ПОЕЗІЇ ПРО НЕЇ

Навісній, божеволій, кохана!

Він не твій, манастирський устав!

Се ж не губи – розтулена рана,

як Сосюра колись написав.

 

А коли вже притьмом відпалаєш,

а коли вже байдужки обом,

у зім’ятих світах засинаєш

сном безгрішним,

послушницьким сном.

 

***

У покотилівських гаях,

у покотилівській хатині

минає молодість твоя,

моєї й слід запав…

А нині

той покотилівський ставок

твоє, твоє леліє тіло.

 

Се ти взяла життя клубок –

мого життя – і покотила

навспак.

Тому я в час завляг

уже не в чеській самотині –

 

у покотилівських гаях,

у покотилівській хатині.

 

***

Вона сама.

Узяти шлюб?

Без нього все, диви, як просто:

у службу – вдень, а вечір – клюб

(він називається «Апостроф»).

 

В ночах зіжмаканий відчай

і знавіснілі папільйотки,

о восьмій мазанка і чай

(обов’язково несолодкий).

 

Вгамує застарілий щем,

як баба кашель за стіною,

і на трамвай…

 

Не знає ще,

що ночі й дні її зі мною.

 

***

Твоє русяве відгорну з потилички…

Сидиш за вишиванням.

Нахилюсь.

Поцілувать в брехунку? Тілько-тілечко

губами тихих зáвитків діткнусь.

 

Узять тебе?

Ти не повіриш, рибонько,

я знеохотивсь. Не втаю, і чом.

Бо віє із шовкастої заглибинки

панянським і неспізнаним теплом.

 

Узять тебе?

З любови чи з повинности?

Вдивлятися в лице твоє бліде?

 

…якби не дух, не теплий дух невинности –

такий, що аж мороз за шкіру йде.

 

***

Поволеньки, помаленьку…

 

Таким, моя мила, чином

я вивчив тебе усеньку

до жилочки під коліном.

 

Аби не піти з торбами,

як стане кохання звичним,

вивчав я тебе губами –

вони ж пам’ятають вічно.

 

Натішивсь собою вдосталь,

а вийшло, що се омана…

 

Лягаєш в дівочу постіль

незаймана і незнана.

 

***

Осінній день поволі жеврів,

західні пестячи хмарки, –

аж-аж поманливо рожеві,

стеменно як твої пипки.

 

Пробач, зіставлення не зовсім…

А завинила, люба, се

отся блаженна й клята осінь

яка твоє ім’я несе.

 

Тому мені мов ніж під ребра,

коли, втішаючи мене,

ти кажеш: «Плакати не треба,

сумлива осінь, а… мине.».

 

***

Мед за склом неохота лизати,

почекаю солодких хвилин…

Підійти, притулити, обняти,

щоб коліна торкались колін.

 

Має бути. Того не минути!

А чекання мого апогей –

се грудьми крізь суконку відчути

неподатливість стиглих грудей;

 

і воно заколотиться глухо

і нежданим жалем защемить,

і невдалий цілунок за вухо,

і вона засміється: «Дзвенить!».

 

***

Ти так?.. Ти саме так хотіла?

Спізнай, спізнай любовний шал!

Клади ж гаряче й біле тіло

на білий холод простирал.

 

Ти перескочила всі межі?

Ти геть запомнила за них?

Гляди ж! Усе віднині «межи» –

і межи уст, і межи ніг,

і межи ті твої…

А потім,

коли ти видихнеш «люблю…»,

терпку ситу  твоєї плоті

я з губ знесилених зіп’ю.

 

Читай, читай, моя ти мила!

А я ж не все тобі сказав…

Можливо, й мовиш: «Так, хотіла,

але хотій мені не дав».

 

***

Коротка зачіска й жакет,

й спідниця кольору індиго,

й лестив закоханий поет:

«Ви як Олена, як Теліга…».

 

Твій голос – світло у пітьмі,

твій голос – приворотне зілля,

лестив і польський cher ami:

«Ти як Родович, як Мариля…».

 

Не до єлейного лиття!

Мені ти в будь-якій подобі –

як неоглядисте дитя,

дитя із шрамиком на лобі.

Прага,Чехія

 

Залишити коментар