ПОЕЗІЇ ПРО НЕЇ

Навісній, божеволій, кохана!
Він не твій, манастирський устав!
Се ж не губи – розтулена рана,
як Сосюра колись написав.
 
А коли вже притьмом відпалаєш,
а коли вже байдужки обом,
у зім’ятих світах засинаєш
сном безгрішним,
послушницьким сном.
 
***
У покотилівських гаях,
у покотилівській хатині
минає молодість твоя,
моєї й слід запав…
А нині
той покотилівський ставок
твоє, твоє леліє тіло.
 
Се ти взяла життя клубок –
мого життя – і покотила
навспак.
Тому я в час завляг
уже не в чеській самотині –
 
у покотилівських гаях,
у покотилівській хатині.
 
***
Вона сама.
Узяти шлюб?
Без нього все, диви, як просто:
у службу – вдень, а вечір – клюб
(він називається «Апостроф»).
 
В ночах зіжмаканий відчай
і знавіснілі папільйотки,
о восьмій мазанка і чай
(обов’язково несолодкий).
 
Вгамує застарілий щем,
як баба кашель за стіною,
і на трамвай…
 
Не знає ще,
що ночі й дні її зі мною.
 
***
Твоє русяве відгорну з потилички…
Сидиш за вишиванням.
Нахилюсь.
Поцілувать в брехунку? Тілько-тілечко
губами тихих зáвитків діткнусь.
 
Узять тебе?
Ти не повіриш, рибонько,
я знеохотивсь. Не втаю, і чом.
Бо віє із шовкастої заглибинки
панянським і неспізнаним теплом.
 
Узять тебе?
З любови чи з повинности?
Вдивлятися в лице твоє бліде?
 
…якби не дух, не теплий дух невинности –
такий, що аж мороз за шкіру йде.
 
***
Поволеньки, помаленьку…
 
Таким, моя мила, чином
я вивчив тебе усеньку
до жилочки під коліном.
 
Аби не піти з торбами,
як стане кохання звичним,
вивчав я тебе губами –
вони ж пам’ятають вічно.
 
Натішивсь собою вдосталь,
а вийшло, що се омана…
 
Лягаєш в дівочу постіль
незаймана і незнана.
 
***
Осінній день поволі жеврів,
західні пестячи хмарки, –
аж-аж поманливо рожеві,
стеменно як твої пипки.
 
Пробач, зіставлення не зовсім…
А завинила, люба, се
отся блаженна й клята осінь
яка твоє ім’я несе.
 
Тому мені мов ніж під ребра,
коли, втішаючи мене,
ти кажеш: «Плакати не треба,
сумлива осінь, а… мине.».
 
***
Мед за склом неохота лизати,
почекаю солодких хвилин…
Підійти, притулити, обняти,
щоб коліна торкались колін.
 
Має бути. Того не минути!
А чекання мого апогей –
се грудьми крізь суконку відчути
неподатливість стиглих грудей;
 
і воно заколотиться глухо
і нежданим жалем защемить,
і невдалий цілунок за вухо,
і вона засміється: «Дзвенить!».
 
***
Ти так?.. Ти саме так хотіла?
Спізнай, спізнай любовний шал!
Клади ж гаряче й біле тіло
на білий холод простирал.
 
Ти перескочила всі межі?
Ти геть запомнила за них?
Гляди ж! Усе віднині «межи» –
і межи уст, і межи ніг,
і межи ті твої…
А потім,
коли ти видихнеш «люблю…»,
терпку ситу  твоєї плоті
я з губ знесилених зіп’ю.
 
Читай, читай, моя ти мила!
А я ж не все тобі сказав…
Можливо, й мовиш: «Так, хотіла,
але хотій мені не дав».
 
***
Коротка зачіска й жакет,
й спідниця кольору індиго,
й лестив закоханий поет:
«Ви як Олена, як Теліга…».
 
Твій голос – світло у пітьмі,
твій голос – приворотне зілля,
лестив і польський cher ami:
«Ти як Родович, як Мариля…».
 
Не до єлейного лиття!
Мені ти в будь-якій подобі –
як неоглядисте дитя,
дитя із шрамиком на лобі.
Прага,Чехія