Простір перевтілень

222

Як збираєшся у далекій світ,

Прощаєшся з маминою світлицею,

Бо мама з тобою уже розпрощалася

кількома роками раніше,

А коли переступиш поріг

Видається – себе переступив.

Обернешся, а хати немає.

Тільки мама на її місці стоїть,

Услід тобі дивиться,

Очі від сонця заполоччю прикриває.

 

***

Ми уже не подібні до вишитих

Мамою нам сорочок.

І слова наші не відповідають

Вишитим нею рушникам,

Що обрамляють образи на покутті.

 

 

СКАНСЕН

За Василем Голобородьком

 

Вітряк, неначе і вітряк,

Але давно уже не меле

Для людей збіжжя на борошно.

Хати, наче і хати,

Але давно у них

Не лунає ані плач дитячий,

Ані  спів дівочий,

Ані мудрих порад

Батьків не чути.

Колодязь наче і колодязь,

Але давно з нього

Ніхто води не бере.

А відвідувачі?

Наче і люди…

 

***

Я про себе знаю з того що розповіли:

Барвиста квітка,

Яка росте на призьбі маминої хати,

Густа трава,

Яка дбайливо огорнула стежину від неї

у садочок,

Калина червонощока,

Яку мама посадила біля криниці того року,

Коли ми повернулися з Сибіру.

Як воно контрастує з тим,

Що до того розповідали мені про мене

Тундра,

              сніги

                        
і терикони!

 

***

Давно це було: коли гір іще не було,

Дерева були карликові,

А світ не більший за тундру.

В лютий мороз напередодні Миколая

Мама залишила нас удвох у кімнаті –

З одним вікном і двома табуретками  посередині – бавитися.

Наказала двері зачинити і її дожидатися,

А сама пішла –  може
святого Миколая зустріне,

За нас попросить.

Чекали ми мами, чекали,

А вікно все темне та темне.

Не інакше як Змій сонце 
украв!

Ходімо Змія бити: сонце визволяти,

Щоб мама додому вчасно повернулася!

Пішли. Йдемо ми дорогою та йдемо.

Довго чи коротко.

Сніг довкола та сніг.

І більше нічого.

І надумав молодший брат на замета залізти:

З нього далі видко.

Не лізь, кажу, – бо то Змій насипав.

Не послухався.

Спочатку угруз по коліна,

А далі по пояс,

А далі тільки того, що шию видко.

І що більше борсається,

То більше вгрузає.

І почав він плакати та кричати,

Змія лякати.

А я, брат старший,

Притьма йому на поміч.

Плачемо разом.

Кричимо разом,

А Змій не попускає.

Уже і я по груди в заметах зав’яз.

А руки перестали слухатися,

Морозом сковані.

І хукання не допомагає.

Довго тривав поєдинок,

Аж доки мама птицею не прилетіла,

Із заметів нас не визволила,

Та взявши на крила,

Понесла до бараку,

Де кімната з одним вікном і двома

табуретками посередині.

А як принесла –

Поставила 
мидницю  на табуретку,

Що посеред кімнати.

А в мидницю холодної води налляла

І наказала руки в неї занурити,

Щоб вигнати з них мороз.

Довго-довго ми мороз виганяли

Аж тато із шахти прийшли.

А потім до нас зайшов святий Миколай.

Приніс нам дарунки

І наказав кашу їсти,

Сили набратися,

Щоб Змія звоювати,

І Сонце на свободу випустити…

Давно це було.

 

ТОЛОКА

Ми зійшлися на толоку:

Хату зводити кожен прийшов,

Приніс будівельні матеріали і план свій.

Працювали усі заповзятливо.

Аж раптом виявилося,

Що хата ще не хата,

А вже нікому не мила.

Мабуть села сусідські наврочили.

Ганили села сусідів,

Але хата, що й не хата ще,

Привабливішою не ставала.

Тоді почали ганити будівничих,

Хоч попервах ніхто на них уваги не звертав.

Але краще не ставало.

Потім лаяли тих,

Хто дерево тесав,

Хто глину місив,

Хто воду носив,

Хто,

        Хто,

               Хто …

За лайкою ми вже й забули

чого зійшлися на толоку.

 

***

Було ж їх там, як маку чи як цвіту,

Запеклих і завзятих, як трава.

Тепер усі розкидані по світу –

Й сліду нема…

 

***

Часи настали, браття, як ніколи.

Одержали ми бажану свободу.

Месія зайшлий бавиться у бджоли,

Отож благому вже не до народу.

 

Тепер ми всі вікуєм поодинці,

Позбавлені надії навдогоду,

Забрали любі друзі та ординці

Державу цю собі у нагороду.

 

А ми, братове, вільні, як ніколи.

Часи теперечки настали.

Хтось каже – побажання наші вволив,

А відчуття таке, мов обікрали.

6 жовтня 2006

 

***

Де дзеркала колишуть каламуть,

У філіжанки лиється цикута –

Трава вмирає, спогади ростуть,

І вірші пише круками покута.

 

І пахне сніг зорею на крові,

Часи віддавна змінами запахли,

Гуртом ідем – дороги колові,

А ми – прямісінької прагли!

 

***

Прийдуть невизначені дати

На позабуті береги,

Щоб у хаосі нагадати

Про занехаяні гріхи.

 

Тоді покручені примари

Господь на води приведе

І ти його попросиш: «Кари!»,

Та, відвернувшись, він піде.

 

***

Уже давно розсипався вітряк:

Не встояв перед новими вітрами,

І ти уже не лицар, не козак,

А той, що лише котиться світами.

 

Навколішки уже ні перед ким

Не упадеш, благаючи пощади.

Згубилися у часі вітряки,

І лицарем тобі уже не стати.

 

Погладжуючи черево, не чуб,-

Забудеш і наймення, і свободу

І не тобі зривається із губ:

«Людині волю силою народу».

 

Уже не має сенсу у земнім.

Чи, може, ще воюють з вітряками?

Згубився час, і ти пропав у нім –

Лиш вітер ще тріпоче корогвами.

 

***

Ми Україну обороним…                  

Катерина Мандрик-Куйбіда

 

Знову ми відчули порожнечу:

Не стає надійного плеча.

В оний час не слухали Предтечу,

А тепер не віримо в меча.

 

Давні відродились суперечки,

І … Собор уже без риштувань:

Гречкосії тягнуться до гречки,

А не до сумлінних мурувань.

 

Порожньо і тихо на майдані.

З півночі докочується сміх:

«Ваш собор уже не в риштуванні.

Трохи ще й повалиться до ніг».

 

Дика сило, другий Вавілоне,

Що словам не вірить і сльозам,

Ми свою Вкраїну обороним.

Слава їй і горе – ворогам!

 

***

Ані бажання, ні покути:

Пора, мабуть, уже іти,

І сльози осені забути,

І навіть кольору сліди.

 

Дими завмерли. Помарніли.

Думки зледачілі та світ.

У час безглуздих перевтілень

Трансформуватися не слід.

 

Ще день сивіє полинами

Хоча уже перегорів.

І час вертатися з вітрами

У сивий Львів.

 

ВОДОХРЕЩА

Мовчить ріка. Відговорилась.

Притьма сховалася під лід.

Вороння крики, чорні крила

І біло все аж «до» і «від».

 

Спинилась віялиця. Видко

Зажору. Пролизень. Хрести.

Народ зібравсь навколо швидко

І спільно молиться: «…прости…»

 

Вороння чорно галасує,

Не заспокоїться ніяк.

Вода святиться. «Алілуя» –

Виспівує надривно дяк.

 

***

Ще празникуєм зв’язані піснями,

Ще кров по жилах мовою тече,

Хоч може хтось не конче і дотямив,

Що вже доби змінилося лице.

