Повітряне метро

146

 
Станіслав  БОНДАРЕНКО
 
***
Без передмов
тече ріка. І кров.
Нехай і книжка ця без передмов
в затони душ поволі затіка:
вона – вогонь і водночас – ріка.
 
Читачику, не бійсь: ти не така,
кажу тобі, ти не така ніщота,
як олігарх чи чокнута ЧК…
Є Плужник, є Бодлер
а те, чи є ти й хто ти, –
те знає Бог: чи жив
ти й чи ріки чекав.
 
РОЗМОВА З БАТЬКОМ
Ти надто добрий, батьку Києве,
до варварів і ворогів:
я не про гору ту Батиєву,
що досі… прощенням боргів –
 
з Батиєм назва не пов’язана…
А ватні варвари  живі
скрізь під каштанами і в’язами
жирують на твоїй крові.
 
…Ти кажеш: винні ми, теперішні!
Ми ж правнуки, характер – твій.
…Хтось вийде з цього кола першим
і скаже: «Завтра буде бій».
 
МАЛОМИСЛЯЧИЙ ОЧЕРЕТ       

Людина – лише очерет, найслабше з творінь

природи, та вона – очерет мислячий…

Велич людини тим і велика, що вона усвідомлює свою гірку ницість. Дерево своєї ницості не усвідомлює.

Блез Паскаль

 
Чому, коли йде честь на честь,
частіш перемагає нечисть?
Їй ліку – тьма, числа їй несть…
Не в тім біда, що не вбезпечусь,
 
а в тім, що Божий дух заслаб,
і «очерет» не визріває
той, мислячий!.. З бісівських лап
живим все рідше виповзає.
 
І вожаки – як чу-жа-ки…
В яких cсавців таке хто бачив?
Та «очерет» хиткий завдячив…
А Спас вам – спа-салон, жуки.
 
Не втямив світ, що наробив,
і править людський бал босота,
так, начебто сама Свобода
тепер народжує рабів.
 
Чи знає хто, чи вірить честь,
що «очерету» це минеться?..
Гадай: чи хамство схаменеться,
чи вигорить Земля ущент?
 
КОЛИ ДЕРЕВА ВИЩІ ЗА БУДИНКИ
У цьому місті були дерева
повсюдно вищими за будинки.
В душі школярській будили рейвах
брюнетки витончені й блондинки.
 
Все те ховалося у деревах
ще позавчора, а не колись-то…
І заколисували той рейвах
Дніпро і вітер, та віт колиска.
 
А надусім – тільки княжі гори
та ще старі мовчазні дзвіниці:
щасливий, з ким те місто говорить
і навіть той, кому лише сниться.
 
…Був закохався сам Бог в те місто
і сипав манну – тоді нежданно –
щотравня щедро і рясно… Звісно,
тепер те зветься: цвітуть каштани.
 
АНКЕТА
Я сам… із дат печалі:
ще з немовляцьких літ
в домах колиски чалив
нам землетрусом світ.
 
Хоча життя прикраси –
цю Жінку, Місто, ліс –
не випадало красти:
сам Бог усе приніс.
 
…Не рекрут я, не ректор,
не маршал, не солдат –
скоріш… пунктирний вектор,
оскільки сам із дат…
 
НЕЗБАГНЕННА  ГОЙДАЛКА
Гойдалка скрипить у кутку двора,
маятником ходить годинниковим –
не дива, якби на ній дітвора,
тільки там і близько нема нікого.
 
Хто ж її заводить о цій порі?
Мабуть, Бог чи вітер легку гойдає,
чи моє дитинство у цім дворі
в шапці-невидимці іще гуляє.
 
Чи воно без видимої ваги
хоче нагадати, що не відбуте?..
Гойда-гой… Чи зважити до снаги
нетто-брутто помислів? Нетто? Брутто?..
 
ПОВІТРЯНЕ МЕТРО
(цикл)
 
БЛИСКАВКА НА «АРСЕНАЛЬНІЙ»
1
Когось тут сходи везуть донизу,
хтось ескалатором наверх повзе:
з одними – важча за хрест валіза,
а з кимось – тиха печаль і все…
 
В підземці рідній людей – як збіжжя,
сипкого збіжжя на елеваторах…
Ні, тут розбіжності, тут  – розбіжжя,
роз’їзд, розводи по ескалаторах.
 
