Порівняння – перетворення

383

Пташці, матері своїх дітей, не хочеться
не те, щоб хтось брав із собою її яєчка,
а навіть торкався до них,
а навіть дивився на них,
а навіть знав, де вони лежать,
а навіть знав, що вони у неї є.
 
Та я знаю тепер, що вони у неї є,
хоч дізнався – розшукав – я про те майже
випадково,
та я знаю тепер, що вони лежать ось у цьому гніздечку,
високому гніздечку,
не такому, що знаходиться високо на дереві,
а саме гніздо високе, гніздо на гнізді,
ніби кожного року пташка домощувала нове гніздо на старому,
та я навіть не те, що дивлюся, милуючись,
на них,
та я навіть не те, що торкаюся до них,
захоплюючись їхньою довершеною формою,
я навіть беру одне яєчко у руки,
хотів спершу два, але передумав,
бо повне враження про красу пташиного яєчка
дає і одне яйце, два чи більше до того
враження
нічого нового не додають,
окрім знання про чисельність, подвоєння, такої довершеної краси.
 
Розглядаю, не можу відвести погляду від такої краси,
від пташиного яєчка на долоні:
маленьке яєчко, дрібні цяточки,
але не по білому,
а по світло-рудуватому тлі,
не знаходжу, з чим це можна порівняти, тільки з тобою,
тепер зауважую, які ви схожі між собою:
кругленьке яєчко отакого забарвлення та твоє обличчя,
навіть не саме обличчя, а через обличчя –
ти уся!
 
Повертаю яєчко на попереднє місце – кладу у це високе гніздо:
перестаю знати про те, що яєчка є у пташки,
перестаю знати про те, де вони лежать,
перестаю дивитися на них,
перестаю торкатися до них,
перестаю тримати у руці це пташине яєчко.
 
Озирнуся, відходячи від високого гнізда,
вперше –
тебе побачу на тому узліссі не більшою
за листочок,
листочком зеленітимеш на крайній гілці,
озирнуся вдруге – тебе вже й не побачу,
озираюся – тебе вже немає,
бо уже немає у мене в руках того,
з чим би я міг тебе порівнювати.
 
ВІДПОЧИВАЛЬНЕ ЛІЖКО
Відпочивати – це не стояти, а лежати,
відпочивати – це не ходити, а лежати,
відпочивати – це не працювати, а лежати.
 
Мабуть, тому й з’явилося це ліжко на березі річки,
чи то самі відпочивальники його привезли,
чи то воно вже тут було,
чи то його десь тут на смітнику розшукали.
 
Ліжко, але ж зовсім не таке, як ото бувають
на пляжах, а справжнє ліжко,
з бильцями та сітковим матрацом,
тільки що з отвором у головах для багаття.
 
Ніхто не бачив вудок цих відпочивальників,
бо ж вони не рибу ловити тут з’явилися,
а тільки для того, щоб відпочивати,
хоча багаття постійно горіло під ліжком,
і якась юшка варилася у казанку.
 
Так само ніхто не бачив, щоб хтось лежав
на тому відпочивальному ліжку,
може, через те, що на ньому лежали вночі,
так вночі і так усі відпочивають,
не тільки відпочивальники,
і не тільки на відпочивальних ліжках.
 
Люди із сусіднього села,
із косами, граблями чи вилами,
не проходять повз відпочивальників, а біжать,
тож потім ті відпочивальники усім
розповідатимуть
про місцевих мешканців, що ті ніколи
не ходять,
а тільки бігають.
 
ДВІ ЛАСТІВКИ
Є ластівка міська,
є ластівка сільська.
 
Не знаю, з якого уже часу я тут стою
з пучечком, випадково знайденим тут таки під стіною,
пташиного білого пір’я,
так само не знаю, чому я тут стою,
ніби отак виправдовуюся
(бо з пучечком пір’я для гнізда)
перед птахами,
зокрема, гадаю, перед сільською ластівкою, адже я її
покинув давно уже
у своєму рідному, подаленілому, селі.
 
Перед сільською ластівкою, яку тут, у місті, годі зустріти,
і її саму, і її гніздо, адже вона ліпить гнізда
у якихось приміщеннях
(у нас у спорожнілому на літо хліві),
а таких приміщень у цьому місті не знайти,
ні мені, щоб покласти до гнізда пучечок пір’я,
ні сільській ластівці, щоб у тому гнізді
поселитися.
 
Тому й стою отут з пучечком
пташиного білого пір’я, непотрібного,
та пригадую, як однієї весни налетіли під нашу хату
міські ластівки,
усе шукали місце під дахом, щоб зліпити гніздо,
уже й почали були ліпити, але уже перші наліпки
відпадали, бо не трималися стіни,
тож я прилаштував дощечку під тим місцем,
де вони намагалися побудувати гніздо,
але ластівкам моя допомога не сподобалася
і вони відкинулися від нашого піддашшя
та полетіли десь шукати друге місце для гнізда,
що я з прикрістю зауважив одного дня.
 
