У вересні на батьківщині одного із борців за волю України полковника Андрія Мельника (село Воля Якубова Дрогобицького району Львівської області) відбувся Перший всеукраїнський фестиваль історичної пісні та поезії «Шабелина». Дійство проходило в унікальній місцині «Козацька слобода «Раковець» і привернуло увагу тисяч людей! Уже можна впевнено відзначити – цей фестиваль зблиснув неповторним колоритом.
Концерти відомих виконавців, історичні реконструкції боїв, вернісажі, дефіле народних костюмів… А над усім цим різнобарв’ям вивищувалося його величність – Слово! При вечірньому багатті в оточенні скульптур українських гетьманів (локація «Тіні незабутих предків») звучали вірші у авторському виконанні. Мета «Шабелини» – популяризація історичних сюжетів в пісенній та поетичній творчості, підтримка митців, які додають знань про різні періоди історичного минулого та сьогодення, возвеличують наших героїв, повертають забуті імена в літопис України.
До співорганізаторів фестивалю «Шабелина» долучилася й Національна спілка письменників України, яка відрядила на його терени потужний поетичний десант. «Українська літературна газета» – один із головних інформаційних партнерів.
Представляємо учасників Першого всеукраїнського фестивалю історичної пісні та поезії «Шабелина». Це мистецьке дійство відтепер збиратиме талановитих авторів біля прикарпатської «Поетичної ватри». Починаючи з наступного року відбір учасників буде проводитись на конкурсній основі, про що ми обов’язково повідомимо письменницьку спільноту.
Микола ГРИЦЕНКО, відповідальний секретар НСПУ, голова художньої ради фестивалю «ШАБЕЛИНА»
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Іван ГЕНТОШ
( м. Львів)
Доброволець
Він десь пропав зі сторінóк Фейсбуку,
Кажуть – убили тиждень чи два назад.
Лайкнув на вíрші, наче потиснув руку…
Ти уже знаєш – підеш у військкомат.
Він був поет, але відбувсь як воїн,
Він був веселий, гумор любив і сміх.
Він в сорок п’ять вперше торкнувся зброї –
Просто дивитись більше ТБ не зміг.
Міг депутатом бути, чи може мером,
Сильний і впертий він би досяг мети.
Був би, як інші – з вікон його “Паджéро”
Світ виглядав би краще, ніж бачиш ти.
Але життя – то не про квіти повість,
Сам добровільно пішов і там помер,
Там інший вимір мають і честь, і совість…
З ним іще троє згоріло у БТР.
Завтра з ІНЕТу теж пропадеш, навмисне
Не попрощавшись, прямо отак, як він…
Він з монітору руку тобі потисне,
Може напише звичне своє “Уклін”.
Ангел затужить у небесах незримо –
Кулю не зможе вбік відвести…
А втім,
З рани із кров’ю буде стікати рима,
Певно, найкраща в грішнім житті твоїм…
Бандерівка
Вона притулилась і глянула в очі відверто,
Всміхнулася гірко та сльози змахнула з лиця:
– Дозволь мені, Йванку, з тобою лишитись й померти,
Побудемо разом ще хвильку чи дві… до кінця…
А він обійняв лиш, цілуючи мовчки в долоні,
Мов диханням теплим зігріти назавжди хотів –
Їх нині лиш двоє у цьому холодному схроні,
А зверху ще третій, що, певно, привів яструбків.
– Повір мені, Йванку, з тобою нічого я не боюся…
Прийми наостанок хустинку – моє вишиття…
Не дав доказати: – Ти здатися мусиш, Ганусю…
І вижити мусиш, щоб наше не вмерло дитя…
Вона похитнулась, мов втратила раптом опору:
– Та як же так, Йванку? Помилуй, Господь, і спаси…
А вже “Вихадітє!” кричали щосили знадвору,
“Сдавайтесь, бандьори!” – І гавкали-гавкали пси.
… І вже нагорі, не втираючи сльози солоні,
Вжахнулась, як вибух рвонув через пару хвилин.
Тоді перший раз у її материнському лоні
Рухнулось дитя – то Іванка хорунжого син…
Микола ГРИЦЕНКО
(м. Київ)
Самар
Отака моя столиця –
В двадцять хат на перебір…
Взимку снігом закуриться,
Влітку – цвітом! Кожен двір!
А весною – дим зелений,
То росте-димить трава
І струмки живі, як вени,
Будять трави й дерева…
Зеленіють перше – луки.
А за ними – все село!
Ген, хати взялись під руки!
Бо гуртом же ве-се-ло!
Крила! Крила! Крила! Крила!
І – дими! Дими! Дими!
