Поезія із сумським корінням

458

Сумщину без перебільшення можна зарахувати до найпоетичніших
регіонів України, і не лишень в переносному значенні (природа тут справді
унікальна), але й у прямому – ця родюча 
чорноземна область подарувала  й
продовжує дарувати  Україні і світові
сотні уславлених  літературних  імен.

Починаючи від «Слова о полку Ігоревім», народження  якого історики пов’язують  із 
древнім Путивлем, кожне тисячиліття й століття додавало до української
літературної родини нові імена. Згадаймо літераторів-сумчан, які вже увійшли до
української класики: Пантелеймон Куліш, Яків Щоголів, Павло Грабовський,
Олександр Олесь,  Микола Хвильовий, Іван
Багряний,  Пилип Капельгородський,  Борис Антоненко-Давидович, Микола Лукаш,
Василь Чечвянський, Яків Мамонтов, Остап Вишня…

Представники покоління «грозового лихоліття»:  Платон Воронько,  Павло Ключина, Панас Кочура, Микола Данько,
Йосип Дудка…

Поети, які недавно пішли в засвіти, залишивши по собі
яскравий слід у літературі: Анатолій Таран, Леонід Татарченко, Володимир
Затуливітер,  Дмитро Білоус,  Олекса Ющенко…

Сумські письменники до того ж – дружні, хоч це видається й
дивним для літературної братїї. Вони тримають зв’язок із рідною землею,  використовуючи  передовсім потенціал Сумського земляцтва в м.
Києві. Саме з ініціативи письменників-сумчан земляцтво заснувало Всеукраїнську
літературну премію імені  Олександра
Олеся, якою щорічно нагороджують   поетів  України за  
кращу книгу лірики…  На
Рибальській, 11, у київському офісі земляцтва, започатковане проведення
«Літературних п’ятниць».

Земляки-літератори бажані гості на Сумщині. Без них не
обходяться ні «Кролевецькі рушники» ( м. Кролевць), ні  «Кулішеві читання» ( м. Шостка), ні «Вишневі
усмішки» ( м. Охтирка), ні Купальське свято в Недригайлові.…  

Отож знайомимо читачів із когортою сучасних українських
поетів, активних членів Сумського земляцтва. Їхнє слово   заглиблене в 
рідні сумські чорноземи. Тому й справжнє. Тому й талановите.

 

Віра АРТАМОНОВА

 (родом з
Лебединського району)

 

ЛЕБЕДИН

І мені не сумно в Сумах,

Де вже вересень ходив.

Пісня – з гаю.

З міста – дума.

Із дитинства – Лебедин.

Лебедине, Лебедине,

Ти на світі всім 
один.

Всі роки мої ходили

Через місто Лебедин.

Всі в тім озері купались,

Де із соняхів роса.

Виглядав мене мій праліс,

Снились чисті небеса.

Ти сказав мені: гординя…

(Скільки в тебе тих гординь?)

Лебедине, Лебедине,

В щасті, в горі не покинь!..

 

***

Дзвеніла ніч циганським шарабаном,

Як вік мій неспокійний на вітрах.

І причувалось, як ліси рубали,

Як в небі брався погнізділий птах.

 

Бо де ж йому, нещасному, без віття?

І як він без пташаток проживе?

Кінчалося поморщене століття,

Нічого не сказавши про нове.

 

Нове вже завтра, а здалось, далеко.

Не знаю, чи до нього доживу.

Живе на хаті мій старий лелека

І тінь свою вже кидає в траву.

 

***

– Ковалику, ковалику,

Викуй мені конвалію.

А він задумався в кузні,

Зіпершись на молот.

– А як  її
викувати?  З чого?

– Ковалику, ковалику,

Викуй з чого хочеш.

 А він в очі дивиться
щиро-щиро

І каже мені поволі:

– Прийди в травні, удосвіта,

Та й підем до лісу,

Накую для всього світу

Я конвалій море.

– Ой ти хитрий, ковалику,

Очі в тебе хитрі.

Я й без тебе

В тихім лісі

Наберу конвалій.

 

Наталка БІЛОЦЕРКІВЕЦЬ

(родом з Білопільського району)

 

ВИНО АНГЕЛІВ

Є лагідна земля, де діви мов кришталь,

а діти ніби сталь – незламні неодмінно;

де ангелів вино в холодній тиші заль

п’ють змієборці, ставши на коліно.

 

Є лагідна земля, конаюча трава,

там, де дракон співа, чекаючи віками.

Нахилена його розумна голова,

габа могутніх крил гаптована квітками.

 

Червоний колір скель, де келії ченців,

де у нужді осель горять камінні чаші;

де ангелів вино невидиме давно,

як сльози на ріці, як мертві душі наші.

