Дайте мені бодай кілька годин
Побути із квітом шипшини.
А потім – полин лиш гіркий один
Та крик плакучий пташиний.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Дайте мені бодай кілька днів
Пожити в любові й печалі.
А потім – лиш сутінь дрімотних нив
Й незнані небесні далі.
Перекладознавці
люблять займатися переліком функцій літературного перекладу. Так, Максим Стріха
– «відомий учений у галузі фізики напівпровідників та українського перекладознавства»
(так про нього писалося на сайті Міністерства освіти й науки, коли він працював
там заступником міністра), головною функцією перекладу вважає функцію
націєтворення. Професор Київського університету Олександр Чередниченко основну
увагу у своїх наукових працях приділяє захисній функції перекладу. Відомий
критик, доцент Інституту філолоґії КНУ Віталій Радчук таких функцій (крім
традиційних інформативної, комунікативної, естетичної, пізнавальної,
світоглядної) нарахував аж п’ятдесят сім. Що ж, переклад – явище багатогранне,
і зазначений перелік можна продовжити. У цьому зв’язку хотілося б звернути
увагу на ту функцію перекладу, яка чомусь залишається поза увагою наших
критиків і теоретиків і яка здається мені чи не найголовнішою. Ми якось мало
замислюємось над тим, що перекладач жертвує своїм часом і здоров’ям, зрештою
своїм життям, аби продовжити існування чужого поета у своїй літературі.
Особливо коли йдеться про маловідомих чи несправедливо забутих письменників. У
цьому відношенні перекладач виступає як найправедніший із християн. В той же
час, за свою шляхетну пожертву перекладач отримує щедру компенсацію –
можливість побути у світі перекладуваного ним поета й відчути себе на його
місці.
В наведеній нижче
добірці автор цих зауваг подає твори трьох незнаних в Україні поетів у власних
перекладах з анґлійської, нідерландської та фламандської мов.
Сергій І.
ТКАЧЕНКО, лавреат міжнародної премії ім. В.Винниченка
Марджорі
Піктол
(1883 – 1922) –
народилася в Анґлії, виросла в сільській місцині Канади поблизу Торонто.
Закінчила Коледж Св. Мілдред. Працювала бібліотекарем Вікторіанського
університету. Автор п’яти романів, двох сотень оповідань і трьох поетичних
збірників. Сучасники називали її «ліричним ґенієм», «найкращим поетом цілого
покоління». Останні роки життя прожила в простій хатині на острові
Ванкувер.
FINIS
Дайте мені бодай
кілька годин
Побути із квітом
шипшини.
А потім – полин
лиш гіркий один
Та крик плакучий
пташиний.
Дайте мені бодай
кілька днів
Пожити в любові й
печалі.
А потім – лиш
сутінь дрімотних нив
Й незнані небесні
далі.
Дайте мені бодай
кілька літ
Для книг – доки
стане змоги.
А потім – зірок
прощальний слід
В кінці нічної
дороги.
ЕКЗИЛЬ
Знаю я, де навіки
спочину,
Коли смерть мої
дні сквита:
Ген на бескиді
бачу шипшину,
Там і буде моя
плита.
Там у схлипах
схвильоване море
Припаде до
підніжжя гори,
Там морозний сон
мене зморе
Й заколишуть
північні вітри.
ПІСНЯ
Я не піддамся
болю,
Будеш ти зі мною
чи забудеш
Про наші втрати і
безсмертну волю.
О квіте незнаний,
недоступний ручаю!
Чи ти завше мене
пам’ятати будеш,
Мій раю?
Я не піддамся
печалі,
Якщо не позвеш
мене в жниво золоте.
О, березневі
надії і мрії недовготривалі
Про добірне вино
і чар зрілих зерен!
Чи ж для мене ще
раз зацвіте
Мій терен?
Я не піддамся
зітханням:
Вкритий славою
воїн покине свій край
З досвітом на
щиті і смертю в очах останнім.
О життя без неба,
нещадне й несамовите!
Глянь на мене і
навіки прощай,
Мій світе.
Якоб Корнеліс Блем
(1887 – 1956) –
знаний нідерландський поет та есеїст кінця ХІХ – першої половини ХХ століття.
Його поезія характеризується високою емоційною напругою та чистотою класичних
форм. Належав до літературного уґруповання «Рух», заснованого видатним
нідерландським поетом Альбертом Вервеєм. Зоставив після себе невеликий доробок,
оскільки частина його творів була знищена його спадкоємцями.
ВУЛИЦЯ ГЕРОЇВ
Природа – для
чваньків і для нездар,
Бо що у нас
зосталось від Природи:
Луги й поля,
обернені в городи,
Доми – з газоном
площею в гектар.
Для мене ж
радість – і міський бульвар,
Й канал, де
плещуть і хлюпочуть води,
Й горище, на якім
складаю оди
Квадратику небес
в оздобі хмар.
Свої дива життя
хова в глибини:
Вони призначені
не для нікчем,
А лиш для тих, хто
славні справи скоїв.
Про це я думав
весняної днини,
Йдучи безжурно
під дрібним дощем
Бруківкою по
Вулиці Героїв.
ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ
В дорозі час –
летить, коли це потяг
Й у вікнах обрій
тьмяно мерехтить.
Я вже колись –
був при твоїх воротях,
Що ж, знов
переживу фатальну мить.
Ввійшовши,
примощуся на дивані,
В кутку, як перш,
горітиме торшер.
Дарма, що я вже
так давно в вигнанні,
Дарма, що я з
тобою лиш тепер.
Моя любов, повір,
– непроминуща:
Ні відстань не
бере її, ні час.
В ній – вся моя
судьба й істота суща
Й шал вічности,
що в кожному із нас.
Я серцем вже
ніколи не повірю,
Хоч до розлук
навик без вороття,
Що за одну таку
хвилину щиру
Не варто було
жити все життя.
Карел ван де Вустейне
(1878 – 1929) –
бельґійський письменник, що писав фламандською мовою. Закінчив Ґентський
університет, у якому потім у званні професора викладав історію нідерландської
літератури. На відміну від свого всесвітньо відомого земляка Моріса Метерлінка
не став франкомовним поетом, зберігши вірність своєму ріднокраю. Автор багатьох
поетичних збірників. Був редактором літературного журналу «Фландрія». Карела
ван де Вустейне називали фламандським Шарлем Бодлером.
ТРИ ПОЕЗІЇ
Знов у саду
цвітіння айстр прощальне.
Йде осінь. В
серці знов така жада,
А літа смолоскип
згоря печально
І димом опада.
Мені, хто рвав з
дерев плоди дозрілі,
Та жодного із них
не скуштував,
Цей жаль і ця
самотність зрозумілі
В саду між
мерхлих трав.
Я – вічний жнець,
що землю плугом крає,
Не маючи й снопа
з чужих полів;
Моряк, що
збороздив моря безкраї,
А в гавань не
заплив.
Знов осінь. І в
томлінні ненастанно
Впадає серце в
плач, дарма, що зна:
По скорбній осені
зима настане,
А по зимі –
весна.
Моя осіння кров
б’є невтоленно,
Хоч в серці
давніх ран пекучий слід.
Яка в саду
каштанів мідь черлена!
Та айстр
сріблястих цвіт…
***
Запах звірини у
пущі, запах зіпрілого плоду,
Запахи моря й
землі – без бурі й без броду,
Я – мов безумний
мерлець, що верзе про пусте,
Я – мов безживний
ґрунт, на якому ніщо не росте.
Я – мов покинутий
крам у приморському світі,
Я – мов останній
листок на оголенім вітті,
Я – в
листопадовій тузі самотній дивак,
Я – перезрілий
фрукт, що в горло не лізе ніяк.
***
Із лісу –
припізнілий стук сокири,
З-над Лейє – дужий ляскіт батога.
На заході – мов
знак офіри –
Прощальних
променів дуга.
Біля альтанки –
хміль обвив красолю,
На травах – тіні
осені рябі.
Геть стомлений
від туги й болю,
Я сумно
посміхаюсь сам собі.