Балада про біле
Учора прийшли морози,
і сонце маленьким стало.
Подвір’я твоє – біле-біле,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
і хата твоя – із снігу,
збудована дітям на втіху.
Все – біле і все – досконале.
А ось ти на лавці сиділа,
нові роздивлялась картини.
Заграла гармонія біла,
розважить тебе захотіла.
Не всиділа ти і хвилини,
на білому – біла стежина.
А я підійшов тихо-тихо,
вслухаючись в музику білу,
узяв твої руки до себе,
заглянув у твóє обличчя.
– Приніс я тобі рукавички.
І очі твої потепліли.
Таїна
У незвичайному
звичайне віднайти,
переосмислити
знання, події, дати,
краплини правди
берегти й обороняти –
…Незнані іншими,
ясні твої світи.
Нове творити –
як любити, день у день,
водою справдішньою
знайдених поїти.
Стають роки,
як брили-моноліти.
Коли ж то збудеться
якась з твоїх пісень?
Усі дороги, певно,
зійдуться в одну.
Банальна азбука,
одначе, жити буде.
І тільки довго
пам’ятатимуть
ще люди
ту неповторну,
дивовижну
таїну.
Сиділи ми
Сиділи ми з одним старим
на лавці. Вся якась подерта…
Цигарку він свою палив
й мене, як друга, пригостив,
і говорили ми відверто.
– Весна холодна і ясна,
і вродить яблуня, можливо.
І на колінах кошеня.
Така картина тут щодня –
на лавці – дід, вже зовсім сивий.
– І знаєш, – далі вів старий,
і сили тої вже немає,
чого ж душа – як молода?
немов і не пройшли літа,
дороги, люди і міста,
немов життя не одцвіта…
Чому вона все не звикає?..
…Сиділи ми з одним старим.
Ти була не така
Ти була не така,
якась інша учора,
я знаю,
як бурхлива ріка, бистроплинна,
з далекого краю.
Полетіла стріла,
і позвали у бій барабани,
перша скрипка вела,
і звільнялись закуті в кайдани.
Одна нота – як крик,
один звук –
як тривожне зізнання,
це новий материк,
там – народження,
смерть і кохання.
І я іншим ставав,
незнайомим,
новим і шаленим,
я не думав, а знав,
і ця музика грала
для мене.
А сьогодні – я сам,
все затихло,
немає і сліду.
Ну відкрийся, Сезам,
хочу бачить свою піраміду.
Розвалився мій трон,
і оркестр симфонічний не грає.
Це, напевно, був сон,
бо нічого з «учора» немає.
Вона
– Про що ти пишеш?
– Хіба я знаю?
Про те, що бачу; про те, що чую;
про те, що хочу і що марную…
– Чого ж про неї нема і слова?
Ти ж так за нею… вона –
казкова…
– Чому? Та просто я не можу
віддати з серця і частинки
того, що зв’язане із нею –
пусті залишаться сторінки…
Вона ж – зостанеться зі мною.
Такою, яка є, – земною.
селище Близнюки на Харківщині