 

Тут перемог нема, й поразок теж нема;

тут скорпіон дріма в ногах рододендрона.

І в сяєві вікна – божественна пітьма,

неначе письмена на шкірі скорпіона.

 

ГАЙ

Зелений гай мого життя,

де чорний камінь без пуття –

лише для того, хто в біді

сидить на ньому при воді.

 

Холодна хвиля, білий світ.

Широкі очі довгих віт.

Кинджали ніг очеретів…

Лише для тих, хто мало жив.

 

Хто мало жив, багато знав,

хто вируша без вороття –

для тих цей став кинджальних трав,

затихлий сон без відчуття…

 

***

Тремтить вода у склянці, і тремтить

від холоду. І дрож її жіноча –

від холоду. Тепер холодні ночі,

ще мить, і перше листя облетить.

 

Вже рік любові нашої минув,

а все, здається, запах листя того

і та ж вода у склянці. І недовго

до цього року, що уже минув.

 

І черевик, відкинутий убік,

і на стільці одежа. І до ранку

якийсь тунельний вітер пінить склянку:

ще мить – і з неї вирветься потік.

 

Так що тоді століття? Може, крок,

якщо горить тунель чорношовковий,

і вересень – лиш вигук випадковий,

і все життя – потік або ковток.

 

РУСАЛОЧКА

Русалочка плаче вночі під мостами Дніпра –

вже й літо минає.

Минула любов, сигарета в руці догора –

і не догорає.

 

Три літа, чотири – відкрию вікно на Дніпро,

опівночі встану:

горить сигарета, горить, мов підпалена кров,

вгорі над мостами.

 

Сто літ пролетіло, здригнулися очі мої

в підземному смерчі,

як пальці твої, що тримали мене і її,

згоріли по плечі.

 

За вічністю вічність пала сигарета стара,

і тоскно, неначе

вже під немостами уже не-Дніпра

русалочка плаче.

 

Микола ГРИЦЕНКО

(родом з Недригайлівського району)

 

БУТИ

Хочу і буду!

Віршів пагіння росте.

Хочу і буду!

В світі земному.

Над  світом.

Сокіл у небі

Крила ясні розпростер

Над мої очі.

Над моє зоряне літо.

 

Хочу і буду!

М’ята іще холодить…

Хочу і буду!

Озеро ще не холодне.

Рій пелюстковий

В ірій летить і летить,

І розтає, наче сніг,

У космічній безодні.

 

Хочу і буду!

Треба хотіти та буть!

Треба собою

Тихо підсвічувать небо,

Щоб зрозуміти

Сутність природи

І суть

Слова свого,

Як найвищої в світі потреби!

 

БІЛОЯРСЬКЕ

Над Білоярським хмари зозулясті

Пасуть з десяток поруділих хат…

Он вийшла з клуні древня баба Настя

Курчат малих з долонь погодувать.

 

Он віз скрипить… І хто ж на ньому їде?

То – дід Антон, скрипучіший за віз,

Везе у поле сівачам обіди,

В них солідолу візьме для коліс.

 

Он хтось запряг суху соняшничину:

„І-і-і-го-го!” – Аж курява з-під ніг!

Ну як спинити отого хлопчину,

Коли не знає сам, куди побіг?..

 

Он хтось пере у копанці білястій

І поглядає зморено туди,

Де пропливають хмари зозулясті,

Лишаючи оранжеві сліди.

 

Із череди вертаються корови,

Молочний дзвін в дійницях, між озер…

І дід Антон у возику сосновім

Найпершу зірку з поля нам везе…

 

***

До жовтня далеко –

до травня так близько…

До травня –

іще… пів листка.

А місяць у небі,

мов  срібна колиска,

Сльозу молоду не пуска.

 

Цілуються квіти, червоні, гарячі,

Зростаються стебла хмільні.

І ми вже такі божевільно-незрячі.

І вже ми такі неземні.

 

Черемхова спрага весняного світу

Мов – біле вино в голові…

Спішити любить, не чекаючи літа

Іще на голкастій траві…

 

Спішити любить,

доки срібна колиска

Сльозу молоду не пуска,

Й до жовтня далеко,

й до травня так близько

Й до травня ж –

всього… пів листка…

 

***

                  
Давай з тобою, друже,

                   
Поїдемо на Рось…

                                         (
Микола Сом)

 

Поїдемо, мій друже , на степи,

На кураї, що вигострені вітром…

Забудемо, що коси є, серпи,

Згадаємо про предків заповіти:

 

Любити землю, берегти свій рід,

Своє гніздо, кубелечко-кубельце,

Щоб незнищенним був повік нарід,

Що дарував обом гаряче серце!