Не надав тій події ніякого значення,
хоч і знав, що ластівки – віщунки.
 
ВИЗНАЧЕННЯ РОСТУ ДИТИНИ
Щоб визначити, як швидко росте дитина:
хлопчика ставляють біля одвірка,
на якому роблять над маківкою позначку
чорнильним олівцем,
а дівчинку ставляють біля квітки чорнобривця.
 
Але не можуть визначити –
квітка іще й не зійшла,
а дівчинка перегнала!
 
Квітка через усе літо
пнеться вгору та вгору,
щоб наздогнати дівчинку,
але настає осінь,
а дівчинку так і не наздогнала –
треба навесні знову квітку садити.
 
ВИХІД ІЗ ЛІСУ
Щоб зайти –
двері до лісу завжди відчинені,
щоб вийти –
двері із лісу завжди відчинені.
 
Сьогодні я виходжу з цього лісу
збагачений лісовим досвідом,
для мене самого – важливим,
для усіх сторонніх, так вважаю, – безпечним:
я тут знаю кожне гніздо пташине,
я тут знаю кожне дерево,
я тут знаю кожну стежку.
 
Та поки я минав цей ліс,
наближаючись до дверей, щоб вийти із лісу,
двоє незнайомих чоловіків уже чекали мене біля дверей,
хоч я їх бачив здаля, як вони наближалися
тільки до того місця, де я зайшов у ліс –
тут казка навпаки:
у казці тварини перетворюються на людей,
а тут люди, двоє чоловіків, перетворюються на тварин,
завдяки своїй здатності швидко пересуватися.
 
Мене завжди найбільше непокоїла
здатність людей швидко пересуватися:
не ходити, як люди,
а бігати, як якісь тварини,
бігати не на спортивних змаганнях,
бігати, сидячи у механічних пристроях,
бігати не на допомогу ближньому у біді,
поспішаючи повідомити йому добру вість,
бігати, переслідуючи ближнього,
поспішаючи повідомити йому лиху вість.
 
Двоє чоловіків, тепер перетворених на тварин,
саме двоє, бо у мене дві руки,
ось би вони, кожен зі свого боку,
заламували мені руки за спину,
щоб не міг вільно володіти ногами,
носять з собою кайданчики із двома зап’ястками,
по одному на кожну руку,
щоб не міг вільно володіти руками,
кожен має по двоє очей,
щоб вести мене тією дорогою,
яку вони бачать, а не я,
та мене пильнувати
отут, у цьому лісі, з якого я виходжу.
 
Я стою у тому місці, де вихід із лісу –
поряд з деревом, що є одвірком тих дверей,
на дереві позначки усіх важливих попередніх подій
у моєму житті:
(як на справжньому одвірку в хаті позначки
чорнильним олівцем мого росту з року в рік,
писані рукою матері)
кожне гніздо сучка засохлої гілки
нагадує мені про ті минулі події,
над тими ж – численними – гніздами
жива гілка зеленіє –
це я сьогодні отут.
 
Не туди спрямовую я свою увагу,
треба відвести погляд від тієї гілки –
вона мене уже не порятує!
 
МАЛЕНЬКЕ СОЛОВ’ЯТКО
Що мене привело у цей куток нашого садка,
де я уже давно не ходив,
бо не було ніякої у тому потреби,
а це якось зайшов і натрапив
на маленьке пташеня – солов’ятко.
 
Бачу, йому холодно, бо вилупилося невчасно, пізно,
іще неліток, тому зловлюю його без жодних зусиль –
піднімаю просто із землі,
зігріваю у своїх долонях диханням,
солов’ятко подає якийсь голос,
але не співає, як соловейко.
 
Маленьке солов’ятко, але хоч і маленьке,
але у таких самих великих окулярах,
як і у великих солов’їв, тільки без дужок,
щоб я добре його роздивився
та упізнав –
це маленьке солов’ятко!
 
(Епіфанія:
маленьке солов’ятко-не-солов’ятко –
символ за ознакою
«бути тим, що беззахисне»).
 
Маленьке солов’ятко знає усе про мене:
як мене звати,
скільки мені років,
хто моя дівчина
і чого я прийшов у садок.
«Солов’ятко, маленьке солов’ятко,
чого я прийшов у вишневий садок?»
«Ти прийшов послухати мій спів, угадав?»
 
«Солов’ятко, маленьке солов’ятко,
рости великий –
будеш великий,
співатимеш свої пісеньки,
у яких промовлятимеш своїми трьома голосами
усі наші слова,
але ніколи не проспіваєш
людського слова «смерть».
БІЛІ ЛЕБЕДІ – ПАРАДЖАНОВ
Того осіннього ранку, йдучи на роботу,
я побачив лебедів, які низько літали над селом,
мабуть, чомусь заблукали, збилися з дороги до вирію,
а я подумав, що то вони нагадують мені
про високе небо,
пізніше я дізнався, що тих самих лебедів
бачив і ти,
що й стало приводом до написання
кіносценарію.
 
