Поглянь, ця тиша…

 

Катерина БОЙКО

 

ти – вітер наскрізний.

аж сухоребре р

чіпляється за підвіконик снів

кропивою голосу.

 

ба’, тільки з вітром можна

скляними косовицями пальців

вполювати триглавого змія

в туманній кужелі небесного дзбана,

денним світлом розчісуючи

земне споглядання речей.

 

паломництво

дорога до серця твого

пахне полинами і

обвітреною стернею

скошених трав

 

куди не поглянь пшениці й ковила

чіпляється лініями долі

за мої загрубілі підошви

аж відлуння іде кропив’яне

 

солоні шляхи до серця твого

з мідною гірчинкою колодязної води

як Чумацький шлях невблаганні

за дороговказ ківш сипучих зірок

що прозорою тишею

на скронях курганів пузатих ячать

 

іду сліди гояться споришами

і кишать дрібною мишвою

що й повернути ніяк не вдається

бо паломництво це

силу священну має

 

цикади

маленький хлопчик

забинтовує намертво

пальчика

щоб червона ріка

не проросла

червоними якорями

 

лінивим голосом

цикади

в набряклу височінь

просяться

 

дотична космосу

приречено втискається

в червоні коралі

на грудях

 

там ще будуть

затори

завіси

каштани в кишенях

коньяк в каві

сіль в оці

тарган у вусі

 

цикади намотують

на вус

вірніше на його відсутність

достиглі піски

кривими тунелями

нагадують

що скоро зима воскресне

на скоцюбреному листку

шовковиці

 

торбинку в мішечок

в мішечок побабчені

смутків куделі

щоб не зурочили

червону нитку

на зап’ястя

 

кістлява рука

чорною хусткою

приборкує

вигини стрілок

 

цикади нервово рахують

дрібне срібло

гортанного голосіння

 

***

вітер грудневий – єдиний, хто тут не бреше,

колючим комашшям у вічі студенно пряде.

пришвартовує паростки криги між ребер так обережно,

що розтанути можна в свічечках інших людей.

 

як шаблезубі тигри тінь його люта й жаска

повільно осідає за пазухи схиблених ліхтарів.

тут забагато нудоти – каже – і гачкувата рука

закреслює тонни зашарпаних пам’ятю слів.

 

північ з нього парує оловом з холодних зіниць.

вдих і видих  – краплі правди бабчаться пухирцями

і заніміло на ватяні ковдри котяться горілиць,

але вітер грудневий – єдиний, хто тут не бреше

і не жалить у спину гострими камінцями.

 

тиша

поглянь, ця тиша,

яку ти мусонами пальців не дослухав,

не-до-чув і не-до-ба-чив.

проста – аж сіра місцями, як церковна миша.

струшує полуду з очей єдиним рухом

і мружиться сонцю – розпеченому помаранчу.

 

погляд у неї збентежений.

у порцеляні зіниць – гірські потоки.

не схарапуджуй її. Будь обережним

дочекайся Судного Дня і стань для неї пророком.

 

помітив, як прозорістю придорожньою огорнута до кутніх зубів,

як перламутром йорданських вод вилискує її пергаментна шкіра.

 

піднеси їй жертовно чашу, настояних  твердю земною слів,

бо тільки із тверді зростає міцна, як Прометеєве тіло довіра.

 

***

небо глевкими хмарами, як павутинням, всотане

обіймає останню молекулу сонця і землю.

під горіхове гупання широкими стопами

вгрузає й відлущується, як шар епітеліію.

 

час – уярмлений равлик – зверхньо з-під лоба дивиться,

перекочується з кульгавої на поранену ногу.

сипле у вічі сарказмомом в переміш із глицею.

нічого не обіцяє. не просить нічого.

 

прамудрість осіння приходить в цю пору під вечір.

в капелюсі з дірявої дірки, на пальто – жодного гудзика.

говорить про втому і різні теркаті речі.

кожне слово, як пісня з присмаком згірклої музики.

 

***

коли місто виходить зі своїх океанів

хребцями із потойбіччя,

кліпає холодними віконницями,

нервово прикусюючи кістляві дроти,

здається, у ньому щось надламується.

значна його частина куделиться прозорістю,

яку можна зустріти тільки у снах

або в тендітному осінньму павутинні,

що пливе вслід за бабиним літом.

 

коли місто раптово виходить зі своїх океанів,

назустріч йому випливають промоклі трикутники душ.

невеликі такі, як обпале кленове листя.

чіпляються дротами за обрамлені сірими буднями спогади,

щоб дати волю змілілим океанам.

Залишити коментар