…Поезія теж – з категорії вічних ілюзій

232

LOVE
 
Я з духом волі знавсь в утробі,
Його побудку в скроні чув.
 
Святий мій Пітер в будній робі,
Бо з ним БГ, Бог і Шевчук.
 
Знов сходять лоєм ніжки Буша,
Знов у Кремлі жують драже.
 
Мій Київ – чисто секс під душем,
Петрівки чистота й БЖ.
 
Юдей та еллін разом б’ються,
Щоб на кістках створити рай.
 
Нас побратала революція.
Не право в правді, а роздрай.
 
Писцям брехня ламає пера,
Царі примар збирають рать.
 
Мені ж на стику двох імперій
Стояти, дурнику, й співать.
26 – 27 листопада 2013
 
МАНТРА ЙОКО ОНО
 
Аркадію Веселову
 
Як в дитинстві в долоні хоп – і все:
Ти відтак в задзеркальнім топосі.
…По сякій-такій Львівській області
Просто їхати вдвох в автобусі.
Щоб рука в руці… Їхати натще…
Хуторянські хапати пахощі
Слів шукатиму не захаращених,
Ти в дівках шукатимеш радощі…
 
Ми влаштуєм під плеєр з блюзами
Найприватнішу революцію.
«Мане падме» – ти, я – із вермутом,
Особистих здолавши «беркутів».
 
І автобус хитнеться плавно, як
Голова хіпаря від плану, і
Головне проспіває нам: «I love you».
Це – немов зійти на Фавор:
«Make love, not war».
 
Але поки стою на площі я,
Площину паралельну полощеш ти,
Жах вбачаєш в газетнім опусі…
 
Просто їхати вдвох в автобусі.
Просто їхати вдвох в автобусі.
Просто їхати вдвох в автобусі.
Ніч, 3 – 4 грудня 2013
 
АПОЛОГІЯ НАЇВНОСТІ
Тим, хто мудрий
Я йшов по стежці у сиву засліплу рань.
Горіли багаття. Метався священик в касці.
Під червоним хрестом сидів журналіст у пов’язці.
Студентка волала в рупор: «Народе, встань!»
 
Повстанці під Цоєву пісню зчищали сніг,
Влаштувавши в палаці тиранів громаду гіпі.
Ніхто не тремтів. Біди не вбачав у грипі.
Чай подарував мені застуджений чоловік.
 
Тим часом хтось у місті собі присиплявсь,
Виходив в астрал, в аптеку бігав знічев’я,
Де побитому чоловікові чергою
(Йоду потребував) – ані жоден не поступавсь.
 
По кущах політики ховали профіль і фас,
Латаючи з вовчої шкури блатяру-суку.
Старенька в метро хапала мене за руку
І шепотіла в сльозах: «Дитинко, ну як там у вас?»
 
А в нас – усе добре.
Адже з нами – Спартак, Христос,
Гуцульський Шевченко, Пушкін, Шекспір і Рама.
Задихався над містом від газу ранок,
Рятуючи тим прийдешнє троянд і рос
 
Для ваших дітей… А може, це все – міраж?
 
У краю ноутбуків, грантів, місцинок злачних
Ніхто і ніколи не буде нам вдячним.
Та нам і не треба – адже це наш кураж.
 
А здалеку десь Грааль кришталем озвавсь.
З думкою про Вольтера і циркову гімнастку
Стоять і стоять хлопчиська оті на Сенатській.
Вам смішно? Вам прикро? Ви мудрі?
Шкода мені вас.
12 грудня 2013
 
КАЗКА ДЛЯ МАЛЕНЬКОГО
ТОММАЗО
Моїм рідним – Юрі Крижанівському, Тьомі Сенчило
і Маші Луценко, котра вигадала цей
образ.
Сергій Васильєв – так звали мого Ісуса.
Домашня його адреса: Куренівська, дім п’ять.
Траплялися ночі, коли він на синьці зсунувся
І, роздряпуючи вени, намагався себе розіп’ять.
 
Мого Ісуса знали гопники біля ятки,
І конс’єржка Світлана Павлівна називала
«Мій голубок».
Прагнув іноді, як Оззі Осборн, він виглядати,
Та мріяла все одно душа його стати,
мов Колобок.
 