Ми обоє з тобою бачили тих білих лебедів,
але ми дивилися на те саме, але бачили різне:
я дивився на білих лебедів і бачив білих лебедів,
ти дивився на білих лебедів, але бачив білих лебедів.
 
Ми з тобою ніби знаходилися поряд:
ті самі дні і ночі тяглися з року в рік,
ті самі спостерігали ми зміни погоди,
ті самі пори року ішли одна за одною,
але було незмінним наше становище,
у якому ми – не з нашої волі – опинилися,
хоча і воно дуже відрізнялося одне від одного,
я завжди про це знав,
а надто у той день,
коли ми обоє – із різних місць – дивилися
на білих лебедів.
 
Ти у який би бік не пішов –
натикався на стіну,
я ж, хоч і недалеко, але міг ходити
на всі чотири сторони:
від струмка до струмка,
від дерева до дерева,
від пагорба до пагорба.
 
НЕЗАПОВНЕНІ ПОРОЖНЕЧІ
немає гілки
на якій сиділа пташка
а я ж якраз її збирався тобі показати
немає винбарю
біля якого збиралася кожного вечора вулиця
де я тебе вперше побачив
 
немає війська Ігоря
тільки й можна впізнати ту місцину
за зграєю вороння
що укриває поле
ніби після щойної поразки
 
ВІДЛІТ НАСІНИНКОЮ КУЛЬБАБИ
Знаю, звідси літаком не відлетиш –
треба якось зуміти самому летіти.
 
У хаті коти, багато котів,
з усього кутка позбігалися
(і як вони дізналися про мій відліт!),
не наші коти, отже, дикі,
хоча здичавілих котів і не буває.
 
Коти як застереження і загроза польоту
у постаті пташки,
зауважують червону плямку на моїх грудях,
ніби у пташки – коноплянки,
тому змушений летіти у постаті насінинки
кульбаби:
ось я виходжу з дому у пошуках вільного
простору,
з рідного подвір’я на вулицю,
де віє вітер
у далекому напрямку –
тепер повіви вітру мене
понесуть, понесуть!
 
ОБЛІПЛЕНИЙ МЕТЕЛИКАМИ
З якогось часу мені
хоч не прокидайся вранці –
тільки розкриєш очі,
як відразу набивається повна кімната
метеликів,
і так їх багато, що аж дихати ніяк.
 
Метелики різні: і забарвленням, і розміром,
усі такі, які бувають у нашому краю,
не одного разу бачив їх, але по одному,
деколи по двоє, але щоб стільки і відразу –
такого ще зі мною ніколи не було.
 
Ти ж знаєш, як я їх любив:
і білих, і жовтих, і червоних, і маленьких
блакитних,
пам’ятаєш, як я передбачав по тому,
які метелики вперше трапляються на очі
навесні,
який буде рік:
якщо вперше бачив білого –
буде багато молока,
якщо червоного –
буде багато меду,
хоч я пасіку не вів
і корову не держав,
але такими прикметами я щовесни
перед тобою хвалився!
 
(Епіфанія:
метелик-не-метелик –
символ за ознакою
«бути тим, що невідомо звідки береться,
і невідомо, куди дівається»).
 
Щоб якось урятуватися від цього нашестя
метеликів,
я виходжу з хати на поріг,
але весь обліплений метеликами,
які ніяк не струшуються із мене, що я не роблю,
виходжу у двір – так само, як якась квітка,
що привабила до себе стільки метеликів,
виходжу за ворота – метелики зі мною,
ніби й ніжки ж мають крихкі, а тримаються міцно.
 
Я повертаюся у той бік (щоб ти краще почула),
куди ти від’їхала із сином,
голосно закликаю повернутися обох,
бо я вже не знаю, що мені робити
з цими чисельними метеликами,
але скоро припиняю ті поклики,
бо коли б ви невчасно і повернулися,
 
ви однаково побачили мене
усього обліпленого метеликами,
які відриваються тільки з м’ясом.
 
ДІВЧИНА З КРАЮ СЕЛА
Ті, хто живе на краю села,
уже не люди.
 
Чи ж один раз сам бачив,
як ти вранці злітала вгору,
тріпочучи жайворонковими крильцями,
щоб я тебе носив у очах увесь день.
 
Чи ж один раз сам чув,
як ти увечері співала,
вимовляючи соловейкові слова,
щоб я тебе носив у вухах увесь день.
 
Чи ж один раз сам спостерігав,
як ти вдень ішла по воду до криниці,
залишаючи на стежці лисячі сліди,
щоб по них самі ноги несли мене до тебе.
 
З того часу,
як ми з тобою познайомилися,
ти запрошуєш довго дивитися на тебе,
ти запрошуєш довго слухати тебе,
ти запрошуєш напевно знати,
біля якої криниці ти живеш.
 
БЕРИОКО
Пройшов іще кілька кроків
і побачив тебе голу-голісіньку,
плаття у квіточки тримала у правій руці,
ніби переходила річку вбрід.
 