Тут – ескалація непобачень
чи інсталяція суєти?..
Непізнавання облич, означень…
І раптом – блискавка: о, це ти?..
2
Підіймаючись сусіднім ескалатором,
впізнала, полоснула усмішкою.
Твій сміх білозубий, змах білокрилий:
зраділа цій миті, як 20 років тому,
коли рухалися в одному напрямку –
на землі, на водах лиману і на даху.
 
Помахом закреслила 20 літ…
Якби насправді їх не було,
я легко стрибнув би через бар’єр –
з мого ескалатора, що йде вниз,
на той, що везе тебе десь наверх.
Стрибнув би й тепер, але так
ми додамо болю рідним…
 
Чи в тім печаль, що було вигнання із раю,
й ти програла Джульєтті, Офелії й третій жінці?
Бозна, кому хто скільки іще програє…
Ми все те пережили, як Чорнобиль.
А ця зустріч зняла нашарування літ.
Це як вдячний помах минулому.
 
Зрозумій, ти махала минулому,
у якому й метро ще було молодим,
а біля університету блищали колії,
якими бігав восьмий трамвай.
І в нашім саду ботанічному
траплявся туман, як дим,
а нерідко й дим, як туман.
 
НА ЗЛЕТІ
Коли був я малим,
і наша підземка була малою –
меншою від Лаврських печер,
хоча здавалась великою й рятівною:
легко було сховатись і цілуватись пізніш
у будь-якому з вагонів.
 
Тоді була одна лінія, як… лінія партії,
на яку плював я ще змалку.
Зате не плював ніколи
на жодній з п’яти перших станцій
й нікому іншому не дозволяв.
Я – заслужений пасажир метро.
Спершу моєю була «Арсенальна» –
передкінцева у ті часи. І найглибша в світі.
Потім… метро вислизнуло на сонце
й злетіло над водами,
стало повітряним, стало птахом,
який долетить до середини Дніпра
і далі… Коли міст неосвітлений,
видно, що той птах-потяг метро летить
повз Гідропарк на «Лівобережну»…
 
Машиніст мимохіть ще ставав і гідом,
а метро вже давало фори паризькому
та й, мабуть, всім іншим,
бо бачити з вагона Київські кручі
з найкращішим нашим ландшафтом –
щастя й для тих, хто цього ще не розуміє.
Головне: метро перевозило
всіх моїх дівчат і обрану серед них:
метро – заслужений перевізник.
Між іншим, я полюбив його ще до того,
як перехрестила всіх друга лінія,
що з Хрещатика на Поділ везе, –
задовго ще до Майданів!..
Хіба метро не заслужене, якщо досі
перевозить усіх дорогих дівчат,
а мене привозить до однієї-єдиної?!
 
БОМЖИК, ЩО ЖИВЕ В МЕТРО
Ти казав, половиною жінок володів…
Насправді – лиш половиною жінки…
Найслабшою половиною,
тією, де відсутня душа.
 
Бач, не множина тут, а однина.
Й частка цілого, лише частка.
Якби вчив мову ти й розрізняв
множину, двоїну й однину,
скільки правди вчасно б відкрилось.
 
ТУМАНИ СТОМЛЕНИХ  ЧАСІВ
Густий туман обрізав Київ:
ні цятки світла за Дніпром.
Лиш міст метровський вигнув шию,
як сонний, припнутий пором.
 
А далі, бач, відсутня решта
столиці, як в імперський час,
коли там плив у бік арешту
на Лівий берег сам Тарас.
 
Нема й метро «Лівобережна»…
Ще, може, з храмом… місце те,
і Гумільов необережний
до храму Анну поведе…
 
Вестиме він чи не вестиме,
чи в дев’ятсот десятім вів,
одне незмінне: я не з тими,
хто вб’є його чи вже убив.
 
 
МЕТРИКА
У цьому метро –
половина моєї  метрики,
і, може, може бути таке,
хоч я не дока від арифметики:
що більшим метро стає,
то більше й мене тут є–
у Києві… на поверхні.
 