Краєвид, що серцю милий,
В краєвиді тому й ми –
Молоді та яснолиці,
Що весь світ нам до лиця!
Заспівають молодиці…
З гори пісня ко-ти-ться!
Повіяло перегноєм
І картопляним димком…
Ген, летять кульбаби роєм
І сідають над ставком..
Жовте-біле. Біле-жовте,
Синювате де-не-де…
Вже й фіалочку знайшов ти
Що дитям до тебе йде.
Я дивлюсь – не надивлюся
І радію, наче звір,
Золотій своїй столиці –
В двадцять хат… Як на підбір!
Електрика в селі
Електрику проводили прудку
Давним-давно…
А згадую, як – нині:
Стовпи пахучі,
Свіжий насип глини,
Жилавий дріт
Зміїться у кутку…
Дядьки поважні,
Клопіт мовчазний,
Якісь кумедні
Чашечки на хаті…
І шию вивертав
Димар горбатий,
Щоб роздивитись
Тої дивини!
Електрики –
П’яненькі королі!
Ходили гордо,
Знаючись на ділі.
Вони єдині
На планеті вміли
Пустити струм
У нашому селі!
Парує каша…
Чарка вечорова
Обходить стіл
( За світло гріх не пить),
Вертаються,
Напашені корови,
Міжріжжя чешуть
Об нові стовпи…
Палають вікна,
Наче – лист осінній.
Електрика
Гуляє по хатах!
Світ за очі
Порозлітались тіні
… Лиш подив Господа
На образах.
Наталя ДЗЮБЕНКО-МЕЙС
(м. Київ)
Історія все ліпить через кому,
Щось заклада в розкопи крадькома,
Та черепки не набирають форми –
В тієї глини пам’яті нема.
Нема душі у амфорі розбитій.
Тепер шукай в мереживі зірок
Ті розписи, чи руни знамениті…
Бо ловиш, ловиш, а лише пісок.
На мить сягнеш, та геть ковзнули тіні,
То вже й не знаєш, що ото було?
Очікуване радісне прозріння,
Чи просто бите і блискуче скло,
Занесене вітрами чи воронами?
Ця мить мине, на те вона і мить.
Лиш сивини побільшало на скронях,
А струм в мені і далі струменить.
Перебираю ті скарби укотре,
І знов чекаю, поки щось сяйне.
…Вороною на електричнім дроті,
Історія тут кидає мене.
Дари данайців
Віки прославлять імена героїв,
Їх нескінченні відчайдушні мандри.
Та знову бачу, як палає Троя,
Що не почула голосу Касандри.
Троянський кінь ірже напроти ночі.
Одкрито навстіж неприступні брами.
Та натовп не почує слів пророчих,
Коли гінці присунуть із дарами.
Того добра на всіх уже наміряно.
Із засіків, із царствених палаців
Повзуть лукаві золочені звірі –
По наші душі тягнуться данайці.
Вони такі ласкаві, безоружні.
І що там? Хто? В тій дерев’яній шкурі?
Такі привітні і достоту дружні,
Що тягнуть у зубах свою «культуру».
Свій «русский мир»… «Язычіє». Не вірте!
За ці дари заплатимо ми кров’ю.
Жадоба, глухота і лицемірство
Колись згубили навіть вічну Трою.
ОЛЕСЬ ДЯК
(м. Львів)
Осягнення
доземно дірявиться сніг
у ядуче вапно по коліна вгрузаєш
цяточками-дірочками здаються здалека сліди
як вічка зміїні
а все ж не чужою землею ступаєш –
солодженим кров’ю дідів чорноземом
хоч би раз доторкнутися леза меча
предка-скіфа непереможного
боронь тебе боже лелек
з гуцульських керамік зігнати
авжеж спробуй осягнути велич вишневої кісточки
коли твій друг у багнюку зради вгруз
набрякає завиванець гніву у скронях
без болю не відпускає
куди подіти каламуть очей
в яких джерелах остудити тавровану залізом душу
обабіч губ розплавлене олово слів –
ясир яничар невольник
якби можна було викупитися в долі
і зібрати дітей України
з усіх віків з усього світу
живих і мертвих
червоними і чорними нитками
життя моє пришите до землі
Стус
Вилітає за межі болю
знайомий крик з розколотих грудей.
З розбитої голови кров не тече –
вже загусла, як слово поетове.
Не загубишся більше з коханою
у бунтівливому шелесті ночі.
Не торкнешся запеченими вустами
знекровленої козацької землі.
То знову голос б’ється
в узірно-холодну стіну глухоти.
З кленової прозорої руки
смичок гарячий вирвали паршивці.