Серед всіх його Юль, Вікторій, Наташ, Аксіній
Щороку траплялось дівча – від пуп’янку
не відрізниш.
В тридцять три мій Ісус помер.
Проте Воскресіння
Настало не так, як у Біблії, а – пізніш.
 
У країні невідь-якій, недалеко звідси
Здійснила посадку ракета рейсом
«Нептун – Далина».
Дітлашня малювала райдугу на бруківці,
Затираючи крейдою напис: «Іди ти на…»
 
Кликала онука бабця у темно-синім
Допотопнім плащі. Динамік репетував:
«Come in!»
І сказав Ісус, вельмишановний Сергій Васильєв:
«Всіх, кому до п’яти, у свій запрошую дім,
 
У країну-зорю, в котрій кожен живе собою,
Наче іншим, а іншим – ніби до болю своїм».
І потяглися до нього онуки дітей Сорбони
І кримських татар, яких вбивали за Крим.
 
А тоді підійшли афганські ще інваліди,
Двірничка, бомжі з БЖ, принциповий псих,
Галка незаміжня, спадкоємиця замполіта,
Котра ще за совка розігнала законних всіх.
 
І крилатий ковчег під музику Капоейра
Розчахнув, пасажирів вітаючи, груди, як птах.
А з небес посміхався старенький Кампанелла
І кидав їм шоколадки – якраз на Чумацький Шлях.
23 грудня 2013
 
НАРОДЖЕННЯ НАРОДУ
Владові Лукащуку
Коли на нас котили діжку мами.
Коли кричали тата нам: «Котись ти!»
Коли який там друг – сибірський мамонт,
Було, в тайзі нам лапу не потисне.
 
Коли трусились жижки – й поза грою
Газетний наклеп – чим його загоїш?
Коли недоук з нас ліпив героїв.
Коли мудрець клепав із нас ізгоїв.
 
Коли хрести клав панотець кіоту.
Коли молила паніматка образ.
Коли піїт звертавсь до Дон Кіхота.
Коли війська вступали в нашу область.
 
Коли яєчні з салом вистачало
На цілий полк, як поділить потрошку.
Коли нас дружно кидали дівчата,
Бо не ішли ми з ними у кіношку.
 
Коли нам в очі – кулі феєрверком.
Коли ловили нас на полуничку.
Коли робив із нас котлети «Беркут».
Коли на кпини брали нас в пивничках.
 
Коли був лоб – та не було забрала.
Коли був торс – та не було жилета.
Коли нам спини матом шматувала
Блатна юрба в державних еполетах.
 
І верещав мажор:»Моя ти люба!» –
Своїй німфетці під столітнім дубом…
 
Все ж вистояли ми, зчепивши зуби.
І знаєте, – про це ми не шкодуєм.
2 січня 2014
 
ВІРШІ ДО ДРАКОНА
Побратимам по перу – Віталію Ковальчуку
та Аркадію Веселову
 
Він прийшов – в обладунку, весь із себе –
герой.
Втім, такий, як до нього приходив багато хто.
Віталій Ковальчук
Із циклу «Медитації Дракона»
 
Я – той самий герой. Робін Гуд. Бунтівник.
Екстреміст.
Я з’явивсь в обладунку. З хохлом. В білій касці.
І голий.
Я виховувавсь в домі, але пам’ятаю, як пахне
кумис
У розкосих степах, де ростуть ковила і моголи.
 
А іще я всотав і гірський божевільний нектар –
Параджановський дух непочатого спирту
свободи.
Я – той самий дурило. Волонтер. Каменяр.
Що зібрав по кістках, ті пісні пропоную народу.
 
І єдиний мій дзен – злотоглавий Софіївський Град.
Революція в нім є для мене наочніш од Будди.
В Ярославен моїх лиця в бронзі курних
барикад.
Барикади, повір, більш безпечні, аніж баракуди.
 
І гіпівський мій бунт (певен, скажеш) – «міраж пригаси».
Та поезія теж – з категорії вічних ілюзій.
Я візьму в тебе все – що даси мені й що не даси.
Я втрачаю не більше, ніж битий дубинками лузер.
 
Країна ще є – генокод бур’янів і меча.
Захалявний щоденник одкровень
од Острозького братства,
Мертвий братчик-священик вартує побіля
плеча.
Хлопець, відданий битві й молитві, –
то реінкарнація.
 
