Поезії

105

Балада про біле

 

Учора прийшли морози,

і сонце маленьким стало.

Подвір’я твоє – біле-біле,

і хата твоя – із снігу,

збудована дітям на втіху.

Все – біле і все – досконале.

 

А ось ти на лавці сиділа,

нові роздивлялась картини.

Заграла гармонія біла,

розважить тебе захотіла.

Не всиділа ти і хвилини,

на білому – біла стежина.

 

А я підійшов тихо-тихо,

вслухаючись в музику білу,

узяв твої руки до себе,

заглянув у твóє обличчя.

– Приніс я тобі рукавички.

І очі твої потепліли.

 

Таїна

У незвичайному

звичайне віднайти,

переосмислити

знання, події, дати,

краплини правди

берегти й обороняти –

…Незнані іншими,

ясні твої світи.

 

Нове творити –

як любити, день у день,

водою справдішньою

знайдених поїти.

Стають роки,

як брили-моноліти.

Коли ж то збудеться

якась з твоїх пісень?

Усі дороги, певно,

зійдуться в одну.

Банальна азбука,

одначе, жити буде.

І тільки довго

пам’ятатимуть

ще люди

ту неповторну,

дивовижну

таїну.

 

Сиділи ми

Сиділи ми з одним старим

на лавці. Вся якась подерта…

Цигарку він свою палив

й мене, як друга, пригостив,

і говорили ми відверто.

– Весна холодна і ясна,

і вродить яблуня, можливо.

І на колінах кошеня.

Така картина тут щодня –

на лавці – дід, вже зовсім сивий.

– І знаєш, – далі вів старий,

і сили тої вже немає,

чого ж душа – як молода?

немов і не пройшли літа,

дороги, люди і міста,

немов життя не одцвіта…

Чому вона все не звикає?..

…Сиділи ми з одним старим.

 

Ти була не така

Ти була не така,

якась інша учора,

я знаю,

як бурхлива ріка, бистроплинна,

 з далекого краю.

Полетіла стріла,

і позвали у бій барабани,

перша скрипка вела,

і звільнялись закуті в кайдани.

Одна нота – як крик,

один звук –

як тривожне зізнання,

це новий материк,

там – народження,

смерть і кохання.

І я іншим ставав,

незнайомим,

новим і шаленим,

я не думав, а знав,

і ця музика грала

для мене.

А сьогодні – я сам,

все затихло,

немає і сліду.

Ну відкрийся, Сезам,

хочу бачить свою піраміду.

Розвалився мій трон,

і оркестр симфонічний не грає.

Це, напевно, був сон,

бо нічого з «учора» немає.

 

Вона

– Про що ти пишеш?

– Хіба я знаю?

Про те, що бачу; про те, що чую;

про те, що хочу і що марную…

– Чого ж про неї нема і слова?

Ти ж так за нею… вона –
казкова…

– Чому? Та просто я не можу

віддати з серця і частинки

того, що зв’язане із нею –

пусті залишаться сторінки…

Вона ж – зостанеться зі мною.

Такою, яка є, – земною.

 

селище Близнюки на Харківщині

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!