Якби кожного недруга
збороти бодай поглядом в очі!
Рахує дні мій календар зірок.
Вже чую – серце розбухає…
Анатолій КИЧИНСЬКИЙ
(м. Херсон)
Непомітні в кривавій заграві,
наче білі тільця у крові,
білі гуси в неримській державі
Рим рятують в твоїй голові.
І висвистують стріли лукаві,
і вібрують віки в тятиві,
і замінюють на переправі
мертвих коней ледь-ледве живі.
І виносить знамена плюгаві
сучий син на дороги криві,
і лежить в придорожній канаві
твоя смерть, наче ніж в рукаві.
І збиваються в натовп цікаві
і вітають голгофи нові,
і не знають ні ліві, ні праві,
де шукати дороги правІ.
І життя крізь долоні діряві
витікає і кане в драгві,
і трухлявіють коси іржаві
в непідвладній залізу траві.
І згинається раб у неславі,
і брати продаються братві,
і царює в неримській державі
лжепророк без царя в голові.
Застільна балада
Хто ти? Звідки ти? Куди ти?
Годі колами ходити!
Сядь посидь ногам на зло.
Нас далеко ще не триста,
але наше товариство
гідне теж лягти, мов скло.
Друг ти нам чи наш ти ворог?
Чи хоч раз ти нюхав порох?
Братом нашим хочеш буть?
Осуши цей повний келих
за братів своїх веселих,
у яких печальна путь.
Що печальніша дорога,
то сильніша віра в Бога,
без якої нам — хана.
Ти наш відчай чи надія?
За Георгія чи змія
щойно випив ти до дна?
Всі ми тут — як на долоні.
Знають навіть наші коні,
хто за що й за кого п’є.
Не мовчи! Скажи хоч слово!
Та не дуже загадково
говори. Кажи як є.
І сказав я їм: — Панове,
в цьому світі загадкове
все, крім смерті. Головне,
щоб ніхто з сідла не випав.
Ну а хто за кого випив
і кого хто пом’яне,
мені теж цікаво знати.
Та на часі виясняти
нам не це, а те, чому
в нашім небі сонце ясне,
ще не вечір, а вже гасне,
в чорну канучи пітьму.
Ворон кряче надто низько —
знак, що ворог надто близько.
Вже, можливо, опостінь.
Час вилазити з-за столу
та на битву йти посполу.
Бог на поміч нам! Амінь.
ОЛЬГА КІС
(м. Львів)
Авдіївка – Крути
Там, де кривавиця плакала рутою,
Землю палила гіркою спокутою
Жертви, любові, осмути і відчаю
Пахло свічею восковою, вічністю.
Спиться вам, люди? Ну як вам льодяники?
Присолодили вам зайди і яники?
Клята війна не на ваші окопчики?
Де окопалися, де ваші хлопчики?!
Там, над Авдіївською промзоною,
Мати скорботна стоїть із іконою.
Свічей сузір’я розквітли у храмині,
Б’ються з дияволом хлопчики мамині.
Б’ються, а їм за плечима з редутами
Янгол стоїть із небесними Крутами.
Гей ви, курсантики, ось вам поповнення,
Лине до вас із небесної повені!
Стишились капище і бомбосховище.
Мій сторозтерзаний Господи, довго ще?!
Смерть кружеляє з багнетами й путами,
Сходить криваве огниво над Крутами.
Пекло розверзлося понад промзоною.
Як тобі, душечко, тут, безборонною?..
Не обізвались ні пси, ні горобчики.
Згинули хлопчики.
Мамині хлопчики.
***
Присвята В. Курмановичу
З лютим ворогом до поночі
Розігралася юга.
Слава, слава Курмановичу,
Генералові УГА.
В темні ночі горобинові
Утікає смерть-яга.
Слава галицькому синові,
Генералові УГА!
За Вкраїну незагоєна
Рана болісна й нудьга.
Слава лицарю і воїну,
Генералові УГА!
З чужиною повінчатися –
Сум туманами спаде.
І у Відні не сховатися
Від катів НКВД.
Ні хреста ані кладовища –
Обірвалась славна путь.
Генерала Курмановича
Ув Одесі розіпнуть.
Сповнить пам’яті довічної
Чин Вітчизна дорога!
Слава, слава героїчному
Генералові УГА!
Василь КУЗАН
(м. Ужгород)
Жовтий смайлик – усміхнене щастя
Кровоточить на дикому Сході.
Хтось надривно по музиці ходить
Щось ламається…
Може удасться
Зберегти хоч дещицю проміння
В цій надривно-хисткій глухомані.
