щастя, не твоя, а Головкова,
а ген село – то Балка Вітрова…
А світ – він світ. Як осінь – то вже осінь,
хоч дорікай, хоч пошепки страждай,
набрівши між незгребених покосів
на серце, як загублений наждак…
ВНУТРІШНІЙ СОНЕТ
До болю не знайомий я з тобою,
з ім’ям лише твоїм знайомий я.
сьогодні – замість місяця – в холоднім
вікні твоїм я поселюсь. Втім, ні –
людей стидаюсь: що за місяць – вдень?
Це схоже на любов, – утямить кожен.
Забутий друг є десь в «Енергозбуті»:
«Візьми! – впрошуся, підкуплю слізьми
його сестру. – я попрацюю струмом
хоч днів зо три: він вхожий в її дім…»
Втім я не певен, що ти є. Ім’я –
не доказ. Вигадав кришталик ока.
Ми з вами всі зірки переназвали,
однак про це не знає ні одна…
***
Мені – щодня – тебе аж наче много! –
я так любити, хоч помри, не вмів.
Земного мало у душі, земного:
що більш любив, то все малів, дрібнів,
аж доки викругливсь у ліве око,
десницею прикривши праве, зле.
Любов глибока. Міститься глибоко:
ледь-ледь, зненацька, крізь тяжке, земне,
вчувається, аж прислухаться страшно,
аж слухати, що чується, боюсь.
Учора… пам’ятаєш учорашнє?..
Летіли гуси десь на Білорусь.
Крізь мене, вчора… а сьогодні – мимо…
Тебе мені – як неба круг землі!
Врятуй, у себе застебни, зернино,
дрібні мої жалі, дрібні й малі.