Поезія- саперне ремесло

 
 

З рукопису «ЗАМІНОВАНИЙ РАЙ»

 
 
Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
 
БЕЗ НАЗВИ

 Людина – іграшка бога.

 Платон

 
Глобальні у Господа жарти,
людиною грається він.
Господь начитався Декарта
й від розуму жде перемін.
 
У вигляді ідеологій,
режимів, добра й недобра.
І не в послідовності строгій,
а так, щоби тішила гра.
 
Тасує Він струси, мов карти,
й здає поетапно в архів.
Господь, навтішавшись Декартом,
загрався у Маркса й вождів.
 
І тих, що партачили вчора,
і тих, що партачать тепер,
міняє місцями …для чого?
То з горніх таїн і химер.
 
Статисти, слугуючи владі,
не тямлять, хто в хорі соліст.
Не знають, що в ленінопаді
є й інший, затаєний зміст.
 
Господню б збагнуть таємницю,
та дно її – безвіку дно.
Лишилось ловити жар-птицю
й дивитись фатальне кіно.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

 21.12.2016,

 платформа Глеваха – електричка

ШКОЛА ТРАВИ
Він навчався у школі трави
трав`яного народу.
Не засвоїв: ходити на ви –
захищати свободу.
 
Проморгав головних ворогів
і дожився до іга.
Тільки в школі асфальту прозрів,
що кругом печеніги.
 
Зауважив, що страх йому брат,
а сестрою – неслава.
Пригадав, очманівши від втрат,
знак-девіз Святослава.
 
Захопив його край ненажер,
та й зазнавши наруги,
не доріс до священних пожертв
і вмирання за други.
 
А ходив би, як інші, на ви,
врятував би свободу.
Кепсько вчили у школі трави
трав`яного народу.

 20.01.2017

 
МЕРТВИЙ СЕЗОН
Мертвий сезон починається,
мертвий сезон.
Твій карнавал уривається,
ти, як Назон.
 
Тут, на безлюдному березі
після потрав.
Жертва державної єресі
й злобних забав.
 
Чень супротивники тішаться,
їм не болить.
Втяжливо, але ж не вішаться,
варварство, бридь.
 
Цезар за шквальними водами,
чорт йому брат,
бреше й гендлює свободами,
як і сенат.
 
Чайки голосять і падають,
їх віражі
про самогубців нагадують.
Смерк. Ні душі.
 
Мертвий сезон. Не гуляється.
Мертвий сезон.
Отже, вгрузати лишається
за горизонт.
 
Лист дописати. Хронографу
дати розгін.
Подивувати біографа
спрагою змін.
 
Хоч озиваються муками
зло й ворожда,
ще Батьківщина ошукана
нас вигляда.

 03.04.2017

 
***
Не ловіться на мстивий мотив,
на обмови і каверзну гру.
Полюбіть не за те, що я жив,
а за те полюбіть, що помру.
 
Полюбіть, бо ніколи й ніде
повторитись мені не дано.
Моє сонце зі мною впаде,
мальовниче погасне панно.
 
Моїм оком упійманий птах
над землею урве свій політ.
Упокоїться в чорних світах
мій трудний, мій окремішній світ.
Як здригнуть від удару ножа
звістки ті, що жаліли мене,
озирнеться востаннє душа
на своє існування земне.
 
Долучуся до вигаслих ер
з тим, що я над усе дорожив.
Полюбіть не за те, що помер,
а за те полюбіть, що я жив.

 17.08.2016

 
ЗАЙВІ
Гонорові, в мерехтливім сяйві
домагань, ловитв і самовтіх,
нам вони нагадують: ви зайві –
показом спроможностей своїх.
 
Так, ми зайві зайвістю дороги
між фатальних пасток двох епох.
Не існує служби допомоги,
що могла б приструнити обох.
 
Не дано нам вовчого уміння
перегризти лапу і втекти.
Двох епох тяжкі гріхопадіння,
мов кайдання мусим волокти.
 
Мусим продиратися крізь зарість
голосів, щоб викричать своє.
Доки не привласнить нашу старість
та, що сущим спуску не дає.
 
Але й вас, що тріумфують в майві
зверхності парадних прапорів,
в`їдливо шпинятимуть: ви зайві –
ті, чий дозріває солоспів.
 
І тоді, задавши тон гортані,
спробуєте викричати ви
сміх і плач на календарній грані,
де зметнуться їхні корогви.

 29.07.2016

 
«ДОПОМОЖИ ВОГНЮ
І ВІН ЗІГРІЄ…»
Співав, як жив, та хто це зрозуміє,
озвучував затаєне, своє.
«Допоможи вогню і він зігріє,
не потурай вогню, бо він уб`є».
 