ХРЕЩАТИКУ-БРАТИКУ
Я до тебе вертатиму
Звідусіль…Звідусіль
ми похрещені втратами
і весіллям весіль.
 
Я до тебе звертатиму
і в туман – без зусиль:
бо, Хрещатику-братику,
ти вже хліб мій і сіль.
 
Доки ще калататиме
в грудях дзвін-кровогін,
я до тебе злітатиму
із низин і вершин.
 
Та й пізніш – хоч підковою
при тобі я лишусь, –
може, словом-основою,
як щитом, пригоджусь.
 
ПОЧУВАННЯ ПОЧАЙНИ
Не так цікаво, чи в Почайні
жило насправді Чудо-Юдо,
що потім звали– Змій Горинич,
і чи Добриня-воєвода,
що Володимирові-князю
був рідний дядько і опора,
зі Змієм бився саме тут…
 
А цікавіше – ще давніше:
наскільки родичі близькі нам
жили тут в другому столітті
до нашої (це ж треба!) ери,
чиїх 66 домівок
вже розкопали копачі?
 
Й чому поселення те давнє
трьома овалами постало
отут в часи зарубинецькі,
а в… восьмому столітті зникло?
Чи так Почайна із Дніпром
несамовито розливались,
що підштовхнули старожилів
десь вище – аж до княжих гір?
Чи інше щось часи порвало? –
хоч натяк дай мені, Почайно.
І чи була ти нашим Стіксом
(Смородиною, Вогняною),
чи розділяла нам світи
перш, ніж Йорданом нашим стати?
 
ПОЧАТКИ ПОЧАЙНИ
Тому й Почайна, що почався
від неї весь новітній світ!..
Тому й печаль, тому й печаль ця,
що тут губився річки слід.
 
Чи в землю так сама ховалась
від нас, як від більшовиків,
чому зникала чи каралась,
чи плентала серед віків?..
 
…Коли до себе нас допустить
між темних схронів-берегів,
хай діти човники запустять –
заради прощення боргів…
 
Хай паперовий наш відчалить
та допливе таки в Дніпро,
й не стане баржою печалі…
Хай видибає на добро.

Весна 2017 р.          

 
ІЗ  ПАЛІНДРоскошів

Автору «Денників» П. Сороці

Кине дощ у щоденник –
кине день, не денник.
А висушить тишу сива
ніч-Еллада-далечінь…
нічче-Лада-далечінь,
нічче-леле  – лелечінь.
 
А ви ні: лінива…
 
ФІЛОСОФІЯ ОСТАННЬОГО КОНЯ       
У селі у цім я останній кінь –
чи й останній з усіх живих:
впав, як сніп, хазяїн, лежить, як тінь.
Де ж ви, люди? Де ж ви, де ж ви?..
 
Може, хоч порадите ви мені
інше щось, крім того, що каже крук?
От би, хай востаннє, при цій стерні –
на півдня лопату і ваших рук!..
 
Він же ваш, він був богатир села:
чи тепер прибуде  хто поховать?
Ні на кого з вас не тримаю зла –
до вовків піду зимувать…
 
Чи копитом вирию ще в ріллі
яму – як останній… йому окоп…
Мовчки плаче кінь у глухім дворі.
…Теледівка скаже: анти-флешмоб.
 
Мріє кінь: «Зарили б тут нас обох,
все ж тепліш, як поряд знайомий хтось».
…А в очах читалось: помститься Бог,
як на землю вдруге прийде Христос.
 
ВИНО ВЕНЕЦІЇ З ВОДИ
(цикл)
У ПОРТУ БАЗІЛІО
Море до неї два дні не пускало:
пінилось милом, буйним було,
дибки ревло й горами ставало,
тільки тепер здалося й лягло.
 
Пишна Венеціє, писанко Вишня:
як ти зігріла великих, мала?!
Байрон, Вівальді з Моцартом вийшли
в світ із твого морського тепла.
 
Ти ще Юнеція! Дивний твій вияв –
виліт із моря храмів, дзвіниць…
Що я тобі, що ти знаєш про Київ,
лежачи серед води горілиць?..
 
НА ГРАНД-КАНАЛІ
Хай нам чимало ще заманеться,
тільки сьогоднішнє вже не мине:
тиха Венеція ця не минеться,
бо омиває тебе і мене.
 