 

***

Сутінки, осінь і ватра…

І розум з чуттями невлад.

Вперед поспішати не варто,

Як і вертати назад.

 

Ой, де ж молодечі пориви?

Роса, що збивав босоніж? –

У небі вороння крикливе,

І холод проймає, як ніж.

 

А ти притулилася збоку.

Довірлива і мовчазна

Під сонцем, що вже не високо

У небі, що не промина.

 

***

Неба синього відбитки

І чорніючі сліди

Залишили дню на збитки

Серед березня сади.

 

Птаха крик. Шляхи розбиті

Вириваються з-під ніг,

І сірішає щомиті

Від приреченості сніг.

 

Як було? А як судилось,

Та не склалися зірки?

І слова забуті стилос

Укладає у рядки.

 

Хилитнуться заморочки,

Хата гляне з-під повік –

Філософію сорочки

Пригадає чоловік.

 

Що минуло  – не
важливо,

Що прийде, напевне, теж.

День сьогоднішній – це диво,

У якому ти живеш.

 

***

Переживи, а ні – перетерпи

І не ховайся у саду крислатім,

Тримають небо не стовпи:

Любов і затишок у хаті.

 

***

Вода проллється не прозора,

І почорніє жовтий ліс.

Поля вітрисько переоре,

Прив’яже стежку до коліс.

 

І помандрує подорожній,

У тайстру кинувши хліби,

І по дорозі дівці кожній

Проникно вишепче: «Люби!»

 

***

Який гіркий осінній спів:

Загус не звук, а мед у сотах,

І лист черлений відлетів,

Лишивши душу у висотах.

 

Є загадкове щось у нім

І щось принизливо нестерпне.

Таке ж як було у мені,

Коли я жив і звався серпнем.

 

***

І постаті, і пагорби, і дим,

І тепло так, і трепетно до млості.

Ми листом накриваємось рудим,

Який паде униз із високості.   

 

***

Змінились обличчя, одежі, розмови,

Допитливі очі.

Благально ти осінь просив у Єгови,

Бо осені хочеш.

 

І ось на порозі дощі перехожі:

Молільники? Свідки?

Тримає долоні простягнуті кожен

До тебе нізвідки.

 

Помолишся з ними в зістудженій ночі.

В кутку, де ікони,

Похилиться пломінь і знову підскочить,

Минуле відслонить.

 

Даси їм хлібину, даси їм рибину

І підуть осінні,

Лишивши у хаті душі половину

І ночі півтіні.

 

***

Невже ця осінь, братику, остання,

І ти у ній – останній з могікан,

Змиває дощ загублені бажання –

Думки поган.

 

Невчасних тем розсипалася зграя,

Зібралася вологою в очу.

Над жовтим листом ворон розпачає,

А я мовчу.

 

Торішнє небо тулиться до лісу,

Стежинами непевними зійшлись

Чекання два під вечора завісу,

Як ми колись.

 

 

***

А ти уже постарівся, змалів,

Став білий світ за шибками мізерним,

І стало забагато днів і слів.

Чи є в них сенс, і хто його поверне?

 

Уже не радість. Мружиться зима.

В сніги твої бажання оповито.

Хто був з тобою – тих уже нема…

А десь озиме проростає жито.

 

ВИШИТЕ БІЛИМ

Відпусти мене, зимо,

Без прощань і снігу:

Не вернуся до розмов

Самоті на втіху.

 

Не ховатимуся, чень,

У солодку втому,

На хвилиночку лишень

Зазирну додому.

 

По занедбаних літах,

Де міцні прив’язки,

Пробиратиметься страх

До твоєї ласки.

 

Витираючи пітьму

Білизни заради

Я, не знаючи чому,

Попрошу поради:

 

«Чи примножувать чи ні

Зламаності ліній

Вишиття на полотні,

Що неначе іній?»