Вогнем плювались танки, «гради», доти,
свистіла смерть, закована в броню.
Вгризались в землю залишки піхоти,
а він співав на лінії вогню.
 
Було в тім щось від дії й протидії,
що розум живить й болю завдає.
«Допоможи вогню і він зігріє,
не потурай вогню, бо він уб`є».
 
Підспівували у буржуйці дрова,
буржуйка гріла й під виття сирен.
Серця діймала підгітарна мова,
а надто загадковий той рефрен.
 
Та вправний снайпер оптику задіяв
і обірвав соліста житіє…
«Допоможи вогню і він зігріє,
не потурай вогню, бо він уб`є».

 22.02.2017

ЧОРНИЙ СОБАКА
Кинувсь на мене чорний собака,
чорний собака у чорному сні.
Чорний собака – кепська ознака,
чорний собака – хто він мені?
 
Чорний собака терзав моє тіло,
рвав одяганку, з ніг мене збив.
Я розмахнувся й ошаленіло
каменем череп йому проломив.
 
Тяжко прокинувсь від лютого болю
і спазматичного серцебиття.
Чорний собака чи антидоля?
Жах антисвіту? антижиття?
 
Ніч набрякала німим переляком,
чорний собака – зло світове.
Чорний собака, чорний собака –
неубієнний! – кусає і рве.

 26.02.2017

 
***
Був сон, як плач, і став я сам плачем,
писав про смерть, про владу глини й глею.
А смерть, як страж, стояла за плечем
й читала те, що я писав про неї.
 
Здіймаючи молочну корогву,
бивсь рваний вітер у віконні рами.
І рвала смерть чернеток плоть живу
моїми задубілими руками.
 
– Хай казиться, – чийсь голос проказав, –
вона твоє перо привласнить хоче…
– Ти хто?
– Твій ангел. Як ти довго спав,
ввімкни світильник, засліпи їй очі!

 21.02.2017

 
***
Життя в тій ролі, що й ковадло,
розслабитися не дає
множинний молот, кожне падло
за коваля й по ньому б`є.
 
Чи понеділок, чи вівторок,
чи середа, а чи четвер –
одне і те ж: все той же морок,
поцупив світло мародер.
 
В краю постійних закорочень
тримати б світло про запас.
Та порошенківщина очі
запорошила – день погас.
 
Воздавши цезарям і брутам
глаголом за підступну твердь,
бреде навпомацки по бруках
життя, зав`язане на смерть.

 14.11.2016

 
ПРОПАЩИЙ СИН ПРОПАЩОГО
НАРОДУ

І ніби – позбулись тюрми,

І нібито – свобода!

 І.Багряний

 

Воздвигне Вкраїна

свойого Мойсея.

 П.Тичина

Свободи домагався і свободу
отримав, але схожу на тюрму.
Пропащий син пропащого народу
ступив уже на фінішну пряму.
 
Він свідком був падінь своєї Хати
у пору збурень і гучних зусиль.
Він знає те, чого б волів не знати,
судомну мову страхів і безсиль.
 
Надбав скорбот, як загребущий краму,
і приволік на батьківський поріг.
Тягнувсь до храму, та набрався страму
й прокляв храмостроїтелів своїх.
 
Побляк. Подався. Вичаха потроху
в ходіннях босим серцем по стерні.
Що більше мародерствує епоха,
то видиміші ігрища брудні.
 
Пропащий чує, як насос безодні
засмоктує народи й племена.
Пропащий віда: гнані і голодні
донищать спершу власні письмена.
 
Та це знання з тяжкого недороду
в його архіві пилом припада.
Пропащий син пропащого народу
потроху із народом пропада.
 
Ще голіруч хапається за скелі
мерзот, що їх намножив фарисей.
Здригається у снах на глас пустелі:
«Мойсей в дорозі. Та не ваш Мойсей!»

 07.10.2016

 
***
В фаворі дворушні уми,
в розгоні їх пера ведмежі.
Відлякують їхні томи
й томища в парадній одежі.
 
Я зважився їх прочитать,
та вперся в сентенції кислі.
Я кинув їх в піч – не горять,
відомий підтверджують вислів.
 
Додатком до яхт і до авт –
блуд розуму, сприт казуїстик
нетримного їдла з півправд
й до глянцю замацаних істин.
 
Я глянцевий шик не люблю,
за глянцем – міазми болота.
Хосен – рівнозначний нулю,
де в святцях фальшива банкнота.
 
Затямити б мав марнослов:
брехня – то співучасть в афері.
Я правду шукав і знайшов
на серцем обжитім папері.
 
Розбухлі від гніву й проклять,
всотавши напасті щоденні,
рукописи й книги – горять!
І гріють в епохи студені.