Бачу, що ти соромишся, але не мене,
бо мене ти не бачиш,
та ще й ідеш із заплющеними очима,
ховаєш босі ноги в траву,
але ж я знаю, що ти боса,
що ти роздягнена, скільки б ти платтів
не носила з собою – хоч усю шафу!
 
Буває, що на якийсь час я ніби тебе забуваю,
але від сьогодні починаю
тільки й думати про тебе.
 
Хоч ти і, як звикло, мовчиш,
але я знаю, що ти зараз вітаєш подумки гусей,
що повертаються з вирію,
тобі ж наймиліше за все чути їхні перегуки в небі.
 
Тепер ти на всі боки
виставляєш усі пальці,
щоб хоч одна приваблена пташка сіла співати,
тепер на тебе летять бджоли,
ніби це не ти, а вулик у садку,
тепер ти в усіх,
хто тільки не подивиться у твій бік,
відбираєш очі
(епіфанія:
брати очі –
символ за ознакою
«бути тим, що найкрасивіше за все на світі») –
он скільки ти їх назбирала,
не знаєш уже, куди і дівати!
 
ДОЗВОЛЕНІ ЗАБАВИ
Хіба ти не в тюрмі,
якщо кожного дня думаєш про неї,
про своїх товаришів у тюрмі!
 
Хіба ти не в Парижі,
коли, перебуваючи в неволі,
кожного дня думаєш про це місто,
про своїх побратимів на бульварі!
 
Тепер наша забава – ділитися коробкою сірників:
коробка із сірниками у мене, а в тебе порожня,
я виймаю пучечок, щоб покласти у твою
коробку,
ти підставляєш коробку, я кладу,
але через суцільну темряву, виявляється,
що я той пучечок поклав назад у свою коробку,
а твоя й далі лишається порожньою.
 
Чому саме сірники?
Що тут можна палити?
Хіба наше довге волосся,
так воно й так згоряє по волосині щодня!
 
(Епіфанія:
довге волосся-не-волосся –
символ за ознакою
«бути тим, що відростає вільно,
як заманеться»).
 
Так ми бавимося днями з тобою,
нас чомусь не розлучили, а помістили разом,
хоч це й суперечить їхнім тюремним правилам,
бавимося у дозволену забаву.
 
Від наглядачів нічого не приховаєш,
але якщо вони нам не забороняють бавитися,
можна припустити, що вони те дозволяють,
на відміну від багатьох речей, які вони
забороняють.
 
Ти усміхаєшся після тієї забави,
байдуже, що вона цього разу була неуспішною,
і мені добре,
так добре, ніби я опинився з тобою на волі.
 
ПРИВАБЛЕНИЙ ПТАХ
Скільки разів казав собі:
не читай нічого про пташок,
не приваблюй їх до себе,
не підгодовуй їх,
не бери у руки,
які б вони красиві не були,
як би вони гарно не співали –
бо якийсь птах колись тебе знищить.
 
Ось він наближається до мене,
починає від’їдати пальці на руках, як черв’яків,
потім переходить до очей, випиває їх, як росу,
тоненькими пазурцями роздирає груди, виймає серце, як зернятко,
випиває кров, аж пір’я на грудях червоніє.
 
Відчуваю, як я зникаю у птахові,
розчиняюся у ньому безслідно,
про таке кажуть: жива смерть,
пропадає навіть моя пам’ять про птаха.
 
Де я тепер,
що від мене залишилося?
 
Тільки оцей вірш
про те, як я необачно привабив птаха.
 
КАТЕРИНА БІЛОКУР: ЦАР-КОЛОС-НЕ-КОЛОС
Малярка протягом усього життя малює
дівочий образ, дівочу ікону,
пензликом спиняє дівочий час:
ось і тепер старанно водить пензликом,
тоненьким, як голка,
малює, як вишиває рушник,
фарбами, як кольоровими нитками,
на білому полотні
колос, цар-колос.
 
Догадка:
колос-не-колос –
загадка дівочого дівоцтва за ознакою
«бути тим, що найголовніше за все на світі».
 
Цар найголовніший для людей
і дівоче дівоцтво найголовніше для дівчини,
у первісній цілісності і повноті.
Як цар найголовніший для людей,
так і дівоче дівоцтво найголовніше для дівчини,
у первісній цілісності і повноті.
 
Малює колос, цар-колос.
 
Догадка:
колос-не-колос –
загадка дівочого дівоцтва за ознакою
«бути тим, що найголовніше за все на світі».
 
Колос із пшеничним зерном укупі
найголовніший у житті людини
і дівоче дівоцтво найголовніше у житті дівчини,
у первісній цілісності і повноті.
Як колос із пшеничним зерном укупі
найголовніший у житті людини,
так і дівоче дівоцтво найголовніше у житті
дівчини,
у первісній цілісності і повноті.
 
Малює колос, цар-колос.
 
Догадка:
колос-не-колос –
загадка дівочого дівоцтва за ознакою
«бути тим, що уже дозріле».
 