 

Поїдемо! Там пахне деревій.

Там дерева, немов – живі істоти.

І кожен кущик при дорозі – свій!

На колір, і на запах, і на дотик…

 

Василь ДОВЖИК

( родом з Лебединського району)

 

СОБАКА

Стрів

      покинутого пса –

пес всіх нюхав у трамваї.

– Плачеш, песику?

Що – сам?

Що – ніхто нас не тримає?!

 

Всі по запаху чужі –

хтось не так на тебе дихав?!

Так і я ж – для когось

жив,

А тепер зробився

д и к и й.

 

Правда, ще дивлюсь, як пес,

в очі кожному

в трамваї.

Спорожнів мій світ увесь.

Та життя однак

триває!

Й псам не вірю!

Тільки сам

хочу взять собі за моду:

відігріти навіть пса,

певне, лиш собі на шкоду?!

 

Підібрав отак одну.

Приручила мене мила.

Потім каже, що я

тхну –

не тим пахну –зрозуміла!

Інших нюхати пішла.

А нам довго видихати…

Бо нема добра і зла,

Й перед ким відповідати…

Правда є – і світло, й тінь,

є кохання, дике щастя.

Але ми із псом

                   н
е  т і!..

– Вчимся, песику,

                  
прощатись!

Опинившись на межі,

про кохання

мрії викинь –

всі по запаху чужі!

Проти шерсті –

         світ
весь 

                         
д и к и й…

 

Неприкаяне життя…

Так – що мовить слова

              ні з
ким!..

Бо кохання – від тертя:

доти трешся,

                   
доти й іскри!

 

ПРОДАЄТЬСЯ ХАТА

Засох сад-город,

пес без догляду здох.

Наш кіт здичавів,

геть одбився од хати…

Кому подарую

родинне гніздо –

я хату не можу продати?!

 

Продається хата –

батьківський поріг,

материна казка –

дітям оберіг.

Продається свято,

нитка і основа.

Продається хата –

пісня колискова.

 

Не стало хати

принад і оздоб.

Дитинство прекрасне –

та де його взяти?!

Кому подарую

родинне гніздо?

Я хату не можу продати!

 

Із дерева роду

останній листок –

придбав лиш себе

до самотньої дати.

Кому подарую

родинне гніздо?

Я хату не можу продати!

 

Вам хата – планета,

літак – на Різдво,

ракета – в Сполучені Штати…

Кому подарую

родинне гніздо –

я хату не можу продати?!

 

Продається хата –

батьківський поріг,

Материна казка –

дітям оберіг.

Продається свято,

нитка і основа.

Продається хата –

пісня колискова.

 

Володимир МОРДАНЬ

( родом з Лебединського району)

 

Я приїхав пропахлий суницями

І налитий наснагою вщерть.

І дзвенить голубими криницями

Наді мною нічна круговерть.

Повертався із царства боянного,

Де зітхали стрункі вечори

На весь простір гучними баянами,

І крутилися в танцях бори.

… Ніч розбурхала зоряний кратер.

І будинки у небо встають. Я по місту іду.

Знаю, знову не спатиму, –

Журавлі в Задесення пливуть.

Повторяю слова, що зігріті розлукою.

Повторяю слова твої,

Тихі й незлі:

– До побачення, друже,

Тебе я не ждатиму,

Бо чекають тебе журавлі.

 

***

А я блукав, а я блукав

На вістрі тиші.

Летіли сонні яблука

В колишнє.

Луна котилася здаля

І зупинялася.

Навколо яблуні земля,

Здається, оберталася.

А я блукав, а я блукав,

Надіявся на вдачу,

Де кожна гілка – мов рука,

Твоя рука гаряча.

Летіли зорі навкоси,

Строчили поли ночі.

А я благав, а я просив:

Де голос твій, де очі?

І хай зупиниться земля,

Впаде на вістря тиші,

Якщо летить любов моя,

Мов спогади в колишнє.

 

ЗА ЛІТАМИ, ЗА
РОКАМИ…

За літами, за роками

спогад думку доганя.

Прочиняє пам’ять браму,

потім знову зачиня.

 

Зачиняє. Та помітив

і тебе, і чисте Псло.

Не по лугові – по світу

молоде кохання йшло.

 

Йшло. Ні в кого не питалось,

як йому надалі буть,

Хоч кричали вже вокзали

І стелили рейки путь.

 

Що для нього розставання?!

все в майбутньому було.

Мить прощання, мить остання,

наче лебедя крило.

 

Білий світ. А біль приємний

все за мною навздогін.

Щось велике, потаємне

береже для мене він.

 

За літами, за роками

спогад думку доганя

Прочиняє пам’ять браму,

потім знову зачиня.