 23.11.2016

 
***
Непотрібних зв`язків з грубим домішком глина,
механічний тягар непотрібних розмов.
Озирнешся, та пізно, життя половина,
ними вкрадена, плаче й жадає віднов.
 
Ця марнота марнот, інерційність ненатла,
окаянного побуту влада й багва.
Обліковець безсилий, пора марнотратна
неминуча, як смерті хода морова.
 
Наплодивши гризот й блідолицих печалей,
я подався в свою заміську глушину,
щоб набратись терпіння, навчитись мовчання
у дерев і трави, зокрема полину.
 
Дозріва моє серце: тримається посту,
сургучеву на губи ладнає печать.
Дозріва моя мисль до високого зросту
осокорів і грабів, що вміють мовчать.
 
Та на мене вже ждуть – і чия в тім провина? –
неминучі, як смерть і її календар,
непотрібних зв`язків нефільтрована глина,
непотрібних розмов механічний тягар.

 26-27.02 2017

 
***
Чи нечистий в тих іграх замішаний,
чи звихнулось від струсів перо:
Україна пузириться віршами,
в пузирях целофану Дніпро.
 
І немає нічого страшнішого
ніж умів целофановий стан.
Час і простір загачений віршами,
у яких компонент – целофан.
 
Целофан, дитинча целюлозове,
підминає людину й траву.
Насилає у мізки й чорноземи
целофанову смерть наяву.
 
Служба серця на тлі переломному
зауважила масовий звих
і падіння на полі духовному
і в полях врожаїв зернових.
 
Служба серця – то служба не масова,
і не всім підставляє плече.
Бо за нею ще й правда Тарасова
з вогняним воздаяльним бичем.

 02.03.2017

 
ДАВАЙ ОДУРИМОСЬ!
Давай одуримось! Давай
повіримо, що край цей кращий.
Що негараздам прийде край,
і що народ цей не пропащий.
 
Що в щирім самовикритті
покається борець за сало.
І стануть майже, як святі,
ті, що лукавили і крали.
 
А цей державець, що не є
державцем й має нас за стадо,
нас перемир`ям не доб`є
й антидержавним шоколадом.

 20.12.2016

 
ЗАМІНОВАНИЙ РАЙ
Поезія – пташине ремесло.
Автор
 
Життя не солод і не молочай,
а вислід сил, що боряться затято.
Творяща сила прагне звести рай,
руїнна сила хоче зруйнувати.
 
Не спить творець, не спить і підкладач
в підмурки раю мін і динаміту.
Поете,
слово – твій міношукач,
якщо ти наловчивсь ним володіти.
 
Рай – мінне поле, доки є в нім зло,
не опустись і не зневірсь з відчаю.
Поезія – саперне ремесло,
мета його – розмінування раю.

 30.07.2016

 
***
Ой, ви, козаченьки, ви служивії,
чи не бачили братика мого?
З пісні
 
Я помер, але ти не побачила,
мов осліпла від кривд та олжі.
Якість слуху тобою утрачена,
ти не чуєш служивих душі.
 
Та колись, перейшовши судилище,
крок за кроком весь цикл моровий,
ти збагнеш по абетці кириличній:
я помер, але все ще живий.

 18.02.2017

 
***
Листопад. Охолода.
Почорніла вода.
Вигасає природа,
в летаргію впада.
 
Баришує чужизна,
п`є босота в шинку.
Вигасає Вітчизна
на жебрацькім пайку.
 
Світ прочитаний Босхом,
самовбивче знаття.
Свічка скрапує воском,
вигасає життя.

 20.03.2016

 
***
Сині сніги, синій туман над снігами,
тільки на сході над степом слабка мерехтінь.
Синьої птахи, либонь, пролітала над нами
посестра синя й пірнула в сакральну глибінь.
 
Ах, який жаль, що око вчепитись не встигло
за рятівне її пір`я й прогавило мить.
Крила землянина в шрамах, задавнених стигмах,
плоті йому самохіть не підняти в блакить.
 
Сплив капітал за водою, навіть остачі
долі гендляр не лишив і на злидні прирік.
Що ж натворив ти, вигаднику птаха удачі?
Що ти накоїв? що ж ти наплів, Метерлінк?

 22.01.2017

***
Коли б зібрати й запалити
всіх сущих віршників труди,
то за опалення платити
не довелось би в холоди.
 
Не мерз би житель в мушлі дому,
не кляв би ЖЕК за брак тепла.
Та й незалежність від Газпрому
чень Незалежна б здобула.
 
Але чи є поет, що ліру
на фіглі-міглі проміня
й віддасть безтрепетно в офіру
літань і падань надбання?
 