Повний, бо он як зігнувся донизу від ваги зерна,
дозрілий колос,
і дівчина, яка має незайманість,
дозріла для одруження, бо має дівоче дівоцтво
у первісній цілісності і повноті.
Як повний, бо он як зігнувся донизу від ваги зерна,
дозрілий колос,
так і дівчина, яка має незайманість,
дозріла для одруження, бо має дівоче дівоцтво
у первісній цілісності і повноті.
 
Малює колос, цар-колос.
 
Догадка:
колос-не-колос –
загадка дівочого дівоцтва за ознакою
«бути тим, що укупі».
 
Зерно у колоску укупі
і дівоче дівоцтво укупі,
у первісній цілісності і повноті.
Як зерно у колоску укупі,
так і дівоче дівоцтво укупі,
у первісній цілісності і повноті.
 
Малює колос, цар-колос, усередині вінка із квітів.
 
Догадка:
вінок-не-вінок –
загадка дівочого дівоцтва за ознакою
«бути тим, що найкрасивіше за все на світі».
 
Вінок із квітів найкрасивіший за все на світі
і дівоче дівоцтво найкрасивіше за все на світі,
червець у первісній цілісності і повноті.
Як вінок із квітів найкрасивіший за все на світі,
так і дівоче дівоцтво найкрасивіше за все на світі,
червець у первісній цілісності і повноті.
 
Малює колос, цар-колос, усередині вінка із квітів.
 
Догадка:
вінок-не-вінок –
загадка дівочого дівоцтва за ознакою
«бути тим, що укупі».
 
Квіти у вінку укупі
і дівоче дівоцтво укупі,
червець у первісній цілісності і повноті.
Як квіти у вінку укупі,
так і дівоче дівоцтво укупі,
червець у первісній цілісності і повноті.
 
Малює колос, цар-колос, усередині вінка із квітів.
 
Догадка:
квіти-не-квіти –
загадка дівочого дівоцтва за ознакою
«бути тим, що найкрасивіше за все на світі».
 
Квіти найкрасивіші за все на світі
і дівоче дівоцтво найкрасивіше за все на світі,
червець у первісній цілісності і повноті.
Як квіти найкрасивіші за все на світі,
так і дівоче дівоцтво найкрасивіше за все на світі,
червець у первісній цілісності і повноті.
 
Малює колос, цар-колос, усередині вінка із квітів,
із квітів усіх пір літа.
 
Догадка:
вінок-не-вінок –
загадка дівочого дівоцтва за ознакою
«бути тим, що укупі».
 
Квіти у вінку усіх пір літа укупі
і дівоче дівоцтво укупі аж до весілля,
черчичок у первісній цілісності і повноті.
Як квіти у вінку усіх пір літа укупі,
так і дівоче дівоцтво укупі аж до весілля,
черчичок у первісній цілісності і повноті.
 
Малярка протягом усього життя малює
дівочий образ, дівочу ікону,
пензликом спиняє дівочий час –
вийшов на білому полотні
колос, цар-колос,
усередині вінка
із квітів
усіх пір літа.
 
ПРИГАДУЮЧИ ПРОЧИТАНЕ
 
Пригадуючи прочитане,
пригадую три радості:
що перша радість – я привітав з Новим роком хрещену,
що друга радість – я приніс подарунки,
що третя радість – я повернувся додому живий
(епіфанія:
прочитана книжка-не-книжка –
символ за ознакою
«бути тим, що в той час, коли я читав,
прочитане було для мене правдою»).
 
Ось і я виходжу через сінешні двері з дому,
мати знає, що я пішов посівати далеко,
хоч моя хрещена мати й живе на сусідній вулиці,
ось і я іду через зимовий ліс, де і я збився із шляху,
і я заблукав у лісі, але мені вдалося вийти на шлях,
хоч як звабливо і не кружляли навколо мене сніжинки,
закликаючи мене у танок смерті,
я дійшов до хрещеної, де посипав з рукавички,
вітав хрещену з Новим роком та з новим щастям,
а хрещена обдарувала мене:
дала сороківку грошей і велику паляницю,
ще й ковбасу на придачу
(епіфанія:
подарунки-не-подарунки –
символ за ознакою
«бути тим, що веселить»).
 
Веселий я повернувся додому
та звеселив свою матір
тим, що навчився співчувати чужому горю.
У ЧЕРЕВІ РИБИ
 
Поки я милувався рибинками,
які плавали поза моїми очима,
та великими світляними водоростями
перед моїми очима,
хтозна звідки підпливла велика рибина
і проковтнула мене з черевиками.
 
(Епіфанія:
рибина-не-рибина –
символ за ознакою
«бути тим, що захоплює і відпускає»).
 
Тепер я сиджу в череві риби,
читаю у темряві книжку,
в якій сторінки із загублених лущин.
 
Знаю, що тут сидітиму,
гарну книжку читатиму,
аж поки не проситимуся:
 
«Рибо, рибо,
виплюнь мене з черевиками –
хочу іще нагулятися,
на білий світ надивитися!»
 
ЗДІЙСНЕНЕ ПОВЕРНЕННЯ
 
Намірявся повернутися сюди іще навесні,
коли пташки тільки повернулися із вирію
та поселилися у тому місці,
почали мостити свої гнізда
та голосно співати на всі боки.
 
Повернутися сюди,
щоб забрати з собою той спів,
але як це зробити, я не знав:
убити пташку, щоб носити її з собою,
я не зміг би,
розшукати в траві струсеву пір’їнку з тої пташки,
та де її розшукаєш, та й чи загубила вона хоч одну,
намалювати ту пташку з розкритим дзьобом
не маю належного хисту.
 
Тож вирішив розшукати гніздо,
щоб зняти його з дерева,
завити його у полотняну торбинку
та носити його завжди при собі,
нікому про нього не зізнаючись
і нікому його не показуючи.
 
(Епіфанія:
гніздо-не-гніздо –
символ за ознакою
«бути тим, що має минулу вартість,
дорогу тільки для мене самого»).
 
Стою, повернувшись,
перед осіннім деревом уже без листя,
тепер бачу пошукуване гніздо,
зауважую, що воно змощене високо,
зняти його ніяк,
хіба виломити гілочку
та тільки доторкнутися до нього,
засипаного пелюстками іще квітучого дерева
(і як вони не зів’яли до цього часу!),
ніби нагадування про те,
що треба було сюди навідуватися навесні.
 
Поряд бачу іще одне полишене гніздо,
яке так само високо,
тільки усе загорнуте у павуття та сухе листя
(і де його стільки взялося!),
ніби нагадування про те,
що я пізно сюди навідався,
бо і це гніздо не маю змоги зняти.
 
Так мені без гнізда
омріяної пташки
і доведеться іти з цього місця
після мого здійсненого повернення.
 
ДИВИТИСЯ І СЛУХАТИ
 
Метелику,
ти такий гарний,
ти літаєш усюди,
дивишся на різні квіти
і за тими узорами
розмальовуєш свої крильця.
 
Якби ти хоч здаля
побачив мою кохану
та перемалював її собі на крильця,
то ти б іще гарніший літав,
і усі дивилися б на тебе і дивилися.
 
Соловейку,
ти так гарно співаєш,
ти літаєш усюди,
слухаєш, як усе звучить:
як жебонить струмок по камінцях,
як шелестить листя від повіву вітру,
як дзвенить крапля роси уранці,
та й наслідуєш їх своїм голосом.
 
Якби ти хоч раз,
почув, як говорить моя кохана,
та став наспівувати, як вона
співає у весняному танку,
то ти б іще гарніше співав,
і усі слухали б тебе і слухали.
 
УЗГІР’ЯНА М’ЯТА
 
М’ята – прихильна до мене рослина,
вона уже самим своїм ім’ям підказує мені,
як виявити її прихильність:
варто пом’яти між пучками її листочок
і вона виявить до тебе свою прихильну сутність.
 
Чи тому, що вона виросла у неприродному середовищі,
чи тому, що це якийсь не відомий науці різновид,
чи тому, що побачивши мене – людину не агресивну –
навіть м’ята змінює свою природу.
 
М’ята – жива істота,
але вона не може пересуватися,
вона не може ні наближатися, ні віддалятися,
її органи для пересування вросли навіки у землю, як у мертвого,
тому вона має здатність не нападати, а захищатися
від того, хто до неї наближається,
але ж я наближаюся, як завжди, не з лихими намірами,
я просто хотів вирвати її маленький листочок,
потерти між пучками, щоб відчути її дух
та через її прихильний дух наблизити до себе,
бо це у мене єдина можливість подружити з м’ятою.
 
Але, бачу, що наближатися треба тільки з одного боку,
тільки з того, де гострі колючки
виставлено у протилежний від мене бік:
чи м’ята у такий спосіб запрошує до наближення,
чи я обрав правильний напрямок до м’яти,
до цієї узгір’яної м’яти.
 
ЗАСОХЛИЙ ВАЗОНОК
 
Нікуди не відлучався – надовго – із тієї кімнати,
хіба що на якийсь час,
твій улюблений – із синіми квітками – вазонок
не забував щодня поливати.
 
Але просто на моїх очах квітка
стала засихати:
листячко обсипалося,
стебельця стали не товще ниток,
уже й не розпізнаєш із першого погляду,
що то була гарна квітка.
 
А все через те, здогадуюся,
що ти не буваєш із якогось часу у цій кімнаті
і тепер не поливаєш
свій улюблений – із синіми квітками – вазонок.
 
(Епіфанія:
вазонок-не-вазонок –
символ за ознакою
«бути тим, з ким треба знаходитися завжди поряд,
не розлучаючись ні на день»).
 
Підсаджувати якусь другу квітку
усе ніяк не зберуся,
та й не тим забита голова,
тож так і стоїть – он, на підвіконні –
порожній горщик.
 
