Юля Ус – з тих поеток, які знають ціну Мистецтву.
Пам’ятається, як п’ять років тому в «Літературній Україні» дебютувала тоді ще
учениця 11-го класу м. Узина, а сьогодні перед нами – досить зрілі тексти
магістрантки відділення літературної творчості.
Еволюціонуючи від перших дуже легких і «зручних» на той час
мініатюрок – замальовок, авторка заглибилася в ускладнену метафору,
урізноманітнила метрику. Нині легкі імпресіоністичні замальовки чергуються з
густою експресіоністською образністю. Подекуди відчувається бажання вийти за
межі розміру і не піддатися канонічним вимогам віршування. Деякі тексти
насичені омоформами і моноримами. Несподівані метафори «крокодилового профілю
алоє», або кинутих «сто мене- під колеса погляду» доводять органічне чуття
Поезії.
Леся МУДРАК-КОВАЛІВНА
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
***
Розбили молочного глека
із ери енеоліту…
Вмирають трипільські лелеки
на білих морозних квітах…
Завмер у болючім польоті
останній наш спільний видих…
Святвечір у тихій скорботі
запалює сонця дідух…
***
Так холодно скрапує день
на плечі печалі оголені…
Стомились гріхи від прощень,
як від полювання – олені…
А місяць заблуд у думках,
вмостивсь у ялиновій хвої…
Спиняюсь. Не сила в руках
стискати колючі зорі…
***
Крокодиловий профіль
алое
зубчато дивиться…
Не з тими, хто вміє
перелистати спогади…
Бувала малою –
дихало сонце в потилицю…
Тепер – жовті змії
у масках із золота.
…Розбилося яблуко –
впали півмісяці вечора…
Лук почуттів напнула б
твоїми пальцями!
Як завжди – лікуюсь
нічною втечею.
Розум із рейок зійшов
на минулій станції…
ПУСТЕЛЬНИЦЯ
Вже і Господь не хоче
вірити…
страшно з тобою разом не
дихати…
під ногами
безвість
вирити,
щоб із пекла – до тебе –
вихлюпом…
щоб із печі вийти
попелом,
застелити вії
стомлені…
сто мене – під колеса
погляду…
сто дощів упало –
покотом…
…біле сонце
лоскоче болями,
ллється в руки
теплими ріками,
то не тіло – а літо
просить
обійняти
свого чоловіка…
Цьому світу,
в якому кліпають
ліхтарі на праведній
митниці…
***
…скрутилась калачиком
паніка
з обличчям моїм
збіленим…
небеса від крику посиніли…
ліжка тріснула серцевина
і додолу мене скинула!
стеля кривиться,
криво стелиться…
у заметах думок –
безвихідно…
порятуй свою
пустельницю –
видихом…
***
Випусти в пустку,
просто у простір…
У
листя згустки,
китайську осінь…
тоне небо…
в тонусі будні…
то не небо –
то на кутні
пережований
пісок…
соки крику –
руки в боки:
сатанинський Вернісаж…
І твоє «Вернися!» аж
пальцями вп’ялося в плечі…
порахуймо до п’яти!
п’яти просять довести
до весни, а чи до церкви…
Ти – квиток від напівмертвих
несподівано живій…
живлення, що йшло з-під вій, –
забавлянка перехожих…
чи пора?
і зійде Ра –
ти лозою вгнешся в стіну
і зламаєш міф про сон…
дев’яностий синій слон
не примусить відпочити…
від почину будеш ситий?
…переснися, переплач…
я – на острів Джарилґач…
прямо у зелену пащу…
Про-паща…
м. Київ