…Поміж окраїн світу

Дороги бувають різні

Не завжди

Слова – найщиріші.

Бувало, що поміж знемоги

Хотілось писати вірші.

Хотілось втекти далеко –

Подалі від теплоти,

Пізнати, що світ – відмінний,

Два різних – це Я

і Ти.

Зірки цілком паралельні,

Комети страшні й трагічні

Подалі від Бога й Іуди,

Заховані в потойбіччі.

Приховані від людей,

Залишені між словами,

Закутані у рядках

Дві жертви черствої драми.

Немає поняття Нас:

Це витвір моєї уяви,

Покинутий резонанс

З обпаленими руками.

 

***

Надто сильно, мінливо, тісно,

Надто боляче, як для прощання.

Зустрічати тебе щораз вперше –

Найжорстокіше покарання.

Зустрічати у лісі терновому,

У звабливій зеленій палітрі,

Де ніхто не підвладний космосу,

Й розлітається вслід за вітром.

Ти, знайшовши дорогу давню,

Розчинилась і, ставши іншою,

Пам’ятатимеш про прощання,

Як про очі близькі, теплішії.

А мовчанка з собою візьме

Нашу осінь гарячу, як сон,

Поки сонце пекельне й ніжне

Не з’єднає нас двох в унісон.

 

***

Коли стане занадто нестерпно,

І кричатиме тіло гіркаве,

Загадай, щоб коли-небудь в серпні

Усміхнулась душа золотаво.

Коли пристрасть кипить, не згасає,

І розраду знайти неможливо,

Пам’ятай: завжди все воскресає.

Чорні смуги такі мінливі…

Кожна стежка життя – тимчасова,

Кожне слово – замінить друге.

Навіки – ніщо не буває.

Особливо – людські недуги.

 

***

блакитне сонце над будинком

багряна пустка між дворами

спадає кругозір

людини

у згусток під двома руками

лунають зорі полум’яні

весна закутана

думками

а смертна тиша промовляє

довкола космосу

з зірками

птахи бентежні забувають

й летять

куди повітря лине

та присмерки душі

гойдають

як змоклу при дощі рослину

той рух покинутих печалей

та круговерть в’язких небес

сплітає долі

наче гравій

у давній позабутий сенс

 

***

Шукаю дорогу – її немає.

Ховай подалі думки й сигарети.

І цей сірий спокій до смерті ламає,

Лишивши опісля свої секрети.

У пошуках світла у серці людському,

Далекого вітру, що десь тихо гріє,

Повітря вдихнувши ковток гіркого,

Довкола все тихо, безжально німіє.

Ліси безіменні, втрачаючи зміст,

Нестерпно голосять про тіні небесні,

Забувши про форму і будь–який зміст,

Отримують рани тяжкі перехресні.

Птахи в суголоссі сплітають крила,

Немовби у морі зірвало вітрила.

Темніє весь простір. І знову спокій.

Самотність тривала ще сотні років…

 

***

крізь простір прорізається ніч

приходить в чужі оселі

торкається передпліч

вікон, сухої стелі

формує тишу та спокій

приглушує всі слова

міняючи сивий простір

ділить усе

на два

рідні й близькі серця

паскудні й брудні

мов граніт

руйнують

внутрішній світ

спалахують

мов іскра

повірити чи мовчати?

боятися власних страхів?

нема нам чого втрачати

єдине

з усіх життів

***

спогад залишений наостанок

звістка долі

котра п’янить

і обвиває суцвіттям ранок

летить.

присмак осені

промовляє

яка навколо

нас краса

і крізь листопад

опадає

снігом земля.

забуваю про горизонти

й серце

сповнюється теплом

знаю, що разом

нам значно легше

значно простіше

обом.

марити морем

шумним, бурхливим

і водночас

любити тишу

коли звуки

мереживно-ніжно

підкрадаються ближче.

і здавалось

на краю світу

прокидаються солов’ї

й надчуттєво і палко шепочуть

ці слова

у дарунок тобі…

 

***

у очах оксамитові скельця

на волоссі

заплетені квіти

погляд ніжно

торкається серця

наче

маленькі діти.

вітер тихо шепоче листям

і розбурхує

сніжні шати

все довкола

стає барвистим

й невимовно крилатим.

а обличчя

багрянцем вкрите

і виблискує

цвітом

що летить

незбагненно й легко

поміж

окраїн світу

Назарій НЕСТЕРУК, студент 4 курсу, історичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка

«Українська літературна газета»

№16 (256) 2 серпня 2019

Залишити коментар