Ти би казку послухала на ніч
Я розказую тільки про міни.
Чорне поле – стежина життєва.
Білі книги – розгублена пам’ять.
А вітрила замріяно манять,
А сніги шлях оманою стелять.
Ти би казку послухала… Тільки
Казка йде між ворожі розтяжки.
Горло стиснуто, дихати важко.
Ніжне слово – петлею до гілки
Прив’язав ненаситний паломник.
І гойдається серце на нитці,
І зірки розлетілись, як птиці
Та і смайлик розвіявся.
Зник.
***
Привид солодкого сонця упав на пісок.
Сік витікає з берези промерзлого ранку.
Вітер обнюхує тіло тривоги на ґанку,
Крук зупинився в чеканні.
Бажання пішло
Пішки у пошепки названий край.
Крайньої плоті обрізані ризи
День одягає.
Звисають карнизи
В храмі порубаних доль.
«Помирай!», –
Каже всевладний глашатай брехні,
Що пізнає свій синдром на іконі.
Сто переправ поміняли вже коні,
Та помирають, як ми – на війні.
Бою не буде.
Холодна біда
Падає градом.
Заплутує наступ.
Знов у зневіру занурюють нас тут,
Знову ми – м’ясо.
Примара бліда
Миру звисає із древка.
Летять
Душі на небо, снаряди у цілість…
Як задержати надію у тілі?
«…ять» нависає і руки болять.
Зло переорює поле борні.
Як перейдеш?
Всюди судді і міни…
Вітер агресії напрям не змінить.
Кров молитов запеклась на стерні.
Ігор ПАВЛЮК
(м. Львів)
Гонта
Повний Місяць над горизонтом,
Білі відьми і коні злі…
Мені снився сьогодні Гонта,
Гонта снився мені…
Без слів
Із конем постояв над Стіксом.
Довго слухав як час іде,
Як у ворона серце тіка,
Як шумить вино молоде.
Вигин кобзи кам’янобабий
Гладив він, мов міжкрилля струн,
Наче сфінкса піщані лапи,
Які ще пам’ятав Перун.
…Вже минуло давно минуле,
Вже й майбутнє прожито все,
Як нічні степові загули.
Як теля, що дві матки ссе.
Ізольовані нерви віку…
І підрубана вісь земна.
Темно – наче під вічним віком
Неба, не прихильного нам.
Гонті страшно на п’єдесталі,
Що за плаху вищий в сім раз.
…Я прокинувсь під скрегіт сталі
І під стогін льоду Дніпра.
Гонта списом писав на небі,
Вбитих зір шукав голоси.
Гонта владно манив до себе,
Ніби я його третій син…
Махно
Безмежне волосся…
Париж легендарний.
Вечір.
Він –
Декоратор на кіностудії.
Сена тремтить – як целка.
Далеко-далеко степ український.
Південний Буг…
Мов ноги довгі на плечах.
Неорганічно…
У вінегреті – чужа виделка.
Одна легеня у нього…
Легенда…
Інша – серце з білого м’яса.
Він заробляє на хліб
Плетенням тапок
Із шнурочків штучно веселих.
Хочеться спати,
Чи хочеться вмерти –
Неясно.
Треба було раніше –
Від кулі чи шаблі
В сизих, як гориляса,
Червоних селах.
Сам собі влада найвища
І – мов прірва – безвладдя.
Страшно красива смерть
У степу байбаком свистіла.
Доля сміялась…
Як завжди, сичало гаддя.
Ставало душею тіло.
Смертний ніхто не знає,
Як снились йому убиті
Ним же «по п’янє»,
Під зойки «гармошки»
Зовсім люди невинні.
І поржавіла «тачанка» –
Немов розбите корито,
Біля якого, як завжди…
Патріотичні свині.
На грубих підошвах
Приходить хандра,
Ворони біблійний вік накричать.
Ех, бацька!
Батька!..
У кожного з нас є своя пора,
Своя пора і своя свіча.
А ми, коли сліпо шукаємо щастя,
Згадуєм оттаких-от…
Прощаємо їм усе.
Таємненько тішимось,
Що ми кращі… кращі…
Лапи у дуплах ссем.
А далі, далі –
Лиш коні і гнізда лелечі.
І анархічно падають
Боліди-метеорити.
Той, хто був пострілом в просторі –
В часі димом вкриває плечі.
На зламаних квітах доріг
Учиться білі тапочки шити.
Любов ПРОЦЬ
(м. Самбір Львівської області)
Бандери край рідний – і мій!
О, як його ворог батожив…
Та в час найлютіших завій
За руку вів Промисел Божий.
Ковтала нас хижа пітьма:
Колгоспи, облави, сибіри…
В орди милосердя нема –
Москва ж бо сльозам не повірить…
Кололись од мук голоси,
З душею прощалося тіло…
– Повстанці, криївки, ліси –
По клавішах білих пробігло.
– Фашисти, бандьори, чума –
На клавішах чорних заграли…
Історії суть та ж сама –
Все крутить старі серіали.
І знову гатить піаніст
По чорних, на голову хворий…
Ухоркатись мали б – а ні!
Усе завивають: бандьори…
* * *
«Невже задарма стільки серць горіло»…
Іван Франко
Вік спантеличених традицій
І гнучкошиїх холуїв…
А де ж ті хлопці, що із криці,
Що їм огонь в очах горів?
Лежать, спресовані, у томі –
І репресовані, і ні…
І, певно, не на небі сьомім
Їх душі – в ці трикляті дні.
Бо чим там тішитися, справді,
Коли «добра не жди» – нема…
І живемо ми не по правді,
А якось так, мов крадькома.
То де ж ви, хлопці, що із криці,
Що вам огонь в очах горів?..
Вік спантеличених традицій
І гнучкошиїх холуїв.
Таня П’ЯНКОВА
(м. Ужгород)
Не кажи йому, як натирає синицям жменя,
Як кортить журавлям в піднебессі чиїмись бути.
І як страшно від того, що вже не біжить по вені
Від Венери до серця ні краплі його отрути.
А коли підступає соленої правди хвиля,
Будь відверта, мов та, що напружуючи обличчя,
Імітує, як тричі була на стрімкому шпилі
І як падала в ситець, пронизана струмом тричі.
І що тричі стихала, налита вогнем по вінця…
І що стіни розгойдані клялися вік мовчати…
Не кажи йому, як отверзається небо жінці,
Коли жінка не просить бути, а лиш згадати –
На півмиті лише зрозуміти, що десь та й коле…
Не кажи йому, відки знаєш, хоч не хотіла,
Що на ранок і він відречеться, немов престолу,
Глухоти білих стін,
І голодної правди тіла,
І синиці у жмені,
І жінки,
Що в піднебесся з ним хотіла…
* * *
Голодна зоря виїдає вологе око.
І буде опівніч.
І буде опівніч вовком.
Пусти наші коні летіти під три чорти…
На три вітри…
Ти ж так хотів
Циганської волі шаленої повні груди…
Ну, що ти накоїв?
І як ся вертати будем
Домів…
Домів…
За сім морів,
За дев’ять гір,
За сотню вір…
З коренем вирвана
Вклонюся лісови –
Най мене прúйме сутінь мелісова…
Е…
Гей!
З рук годувала би теплою манною,
Спілої пазухи вишнею п’яною,
Вигином тіла,
Щастям-оманою
І молоком з грудей
Скілько би ти схотів…
Скілько тебе нема?
Дай мені, Боже, слів!
Снів!
Снів!
Сню сама…
Снідання вовче – серце дівоче.
Схочеш любити – виберуть очі.
Квітла собі, як мак.
Внадився сивий грак.
Виїв усю ясу.
Чеше біда косу.
Чеше біда косу.
Сум…
Су…
В сутінки крижані
Вилився переляк…
Чорна коса мені –
Гадинов по спині…
Видиш – на шиї знак?
Як
Так?
Алла ТОПЧІЙ
(м. Бровари Київської області)
Не порубати шаблями, не витравити
Гнилизною ушкоджені гени,
Що вросли у тіла наші й душі,
Як омела в кору дерев.
Плодимо мутантів,
Далеких потомків яничарських ,
Колись понищених Сірком,
Але на диво живучих ,
Тільки сліпих і сонних,
Що в пітьмі намацують дорогу,
Міняючи поводирів,
Які указують нам путь,
Та забирають
Очі, голос, мову…
Холодний Яр
Що, холодно тобі, Холодний Яре,
Під тягарем віків і злих вітрів?
В імлі пливуть у небі сиві хмари,
Дощем змивають попіл сірих днів.
І що йому до того, що згадали
Залізняка і славу всіх синів,
Холодний Яр не зна – кому фанфари –
Героям чи вмираючій землі.
Сто літ минуло, бій усе триває…
Холодний Яр – то Україна вся.
Знов ворог суне, як страшна навала –
Немає ні початку, ні кінця.
То хто ж зупинить ті чужинські орди?
Хто виполе міцний, старий бур`ян?
Вставай, хоч ти змалілий і негордий,
Вставай, одвічний дух, Холодний Яр.
“Українська літературна газета”, ч. 20 (312), 7.10.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.