КВІТКОВИЙ ПОГЛЯД
 
Щоранку, проходячи повз квітку
у чужому городчику,
я на якусь мить повертав голову
у той бік, де вона цвіте усіма пелюстками,
дивився недовго на неї
і вона дивилася на мене,
хоча, можливо, мені так тільки здавалося,
що вона дивилася на мене,
а її погляд був звернений до мене
тому, що я минав її з-під сонячного боку.
 
Сьогодні, повернувшись додому,
серед різних думок, що опосідають голову,
раптом промайнула думка,
що я не подивився у той бік,
де цвіте та квітка,
думка застрягла в голові надовго,
і я відчуваю якийсь жаль через те,
що не відповів короткотривалим поглядом
на квітковий погляд на мене.
 
Не подивуюся,
коли завтра вранці
я не побачу ту квітку –
вона відцвіте за одну ніч,
пелюстки пообпадають
до останньої пелюсточки.
 
ФАРБУЮ УСЕ В ЗЕЛЕНЕ
 
Цього року, чи то під віянням весни,
яка усе навколо позеленила,
чи то надійшла черга поновити давніше пофарбоване,
бо вже у багатьох місцях фарба облупилася,
я заходився фарбувати,
і зауважив собі, що усе фарбую в зелене:
і тин перед хатою,
і хвіртку,
і двері до хати,
і усю хату доокола,
мабуть, пофарбував би і дерева у садку,
якби не випередила мене весна.
 
Та коли я, увесь зелений – забрьоханий у фарбу,
оглядаю усі пофарбовані місця
і радію від моєї весняної зелені,
зауважую, що в одному місці на дверях
не вистачає частинки дверей,
зовсім невеликої, не дивно, що я й не помітив
тієї відщепи, коли фарбував.
 
Розшукую ту відсутню частинку,
аби повернути її на попереднє місце,
але ніяк не можу знайти,
де б не шукав
і скільки б не шукав.
 
(Епіфанія:
відсутня частинка-не-частинка –
символ за ознакою
«бути тим, що порушує досконалість»).
 
Тепер для мене
одне дерево у садку – не зелене,
моріжок біля хати – не зелений,
і листи твої на білому папері.
 
ВТЕЧА
 
Той, хто втече від загрози смерті,
увесь час лежатиме,
а якщо й ходитиме, то не говоритиме,
а якщо й говоритиме, то з самим собою.
 
Захоче вийти з тісної кімнати,
де поселився тимчасово,
та не знайде виходу –
всюди, куди не повернеться,
натикнеться на суцільні двері,
що ніколи не розчинялися
і не розчиняться.
 
(Епіфанія:
втеча-не-втеча –
символ за ознакою
«бути тим, що позбавляє можливості
знаходитися у тому місці,
де довго жив»).
МОЇ ЖОРНА
 
Той чоловік,
знаючи про мою зацікавленість етнографією,
хоч я ніколи і не збирав експонати,
речі матеріальної етнографії,
покликав мене якось до свого двору,
щоб показати мені річ,
яка мала б мене зацікавити:
на полиці в сараї, куди ми зайшли,
поміж різного причандалля
лежали розібрані жорна –
тепер я не бачив нічого,
тільки ті жорна.
 
Хоч я й не просив його, він їх склав,
засипав зерно
і посипалася з-під каменів біла мука.
 
Я ж, уже вдома, скільки не засипав зерно,
з-під каменів висипалася не мука,
а вода:
спочатку то були окремі краплини,
потім вони складалися у суцільний потік –
краплі зникали
і ставала вода.
 
ВИСОКА МАЛЬВА
 
Був би я
хлопчиком-білочубчиком,
із моїм ім’ям,
та не боявся колючої бджоли,
я б заліз
на цю високу мальву коло хати,
що піднесла квітку вище стріхи:
побачив би
усі гнізда пташині,
усі яєчка рябенькі,
усіх пташок веселеньких.
 
Зараз же,
коли я втомився так довго носити своє ім’я,
коли я давно уже не боюся колючої бджоли,
мені ні до чого видиратися
на цю високу мальву коло хати:
я й так знаю,
що гнізда порожні,
що яєчок вилупилися пташенята,
що немає пташок веселеньких.
 
МОЯ СТЕЖКА-ДОРІЖКА
 
Ця стежка,
та й не стежка, а доріжка,
моя доріжка, якою я інколи ходив
до он того пагорба –
звідки було видно далеко
і краєвид я розглядав, ніби птах,
ця стежка-доріжка,
якою я кілька років уже не ходив,
вела, як і перед тим, до пагорба,
але на цей раз ноги ступали
не на траву, розцвічену різними квітами,
а мало не наступив на стерво,
яке тут, на моїй стежці-доріжці, десь узялося,
чи то тварина здохла від старості,
чи то її вполював якийсь хижий птах,
але дорогу мені перепинило це стерво,
над яким літало безліч мух.
 
(Епіфанія:
стерво-не-стерво –
символ за ознакою
«бути тим, що є несподіваним»).
 