Це, як заначка щастя у долі.
Сам, як у маслі скупаний сир:
спереду – жінка кохана в гондолі,
А на кормі гондольєр-балансир.
 
Дякую, що не минеться усе це.
Чуєш, як б’ється тут у воді
тихе ції Венеції серце?..
Й наші серця стають молоді.
 
ПАРАДОКСИ
1
Підпливаючи до венеційського острова Лідо,
почув, що перший у Європі кінофестиваль
«Золотий лев» заснував тут сам Муссоліні.
Подумалось: жоден з керівників держав
і знайомих моїх президентів
принаймні за останні  25 літ
подібного не вчиняв –
після фашиста-дуче.
Чи начитався Леніна про важливість кіно,
чи до культури був менш байдужим,
ніж демократичні його колеги?..
Привід спитати в Порошенка чи Кучми:
хто такий Данте? Ким працював Петрарка?..
2
Два острови у Венеції особливі,
бо там – аж дві божевільні:
на однім – для багатих жінок,
на сусіднім для  чоловіків.
На першому з островів
жила-доживала й похована
перша жона Муссоліні.
Не відомо, чи дуче довів її
своїм фашизмом до того стану…
Цікавішим є інший острів,
де постала перша в Італії
жива макаронна фабрика,
а неподалік двоповерхову купив
хібару з садом за три мільйони зелених
Елтон Джон, якого чи не за те
почали називати поетом.
3
Як повна перемога над чумою –
над епідемією черговою
за сотню літ постав величний храм
Санта Марія делла Салюте.
Щоб не осідали грунти,
архітектор Лонгена
спершу наказав
вбити у воду більше мільйона паль,
а коли храм іще будували,
Лонгена помер, не побачивши витвір.
Зате як потужно стоїть цей храм.
…Мільйон непорушних паль
для такого храму – це як мільйон
рухливих туристів для нинішньої Венеції.
Побувавши у ній, зізнаюсь,
що навряд чи зустрів  я
хоч одного справдешнього венеційця –
хіба що маску… з келихом вина.
 
СВЯТИЙ МАРКО
Що венеційці колись-то
забрали до себе мощі
Марка-євангеліста,
й поклало початок  місту.
 
І за віки Базиліка
виткалась на Сан Марко,
в небо дзвіниця зиркає
й заглядає під арки.
 
Він, чоловік єврейський,
даруючи віру коптам,
твір свій писав по-грецьки:
людства був патріотом.
.
Не має таких ні Англія,
ні Франція там чи Штати:
від нього людству – Євангеліє,
а місту – ще й Лев крилатий.*
 
 
*Лев спершу був знаком святого Марка, а потім став і символом Венеції.
 
ТЕЛЕПАТІЯ                                        

Пам’яті Сергія Якутовича

 
Гірше, ніж моя мама,
я відчуваю усе на відстані,
але, ступаючи в Адріатичне море,
відчув: щось сталося в  місті,
яке мій співавтор Серьожа  Якут,
ще малюючи книжку
«Кирилиця київських вулиць»,
назвав не містом, а Космосом.
Мабуть, тоді, у його майстерні
на Горького, на найвищім поверсі,
я втулив, що особливо нашому місту
до лиця перший склад:
бач, місту личить починатися з «Міс»,
бо дівчата в Києві все ж найкращі в світі!
Проводжаючи поглядами киянок,
навіть тих, які були «міс» ще вХХ-ім столітті,
можна було говорити: «Міс  то!»,
хоча вона давно леді…
 
…А ще я згадав, як під час Майдану
ми ховали єдиного сина Серьожі,
юного паризького живописця Антона,
І Серьожа вже тоді був з двома ціпками…
 
…Раптом родичка на пляжі сказала:
«Щойно передали по ТБ, що… помер
Сергій Якутович на 65-му році…»,
і що режисер Бортко (пасинок Корнійчука)
сказав, що «не стало великого українця»…
Потім ходив я Венецією і думав:
було б набагато пристойніш, якби й українці
і венеційці знали, що ти великий, –
може, не менший за місцевих хлопців
з минулого: Тінторетто, Т’єполо, Джорджоне.
І як тепер віддати тобі борги мої, як?

Пореч-Венеція-Київ

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!