 

Антонія ЦВІТ

( родом з Конотопського району)

 

МУЗИКА СТИХЛА

             Ох, відзвучала!

Є лиш на талії –

            музика
пальців…

Хоч і навіки навшпиньки б стала,

             тільки б
з тобою

                
кружлять у вальсі…

О! Коли б щастя таке спіткало –

Руки знялися – немов для втечі…

 

Терпнуть очікуючи

                                  ві-

                                  ка

                                  МИ

лиш на твої плечі.

 

***

         Оце так дощ!

              За комір
цідить –

Не видно всесвіту за ним.

А ми удвох – єдине ціле

під білим явором одним.

 

       Нехай гроза.

              Хай
грому кара!

Сама, як блискавка, горю.

             Й тебе
спалю.

                    
Спалю й розкаюсь…

            А виживенш

                     
однак спалю!

 

***

Й  не здумаю наскільки
впасти ниць,

   щоб ревнувать тебе до
молодиць.

Це – дикість, егоїзм і недалекість.

            Людина
вільна,

            Як в степу
лелека.

 

Хай інша й веселіша і розбитна,

   та на всім світі я
тобі одна.

Одна – кохана, мати і сестра…

         Одна! Одна!

 

           Та розтинає
страх,

                  коли
одна

             чекаю і
сумую, –

                 О, я
ж тебе…

         й до сорочок
ревную!

 

Михайло ШЕВЧЕНКО

(родом з Кролевецького району)

 

***

Моя любове, іскорко моя,

Запалена у горлі солов’я

І вилита на золото осіннє, –

На клен розлогий, молодий горіх,

На мій солодкий

                                  Паморочний
гріх

І на моє розкрилене прозріння!

 

Пливуть тумани на далекі хати,

У генах бандиткує дикий атом.

Я, мов молитву, шепочу ім’я:

Моя любове, іскорко моя,

Запалена у горлі солов’я

І вилита на золото осіннє –

Моя надіє і моє спасіння,

Цвіти, то якось вистою і я.

 

В цей лютй час,

             де вже й
душа в удавці,

Як птаха,

            знята з
голубих висот,

Де на фуршети пруть братопродавці,

Із молотка загнавши свій народ,

Де обійма Вкраїну

              дикий
холод

І цепеніють в розпачі орли,

Де з-під землі

          летить
присмертний голод,

Розпачливим

            
прощаючись «курли»,

Де пахне кров’ю

            праведно
початий

У чистім серці семимірний гнів,

Де перед боєм

           Треба
помовчати,

Гартуючи в мовчанні,

          як в  огні,

Я шепочу лише твоє ім’я:

Моя любове, іскорко моя!

 

 

ЕТЮД ІЗ СВІЧКОЮ

І знов мені дорога дальня

По картах випала. Іду.

…Горить свіча в твоїй вітальні –

Одна-єдина – на виду.

Запахло воском від порогу,

І тінь метнулась по стіні.

– Сама?

      – Сама.

            – І слава
Богу.

Бо щось втомився я з дороги,

І якось холодно мені.

То що, для гостя буде кава,

Або хоч усмішка лукава,

Бо все ж добіса наблукав я,

І якось холодно мені.

 

На шишкінській картині стежка,

Соснинки тіло золоте.

А на халатику мережка

Іще волошками цвіте.

– Сама?

– Сама.

– Чекала?

– Пізно.

Та ще й заохкала зима.

… Дзвенить дорога, бо залізна,

І плаче жінка, бо сама.

 

***

Як добре, що тебе нема в цій залі,

Де все бринить, немов після грози.

Якраз не задихнешся у печалі.

Якраз не задихнешся у сльозі.

 

Й мені, як серце лопне від напруги

Й летітиме у небо голубе,

Не треба буде воскресати вдруге,

Щоб знову в Бога вимолить тебе.

 

 

Василь ШУКАЙЛО

(В. В. Бойко)

( родом з Лебединського району)

 

***

Як  світить місяць –

не видно зір.

Хоч знає розум –

не бачить зір.

 

Вони високі,

а він низький,

вони далекі,

А він близький.

 

Холодне світло

на землю ллє…

Так псевдомудрість

нам в очі б’є.

 

Вона не гріє

не звеселя

і справжню мудрість

нам затуля.

 

***

Неначе птах, що з висі голубої,

підстрелений, упав між верховіть,

я тяжко так переболів тобою,

що досі ще не можу відболіть.

 

Незрима грань між радістю й журбою,

коротка мить від щастя до біди.

Я гірко так переболів тобою,

що відболіть не можу назавжди.

 

Та все мина. І перед миттю тою

коли на віки вічні відболю,

я трепетно схилюсь перед тобою

й за біль оцей тебе благословлю.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!