Вже не цією
своєю
стежкою-доріжкою
я йду до пагорба,
оминувши стерво,
що невідомо звідки з’явилося
на моїй стежці-доріжці:
тепер трава мені – шерстю з дохлятини,
квіти – із смородом мерлини,
бджоли – із синіми та зеленими черевцями,
метелики – із мусіми крильцями.
ЗАДАВЛЕНЕ ДЖЕРЕЛО
 
Криничка, що я її називав моєю,
бо я часто з неї пив воду,
часто розчищав її, щоб було куди витікати,
увесь довгий, нескінченний день думав про неї,
коли у полі пікся на сонці,
підпасичем пасучи вівці,
криничка, коли я останній раз підійшов до неї,
виявилася пересохлою:
ще дно і боки її чорніли вологою,
коло кринички іще росли білякриничні рослини,
над якими вилися й білякриничні комахи,
але води у ній уже не було.
 
Багато думок було про те, чому не стало джерела,
та недалеко від кринички, на горбку,
з-під якого било джерело,
зауважив рівненько складену рядами цеглу,
чому вона тут з’явилася:
не можна ж думати, що її навмисне складено
над тим місцем, де непомітно протікало джерело,
хоча виявилося, після того, як нікуди ту цеглу
не прибирали і нічого з неї не будували,
що складено її було саме для того,
щоб задавити джерело.
 
Чужі люди – будівельники – це ті, хто
не відкриває нові джерела для криничок,
а ті, хто затоптує й ті, які були до них,
до їхньої появи у нашому краю,
бо такий наслідок їхньої появи я побачив,
коли востаннє підійшов до кринички.
 
Не знаю, можливо ці будівельники
не склали б важку цеглу на цьому місці,
якби вони знали, як у нас називали цю криничку,
бо у нашому краю кожна криничка мала своє ім’я,
а ця, яку я часто розчищав, називалася моїм ім’ям,
не впевнений, що серед усіх людей,
але це була моя криничка.
 
(Епіфанія:
задавлене джерело-не-джерело –
символ за ознакою
«бути тим, що було у минулому»).
 
ІНТЕРВ’Ю ДЛЯ НЕЗАЙМАНИХ ДІВЧАТ
 
Дівчина, молода журналістка,
мабуть іще незаймана,
суне тобі до самого рота диктофон –
мишачу нірку.
 
Іване,
ти написав багато книжок своїх спогадів:
згадав і дитинство своє у батьківській хаті,
і юність у школі та інституті,
і про численні зустрічі із різними людьми –
про все написав докладно,
та чи знайдеться хоч один читач,
який прочитає усе так, як ти написав?
 
Ти написав усе про своє життя –
прогорнув своє життя у зворотньому напрямку,
від змісту до титульної сторінки,
але ж іще багато чого лишилося між рядками,
не вимовлене вголос.
 
От і суне тобі до самого рота диктофон –
мишачу нірку,
дівчина, молода журналістка,
мабуть іще незаймана,
хоче записати інтерв’ю з тобою
для незайманих дівчат,
та вимовлене слово сірою мишкою
ховається в нірку –
тільки хвостик майнув.
 
ВТІШЕНИЙ ЗУСТРІЧАМИ
 
Невідь чому, власне, для мого розуміння,
бо ти ж, напевне, знаєш, з якою метою ти це робиш,
ти раптом, майже наприкінці нашої зустрічі,
майже наприкінці, бо іще не допита пляшка сухого вина,
та й розмови не всі договорили до дна,
починаєш мене випроводжати зі своєї кімнати,
ніби з офіційного кабінету, де усе за розкладом.
 
Я хапливо допиваю свою напівнаповнену склянку,
уриваю почату думку, яких стільки нових
з’являється під час нашої зустрічі, повір,
більше, ніж нерозкоркованих пляшок із сухим вином.
 
Хоч я й поспішав, але якийсь розклад,
чи попередню домовленість порушив,
бо щойно вийшов за двері, як побачив,
що з-за рогу вийшла купка дівчат,
невже ти мав на увазі саме їх, їх усіх,
чи то просто збіг незалежних пересувань у просторі,
чи це конкретизувалася моя думка, яку я мав
намір обговорити з тобою, поки пляшка зовсім
іще не спорожніла:
мрія чоловіків про оволодіння багатьма жінками
(частково і карикатурно реалізована у магометанів)
замінилася мрією чоловіків про оволодіння
багатьма банкнотами,
гроші – як метафора жінок.
 
Але проминувши купку дівчат
із невідомим напрямком руху,
я помітив, як за той самий ріг сховалася
якась дівчина:
очевидно, це та, яку ти не хотів, щоб я бачив,
та й вона не схотіла, щоб я бачив –
закотилася за ріг будинку золотою монетою,
але чий (красуні чи не дуже) лик був на аверсі
тієї монети, я так і не встиг розгледіти.
 
Так я задовільнив бажання не тільки твоє,
а іще й твоєї дівчини,
а тому, втішений зустрічами,
однією перерваною,
другою не здійсненою,
я пішов далі своєю життєвою дорогою.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!