 

Де чужі стоять світи

На снігу глухому,

Переплутані сліди

Не ведуть додому!

 

***

Не поспішай – позаду вічність,

А безконечність за порогом.

Сніги поскладано епічні

У порожнечі перед Богом.

 

Глухий, не вигранений звуком

У небо вмерзнеш вечорове

І довірятимеш розлукам

І чаруватимешся словом.

 

А далина, як скло, холодна

Коли торкається до вікон.

Не поспішай: надія жодна

Не відійшла іще із віком.

 

***

Передчуття весни і навіть крик,

Вітри нові, як шепіт, по дорозі.

Благенький місяць – долі провідник

Трясеться по вибоїнах на возі.

 

Заплутався у тиші і зимі,

Запраглий і народження, і болю.

Коли довкруж сніговища німі,

Душі нестерпно хочеться на волю.

 

***

Живий? Живий!

Чого тобі ще треба

Для чого сутня визріла цікавість:

До того, що помножилося небом?

До того, що вродилося при каві?

 

Тепер тобі, напевно, ще простіше:

Не треба ні наказу ні поради

І можна заховатися за віршем

Від правди.

 

***

Ти хто? Чому саме сюди

Приплентався сьогодні

І де слова, що наплодив,

Коли ішов самотнім?

 

Чому пронизуючий крик

Жаданого предтечі

Мені у душу не проник,

Коли зайнявся вечір?

 

За ним прошкуєш слід у слід

Зі стигмами на тілі?

Тебе виловлює цей світ,

Чи ти шукаєш цілі?

Де є вино? Де кров і хрест?

Де ще витворюється простір

В якому ти один, мов перст,

І в тебе – все каміння гостре?

 

Порожнє небо і слова,

Мовчать гріховно труби,

І на тарелі голова

Викландує рахуби.

 

***

Понад самотності сузір’ями,

Де лише спомини і сни,

Стоїть моє життя розірване

На виноград і полини.

 

***

Сад Гетсиманський, самотня зоря,

Ночі безодня і слова безодня,

Хтось проповідував, хтось докоряв,

Хтось мовчкома: на те воля Господня.

 

Камінь і глина, стежина вузька,

Можна сказати – не можна почути,

Небо для кременя і глевтяка,

Спогад і здогад, і знада покути.

 

Тихі оливи, листки біля скронь,

Щось визріває у лоні долини,

Щоб запалити пекельний вогонь

Чи сумніви вкласти у душу людини?

 

Пахне оливами, пахне вином.

Тіні і стіни, і погляди ранку.

Я прокидаюсь. Що ж там за вікном?

І піднімаю зелену фіранку.

 

***

Годі шукати, напитувать годі:

Хтось та прийде, а можливо прийдуть.

Хліб і горілка стоять на комоді,

Сіро слова розповзлися, мов ртуть.

 

Хто це придумав? Сказав для годиться –

Звичні слова, а не сенс уберіг…

Хто це прийшов? Це кому ще не спиться?

Стукає хто там кийком у поріг?

 

Вдруге, утретє. Можливо майбутнє?

Хоч би дощами дійти до весни.

Хліб і горілка – сьогоднішня сутність

Щось видивляються біля стіни.

 

***

Відчуття уже є, що закінчиться світ

Десь по ловлі птахів і по диханні в спину –

Розімлілий туман заповзає у міт,

Порожнечі рука обриває калину.

 

І не страшно ніяк, хоч заходить на ніч

Невідома пора у відомі святині,

Де шукаєш себе між якихось облич,

Що, зайшовши давно, залишились донині.

 

Непомітно спливли непомітні часи,

І від наших бажань залишилися тіні.

Починаєш уже «Отче наш, що єси…

Віднайди – поверни, що згубилось, людині».

Київ-Львів

 

Колектив «Української літературної газети» щиро вітає Василя
Куйбіду з 55-річчям! Невтомності у добрих справах і нових творчих висот, друже
Василю! З роси і води!

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!