Я – той самий боєць. Крик захриплий звірячий, людський.
Я нірвани не бачив ні в йозі, ні в сексі,
ні в скайпі.
Я віддам тобі все, окрім права Майданів Своїх,
Тих, де вчора
О шостій ранку
Смертельну ранку
В моїм серці
Наснажив
Снайпер.
27 січня 2014
ХТО Я?
Не плАчу.
Сплю, малюк, згорнувшись калачиком.
Сни мої про футбол. У моїй голові –
Калашников.
ШкодА, невчасно увага раптово п’ятами
накивала,
І дівчинка-лікарка, на жаль, братове,
мене не врятувала…
 
Лікарка я, пацанка.
У шию на смерть поранена.
В місті моїм небесними обіцянками летять
журавлики
І глушать Wі-Fі, щоб неньці моїй не видати,
Як я зі своїм коханим прощаюся в Твітері.
 
Я – ненька.
Фартушком руки витерши мильні,
Телефоную сину на війну на мобільний.
Дитя не бере! Огрію віником, як повернеться!
«Його відспівують», – відповідь од священика.
 
Я – парох.
Собор свій зробив шпиталем.
У ньому медбратом сам. Так треба? –
в Господа не спитаєм.
Слова для душі, як для черева – каша гречана.
Тому охрестив поета. Хай грішник,
та приклад повчальний.
 
Я – просто поет.
Я так само стою під кулями,
Хоча і «кишка тонка», як лірика Ахмадуліної,
Та все ж не настільки, аби злякатись червоного.
Нині мішки із ліками потрібні.
А вірші? – пішли у вчора вони.
 
Я – аптекар старий.
Давно би мені на пенсію.
Вдома би на дивані сидів, обклавшись
компресами.
Та скінчились бинти і вата, на маски немає
марлі.
Господи, для Вітчизни води ниспошли
термальної.
 
Я – Вітчизна.
У вічі мої дитинні поцілив миршавий гад.
Призначений державою, рушає до мене кат.
Із надр моїх видрав мармур, обклав облогою.
Податковій подав по датах. На Бога! А Богу –
Богове?
 
Я – Бог.
Я так само – Батько.
Синку ласкавий Мій, адже є інші засоби.
Синку ласкавий Мій, не сотворив би Ти зла Собі.
У дауна в класі дитячий відняв Калашников,
Сказав, мов: «Ні-ні!» – стрибнувши без парашутика.
 
Спи, Мій хлопчику.
Спи, необачний Мій.
 
Я воскрешу Тебе.
21 лютого 2014
 
СПОВІДЬ РОЗИ
Я – Роза. Подруг мій, Ганс – чистокровний арій.
А брат мій – хасид на ім’я Мордехай.
Страшенно боїться він грипу і слова «Хайль!» –
Яке Ганс, бувало, вихаркував, бувши в ударі.
А я замиряла жартами той удар
За спільним столом, що свідомий святої Пасхи:
Адже Ганс мій – добряк!
Усім серцем, душею і пахом!
І в нім, поза сумнівом, – той же Господній дар.
 
Мій ребе, ми з Гансом вірили в добрих фей,
Але суча війна окошилась на кожній тварі.
Вчора… Гансу прошепотіла про Бабин Яр я,
А Ганс відмахнувся:
«Люба, усе це – фейк».
Не гріє мене звідтоді й гарячий чай,
Й солодкий німецький штрудель гіркіший
од ліків…
Мій Ганс в мене спить під грудьми, як дитина велика,
Оберігаю тендітність його плеча.
 
Але я, навчителю, звідтоді сама не своя.
Я знаю, що гріх великий – молитись, аби загинуть.
Тому вечорами я нині складаю гімни,
Їх листами вкладаючи в горлечко солов’я.
Хасидські гімни – кожне у них слівце
Про скорботу священну милого Ханаану…
Я знаю, що з часом Ганс виборсається з туману,
Що пройде і це…
А що, як не пройде це?
А що, як…
 
Ні, мені лячно, не вимовлю це повік!
На кухню краще подамсь, од цибулі заплачу здуру…
 
А раптом… До Мордехая Гансів з’явиться фюрер,
А мій чоловік, позіхнувши, гляне байдуже вбік?
4 березня 2014
 
ПОСТ-МАЙДАН
РИБА І МЕДСЕСТРА
(Балада про націоналізм)
Ігореві Потоцькому
Горлали мені у спину:
«Жид! Провокатор! Гей!» –
Ті, хто ще вчора в дружбі клявсь не за страх.
В імперській дурці я жив, не як в діжці своїй
Діоген, –
Постіль мені стелила російська медсестра.
 
І все втішала: «Ти потерпи лише:
Немає в нас націй – безликі роби і номерки».
Та я не хочу, голубонько, ваших кліше –
Влитись в море голів, не пізнавши своєї ріки.
 
Співмешканець мій, брудний і огидний гном,
Шипів: «Немає річки! Вбив її каменепад!» –
Проте я був певен:
Річка – вона за вікном,
Я чув плюскіт хвиль крізь бром і барбітурат.
 
Одного разу дивний сон в мій мозок засів:
Нібито з неба (тобто верхнього дна в небесі)
Бог Гангу до мене спускається по осі
Міфічного часу – в пост-совкові оці часи.
 
Простяг мені посох, яблуко рятівне,
Читаючи стародавній жалісний вірш.
І водить,
І водить,
Водить рікою мене,
Щоб її від витоку аж до гирла збагнув я вірніш.
 
Я бився у стіни білих і чорних брил,
Жар-Птицю ловив із гранатами замість крил,
І враз усвідомив, що мову риб осягнув…
Кажуть вони:
Ти – Риба. Ти що, забув?»
 
І я відчуваю:
«Риба я! От я хто!»
Тому і кортить завжди – тікати з ковбань до ріки.
А Рибі не можна в смужку носити пальто
І щоб юна князівна з юшкою вживала її залюбки.
 
Мене привчали до м’яса – я звичку набув,
Адже м’ясо легко згодовувати чужій війні.
Я навіть рідну риб’ячу мову свою забув,
Я нею мовчу під кулями й уві сні.
 
Отямся, малий, не слід колоти «баян»:
Як ятір, я простирадла ваші нахабно рву.
Я – Риба!
Я – Риба!
Риба я!
Риба я!
Пустіть до своїх – в річкову залягти траву!
 
…Коли ж весь косяк вмістив я у груди собі,
Сказав дух ріки, до Сестри перекривши путь:
 
«Нині можна й до Моря.
Море – в тобі, далебі! –
А дурненька, як подорослішає, сама припливе…
Ну, будь!»
17 березня 2014
 
ВРЯТОВАНІ ЗІРКИ
Пам’яті Небесної Сотні
 
Я висловлюю вдячність письменнику Сергію Шаталову,
який вигадав сюжетну канву цієї історії
 
Муська ридає, не радує навіть обновка.
Дідо у ніч іде. Каже: потрібно конче.
– Дідо, куди?
Відповідає:
– До вовка.
В діброву примарну за тином прозорим зі скотчу.
 
Сірий прийшов з чарівної доброї казки.
Не той в нього вік. Підсобити бідасі треба. –
Дідо узяв свій паспорт, тютюн і каску…
–Чим помогти?
– Зірками прикрасити небо.
 
– Як це, дідусю?
Розвісить зірки, як прикраси? –
Мружиться Муська, сонну скидає невідь. –
Зірки самі займаються вправно і вчасно
В своєму найвищім, найпрекраснішім небі!
 
– Гарячі сонця позбивав ненавмисне дощик.
Вовк закидАв їх, як м’ячики, і обпікся.
Доню, подумай: якщо не я, то хто ще?
Боляче лапкам.
Долоні вміють терпіти.
 
Муська чекала, як дива у дзвоні храму:
Дідо – збирач зірок – їй здавався Спасом.
Близько третьої вбігла до спальні мама.
Очі червоні.
В сумочці – дідів паспорт.
 
– Дідусь врятував їх? – цвірінькнула Муська
насилу.
Ми тебе так чекаємо! Діду, озвися! –
Ненька рвучко за руку її схопила
І повела на темний балкон:
– Дивися!
 
В терпкім повітрі морозянім тремкі пливли
переливи.
У димі гранат лишалося чистим Всевишнє.
Пітьма тріпотлива сіяла білі перлини.
І засміялася дівчинка:
– Все вийшло!
10 квітня 2014
 
З російської переклала
Валерія БОГУСЛАВСЬКА

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!