Якщо й ціну собі завищив,
то лиш в очах суміжних муз.
Він радше сам згорить в кострищі,
немов Джордано чи Ян Гус.
Життя діряве, як підметка,
однак літань не полиша.
Горить у грубі лиш чернетка,
а мовби корчиться душа…

 02.12.2015

 
ЗАСТІЙ
Не пишу. Писати хочу,
а не пишеться, хоч стій.
Так немовби хтось зурочив:
чорна пауза, застій.
 
Безрух серця. Мисль впівсили.
Ум жує полин-траву.
День пропащий. Світ немилий.
Не існую. Не живу.
 
Кам`янію, крижанію,
плин чуттів скував мороз.
Западаю в летаргію.
В антирух. В анабіоз.
 
Упираюся. Ще хочу
взяти здобич на приціл.
/Аристарх заплющив очі,
зловтішається Зоїл/.
 
На пуантах ходить тиша,
павутиння тче в кутках.
Неспромога мною пише.
Пише старість. Пише страх.
 
Комарем дірявить вухо,
провокує жовч і тиск.
Астенія. Неміч духу.
Раптом – чудо: іскра! зблиск!
 
І вже сила нез`ясовна,
що бажа мені добра,
потаємна і невловна,
водить синькою пера.
 
Пригальмує й знову водить,
мов до раю мостить гать.
На пуантах тиша ходить
нишком, щоб не заважать.

 03-04.09.2016

 
НОСТАЛЬГІЯ
Переслідує з ночі, терза без причин,
завиваннями пса-перестарка дійма
ностальгія за ким? ностальгія за чим?
Чи за тим, що було? чи за тим, що нема?
 
За жінками, яких лиш у віршах любив?
За братами по слову, що рано спились?
Не заснути – звучить ностальгічний мотив,
Зав`язавши на вузол т е п е р і к о л и с ь.
 
Розрубав би той вузол двосічним мечем,
та мечам не підвладні вузли ностальгій.
Ангел долі зайшовся сирітським плачем,
чи то дощ шелестить, вередун і шептій?
 
Гра сумління із пам`яттю – страдницька гра,
сіллю сипле на рани гравець-нещадим.
Довгі ночі осінні, ще довша жура
невідомо за чим, невідомо за ким.

 29.07.2016

 
***
По білому полю брели,
по насту, по білому полю.
Несли нерозв`язні вузли
надсад і спадкового болю.
 
Брели і не знали вони
прямують куди і для чого.
Маркітні були у них сни,
а ява – безвихіддю чорна.
 
Земля їх приймала гурти,
ковтала їх безвіку паща.
Тому тут родючі грунти
і флора від фауни краща.

 17.11.2016

***
І нічого не змінити,
і нічого не додати.
Залишилось – доносити
тіла вилинялі шати.
 
Залишилось, як онову,
натягнуть сорочку ночі.
І шукати спільну мову
із кротами без відстрочень.
 
Переймать в краю затемнень
слухом їх круті зигзаги,
дослухаючись запевнень
про підземні переваги.
 
Залишилось пам’ять стерти
із принадами земними.
Залишилось просто вмерти,
розминутися з живими.
 
І в затятості жорстокій,
не домігшись ладу в хаті,
віднайти нарешті спокій
у найкращій з демократій.

 21.03.2016

 
ОДЕСА. ПЛЯЖ «ВІДРАДА». РІК…?

Добре бути молодим…

 Рильський

Літній день розмотує шовки,
торжествує золоте і синє.
Книги моря здиблені рядки
прочитають серцем повносилі.
 
Мерехтить Нептунове перо,
пише для обранців і загалу.
Сипле каламбурами Петро,
дивиться закохано на Аллу.
 
Виднокруги вкуталися в дим,
десь там Варна і Стамбул за ними.
Ах, як добре бути молодим!
Добре бути разом з молодими.
 
Ще життя в святочних кольорах,
ще зітхать і ремствувать не личить…
Краплі моря в нього на щоках,
краплі щастя на її обличчі.
 
Хтось за нас розкручує сюжет
саги наших доль, немов пружину.
Каламбурить сяючий поет,
обіймає сяючу дружину.
 
Київ по квартирах розведе,
та не зрушить спадку: баржі тару.
Пляж «Відраду». Море. Літній день.
Тіней гру Французького бульвару.
 
Де трамвайчик шустрий номер п`ять,
у двобарвну вдягнутий сорочку,
обіцяв нам славу й благодать
деренчливим голосом дзвіночка.

 31.03.2016

 
***
І знов озвалася валторна
з оркестру, що любила ти.
Хоча сніги уже по горло,
не розминутись, не пройти.
 
Життя в снігах – життя під ігом
окупаційних злобних сил,
коли стаєш і сам ти снігом,
додатком до його білил.
 
Чому ж валторна сяє й кличе?
Чому із іншої доби
звучить та музика з обличчям
тонкої горньої різьби?

 19.02.2017

№11 (199) 2 червня 2017