…Поміж окраїн світу

Дороги бувають різні
Не завжди
Слова – найщиріші.
Бувало, що поміж знемоги
Хотілось писати вірші.
Хотілось втекти далеко –
Подалі від теплоти,
Пізнати, що світ – відмінний,
Два різних – це Я
і Ти.
Зірки цілком паралельні,
Комети страшні й трагічні
Подалі від Бога й Іуди,
Заховані в потойбіччі.
Приховані від людей,
Залишені між словами,
Закутані у рядках
Дві жертви черствої драми.
Немає поняття Нас:
Це витвір моєї уяви,
Покинутий резонанс
З обпаленими руками.
 
***
Надто сильно, мінливо, тісно,
Надто боляче, як для прощання.
Зустрічати тебе щораз вперше –
Найжорстокіше покарання.
Зустрічати у лісі терновому,
У звабливій зеленій палітрі,
Де ніхто не підвладний космосу,
Й розлітається вслід за вітром.
Ти, знайшовши дорогу давню,
Розчинилась і, ставши іншою,
Пам’ятатимеш про прощання,
Як про очі близькі, теплішії.
А мовчанка з собою візьме
Нашу осінь гарячу, як сон,
Поки сонце пекельне й ніжне
Не з’єднає нас двох в унісон.
 
***
Коли стане занадто нестерпно,
І кричатиме тіло гіркаве,
Загадай, щоб коли-небудь в серпні
Усміхнулась душа золотаво.
Коли пристрасть кипить, не згасає,
І розраду знайти неможливо,
Пам’ятай: завжди все воскресає.
Чорні смуги такі мінливі…
Кожна стежка життя – тимчасова,
Кожне слово – замінить друге.
Навіки – ніщо не буває.
Особливо – людські недуги.
 
***
блакитне сонце над будинком
багряна пустка між дворами
спадає кругозір
людини
у згусток під двома руками
лунають зорі полум’яні
весна закутана
думками
а смертна тиша промовляє
довкола космосу
з зірками
птахи бентежні забувають
й летять
куди повітря лине
та присмерки душі
гойдають
як змоклу при дощі рослину
той рух покинутих печалей
та круговерть в’язких небес
сплітає долі
наче гравій
у давній позабутий сенс
 
***
Шукаю дорогу – її немає.
Ховай подалі думки й сигарети.
І цей сірий спокій до смерті ламає,
Лишивши опісля свої секрети.
У пошуках світла у серці людському,
Далекого вітру, що десь тихо гріє,
Повітря вдихнувши ковток гіркого,
Довкола все тихо, безжально німіє.
Ліси безіменні, втрачаючи зміст,
Нестерпно голосять про тіні небесні,
Забувши про форму і будь–який зміст,
Отримують рани тяжкі перехресні.
Птахи в суголоссі сплітають крила,
Немовби у морі зірвало вітрила.
Темніє весь простір. І знову спокій.
Самотність тривала ще сотні років…
 
***
крізь простір прорізається ніч
приходить в чужі оселі
торкається передпліч
вікон, сухої стелі
формує тишу та спокій
приглушує всі слова
міняючи сивий простір
ділить усе
на два
рідні й близькі серця
паскудні й брудні
мов граніт
руйнують
внутрішній світ
спалахують
мов іскра
повірити чи мовчати?
боятися власних страхів?
нема нам чого втрачати
єдине
з усіх життів
***
спогад залишений наостанок
звістка долі
котра п’янить
і обвиває суцвіттям ранок
летить.
присмак осені
промовляє
яка навколо
нас краса
і крізь листопад
опадає
снігом земля.
забуваю про горизонти
й серце
сповнюється теплом
знаю, що разом
нам значно легше
значно простіше
обом.
марити морем
шумним, бурхливим
і водночас
любити тишу
коли звуки
мереживно-ніжно
підкрадаються ближче.
і здавалось
на краю світу
прокидаються солов’ї
й надчуттєво і палко шепочуть
ці слова
у дарунок тобі…
 
***
у очах оксамитові скельця
на волоссі
заплетені квіти
погляд ніжно
торкається серця
наче
маленькі діти.
вітер тихо шепоче листям
і розбурхує
сніжні шати
все довкола
стає барвистим
й невимовно крилатим.
а обличчя
багрянцем вкрите
і виблискує
цвітом
що летить
незбагненно й легко
поміж
окраїн світу
Назарій НЕСТЕРУК,
студент 4 курсу, історичний факультет
Львівського національного університету імені Івана Франка
«Українська літературна газета»
№16 (256) 2 серпня 2019

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал