Поети сучасного туркменістану

Бібі ОРАЗДУРДИЄВА

Народилася в с. Гонур
Сакарчагинського етрапу Марийського велаяту. Закінчила Туркменський державний
університет. Автор кількох поетичних збірок. Вірші друкувалися в журналі
«Дружба народів», альманахах «Поезія», «Джерела».

 

Не розказуйте дітям казок…

Нобаткулі Реджепов

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

 

Сину мій, казки, що знала,

Від бабусь і дідусів,

Я тобі переказала

До словечка, геть усі.

 

Та поет Нобаткулі

Якось дав мені урок,

Що розказувать не слід

Дітям чарівних казок…

 

Ось летять дракони злі,

Ось іде до тебе дев…

Відривайся від землі,

Пригортайся до грудей!

 

Акпамик, дівча мале,

Не покаже диву страх.

Див не заподіє зле

І зав’яне на очах.

 

Відлетить у даль дракон,

Знайде долю сирота.

Падишахи звільнять трон

Разом по усіх світах.

 

Правда, це лише в казках,

Але віру не облиш.

Наше нинішнє життя,

Від казок не відрізниш.

 

Деви є поміж людей,

Змії і дракони є.

Різна нечисть день у день

Непомічена снує.

 

У житті із трьох доріг

Важко вибрати одну.

А зіб’є потік із ніг –

Понесе на глибину.

 

Казка нині, сину мій, –

Це продовження життя.

Хто між люду шах чи змій –

Не впізнаєш до пуття.

 

Казка – лиш чарівна мить,

Намальовані світи.

А тобі не в казці жить,

Маєш сам цього дійти.

 

В мене, синку, тих казок

Є іще на кілька літ.

Але дав мені урок

Друг-поет Нобаткулі…

 

***

Коханий мій,

Не тисни ти на мене,

Ослабла я,

сил не залишилось у мене.

Простягни мені руку,

страшно в цьому світі мені.

Пісні рвуться з моїх грудей.

 

Дай мені крила,

Так мені хочеться злетіти,

Мої зранені для лету не годяться.

Гори

і рівнини хочеться охопити,

Подих пустелі загоїть мої рани.

 

Ти є сонце,

Я ж світло люблю.

Закохана я в золотаві промені.

Якоїсь миті душа моя воскресне,

Я до твоєї душі 
протопчу стежину.

 

З тяжким тягарем у колодязь я впала, милий.

Мій рятівник,

Кинь мені мотузку,

Та боюся, що можеш зронити мене.

Якщо тягар мій тобі здасться тяжким,

Відпусти мене за інерцією натхнення мого,

Нехай золота чаша моя в небо злетить.

Та чи встигне на допомогу мені

Пустеля, духом моїх предків просякнута?

 

Зовсім не бачу виходу,

Стомилася я від твоїх скарг.

Де справедливий твій указ Шірвана?

Багато років ганялася я за міражами.

Тяжка хвороба моя,

чи немає ліків у тебе?

 

Ти – цілий світ,

Той світ, що править усім.

Немає місця у палаці моєї душі.

Хтось намагається виловити рибку золоту,

Побачивши її у подобі цього світу.

 

Врятуй мене від злих язиків,

Від довгих язиків стомилась я.

Сьогодні не зрозуміти, яке воно щастя.

Дай щастя для спокійного сну моїх предків.

 

Суджено мучитися люблячим по-справжньому.

Від достоїнства залишилось те, що берегла.

Дай мені сили у цьому бурхливому світі,

Опора моя і захист,

Не тисни на мене, немає сил.

 

Атамурад АТАБАЄВ

Народився 1948 р.
Закінчив факультет туркменської філології Туркменського державного університету
1972 р. З 1966 р. вірші друкуються в періодиці. Автор понад 20-ти поетичних
збірок; переклав туркменською мовою «Слово о полку Ігоревім», вірші Пушкіна,
Лермонтова, Некрасова, Єсеніна, Байрона, Гете та ін.

 

КАРАВАН

Караван прямує споконвіку

Крізь років незаперечну суть,

Крізь незгоди й бурі – їх без ліку,

Крізь пожеж не стулені повіки,

Крізь діряве решето часу.

 

Випроставши гнуті довгі шиї,

В даль бредуть верблюди віковії.

Спека – жах, за віком вік гряде,

Стрій зіб’ється, втомлений впаде.

І рудим безпомічним барханом

Височіє, ген, за караваном.

 

Хто іде, а хто упав… Лежить…

Караван-баші рахує вмить.

Що тягар важкий, біда не в тому,

Ширше плечі, і зникає втома.

Все в порядку. Помахом руки

Караван спрямовує в піски.

 

Що не горб – історія жива,

Що не в’юк – легенда вікова.

Із пітьми часів, немов шакал,

Сотні раз розбійник нападав.

І не раз на віковій дорозі

Були під обстрілом і в облозі.

Змерзлі, спраглі, з кров’ю воду пили,

Бились і пощади не просили.

 

Сотні раз на ланки розбивався

Караван в пісках. І знов збирався.

У одній обоймі, мов набої,

Горб з горбом ідуть без перебою.

День за днем у далину сплива…

Караван – то пам’ять родова.

Долею сповитий однією,

Караван історії моєї.

 

Бубонець сміється, а чи плаче?

Хочу зрозуміти, що це значить.

Крик німого? Сліпоти прозріння?

Чи віків минулих шарудіння?

Сльози? Сміх? Чи стогін каяття?

Чи далекий голос майбуття?

Кінський тупіт, чи биття сердець?

Б’ється, б’ється, б’ється бубонець.

 

Бубонця веселі звуки чую,

А печальні – серце не хвилюють.

Зрозуміє їх лише ведучий,

Той, хто у дорозі їм співзвучний,

Мудрий і веселий чоловік…

 

Караван прямує з віку в вік.

Через холод і вселенську спеку –

Доленосний шлях його далекий.

Вічне сонце звично сходить справа,

Сонце ще ніхто не зупинив.

Хай віків історія кривава –

День новий приходить без вини.

 

Мірка де дорогам і тривогам?

Лет часу? Чи думки?.. А чи ноги?

На бархані промінь золотий…

Чим зустріне завтра день новий?

 

Караван, візьми мене в дорогу,

Стану у пригоді, от, їй-богу.

Щоб журу прогнати і ману,

Заспіваю пісню голосну.

 

ДВА ПОЕТИ

Жили поети різними світами,

Між тим, були поети ворогами.

 

Страшну непобориму ворожнечу,

Немов горби, несли вони на плечах.

 

Та кожен з них страждав, творив, писав,

Й собі чужої слави не бажав.

 

Що значить слава, і кому вона –

Лиш вічності покаже далина.

 

Хоч мали рівну шану оба-два,

За ними пильно стежила людва.

 

Вони ж – майстри – за недолуге слово

Один одного вбить були готові.

 

В житті ніяк ні в чому не зійшлись

І по могилах різних розійшлись.

 

…А на полицях поруч їхні книги –

Життя жартує попри всі інтриги.

 

Ворогували два поети, й дуже.

Та після смерті книги їхні дружать.

 

МУРҐАБ

Мурґаб прохолодний у тиші тече,

Мов коси дівочі спадають з плечей,

Мов думка ясна у душі мудреця,

Безсонна ріка витіка з озерця,

Мов коси дівочі спадають з плечей.

 

Мурґаб прохолодний у тиші тече

Під сонцем, що з неба одвіку пече,

Ховаючи місяць у товщі води,

В пісках омиваючи спраглі сади,

Під сонцем, що з неба одвіку пече.

 

Зриваючи цвіт на своїх берегах,

Тече, не всихає безсмертний Мурґаб,

Закохані пари до нього несуть

Своїх почуттів нерозхлюпану суть,

Тече, не всихає безсмертний Мурґаб.

 

Для радощів сотень і сотень очей

Мурґаб прохолодний у тиші тече,

Мов думка ясна у душі мудреця,

Немає ні краю йому, ні кінця.

Мурґаб прохолодний у тиші тече.

 

Оразгули АННАЄВ

Народився 1946 р. в с.
Гадиряп, на древній землі старого Мерва. Закінчив Туркменський державний
університет. Працював на адміністративних посадах. Автор кількох поетичних
збірок. Лавреат літературних премій імені М. Горького та М. Островського.
Переможець багатьох літературних конкурсів.

 

БЕЗПЕЧНІСТЬ

Був нагорі – «ура» кричали,

Як вниз летів – не помічали.

І я внизу один лишився,

Всі підкоряти подались

Вершину, звідки стрімко вниз

Не тільки я один звалився.

 

З обох боків стрімкий обрив,

Вузька стежина – бездоріжжя…

Терпіння я не розгубив,

Чекаю вас біля підніжжя.

 

БЕРКУТ

З краю в край сягає небо синє,

Пнеться в небо велетенський бескид.

У промінні сонця гордо лине

Понад світом швидкокрилий беркут.

 

У просторах чистої блакиті

Він, мов цар, пантрує володіння.

Та йому не поминути миті

Схилу літ, безсилого старіння.

 

Втому і знемогу не здолати,

Чималий тягар років на спині.

З піднебесся видививсь крилатий

Труп якоїсь звірини в долині.

 

Вниз летіти – що не є – пожива,

Підкріпитись – сил в крилі прибуде…

Жерти падло? Та з якого дива?!

Як ти беркут – вік того не буде!

 

З диким криком у небесній сині

Вище гір останній лет направить.

Розіб’ється сивий об каміння,

Та орлину гордість не знеславить.

 

***  

Знаю я, що, напевно, не зможу

Підкорити вершини цих гір.

Мене тішить в годину погожу

Сніговий їхній вічний убір.

 

Насолоджуюсь дивокрасою,

Заворожує тиша дзвінка.

П’ю, вмиваюсь живою водою

В пружних жилах стрімкого струмка.

 

Квіти рву, що й ночами не меркнуть,

Що, мов зорі, вбирають мій зір.

Почуваюся гордим, як беркут,

В тихім затінку величі гір.

 

Гурбанаяз ДАШГИНОВ

Народився і ріс у
далеких від столиці куняургенських краях (Дашогузький велаят). Закінчив
Ашґабадське педагогічне училище, Туркменський державний університет ім.
Маґтумкулі. Працював у журналах «Каракум», «Токмак», «Діяр», у видавництвах
«Маґариф» і «Туркменістан». Автор кількох поетичних книг, лавреат молодіжної
премії Туркменістану і літературної премії ім. Молланепеса. 1966 р.
нагороджений медаллю «За любов до Вітчизни».

 

ТИША

За мить до зливи, в центрі світу,

У серці дикої природи,

Я слухав тишу серед літа,

Спів неземної благодаті…

Тоді я закохався в тишу.

 

Та іншим разом, в час наруги,

Коли землею засипали

На цвинтарі могилу друга,

Стояла тиша непорушна…

Тоді я зненавидів тишу.

 

СТАРИЙ ДРУГ

Гей, мій давній друже,

Ослику гарненький,

Не лякайся дуже,

Стій собі тихенько.

Хто і як змінився –

Розберемось, звісно.

Бачимось не часто,

Хоч у світі й тісно.

 

А чи не забув ти,

як носили воду,

й поспіхом – до школи

в дощову погоду,

як перемагали

велосипедиста

і раділи травам

запашним

і чистим…

Я іду сьогодні

крізь дощі і вітри

і в’юки важезні

сам несу по світу.

У пригоді станеш,

друже непихатий?

Ти мене згадаєш,

ослику вухатий?

 

Наш вантаж сьогодні

не бавовна, що ти?!

Наш вантаж нелегкий –

клопоти-турботи…

Ці в’юки, звичайно,

важчі набагато.

Та в дорогу дальню

час нам вирушати.

У дорозі спека

і дощі, і вітер.

Та пройти чимало

нам ще стане віку.

Сонцем нас обпалить,

вибілить снігами.

Стрінуться нам люди

добрі і погані.

Лагідні і грубі,

мудрі і не дуже.

Без пригод не буде

у дорозі, друже.

 

Ослику мій милий,

дріботи помалу.

Головне, щоб сили

нам в дорозі стало.

Я зустріти мушу

радість і тривогу.

Ніжність і надія

перейдуть дорогу.

Стрінуть нас в дорозі

підлість і невдача.

Ти мені підкажеш,

якщо не побачу.

 

Друже незрадливий,

ослику чорненький.

По життю зі мною

чимчикуй тихенько.

Найдорожче в світі –

дружба наша чиста.

В нас одна дорога,

в нас одна Вітчизна.

 

Аґаґельди АЛЛАНАЗАРОВ

Народився 1948 р. в с.
Марчак Тахта-Базарського етрапу Марийського велаяту. Закінчив Марийське
педучилище, 1976 р. Московський Літературний інститут ім. Горького. Очолював
видавництво «Туркменістан», Бюро пропаганди СП Туркменістану; працював
заступником голови Комітету з питань друку при Кабінеті Міністрів
Туркменістану, директором книжкової палати Туркменістану. Видав понад десять
книг прози та поезії. За повістями А. Алланазарова знято художні фільми
«Прощай, мій парфянине» та «Дестан». П’єса «День народження Лиса» поставлена
дитячими театрами в Туркменістані, Ізраїлі, Україні. Лавреат молодіжної премії
Туркменістану.

 

ЗНАЙДЕ ЗІРКУ

У кожної людини є своя
зірка, хто шукає її, той знайде (Народна мудрість)

 

На землі простеливши ойлоук –

Свою чорну бурку пастушу, –

З неба вечір спустився,

Зазирнув у печеру,

На рівнині улігся,

На пісках,

На такирі*,

На листочках –

Долонях дерев.

 

І одна за одною

Зорі, наче вуглинки,

З неба в тиху воду упали.

Ось хлопчина сидить,

Очі в озеро втупив

І не може відвести

Від падучих мигаючих зір.

Йому ім’я – Ільяс.

Не рибалка той хлопець,

Хоч кожного вечора

Він приходить сюди.

 

Тільки зорі мигнуть –

Їм хлопчина мигає в одвіт.

– Зорі, – ледве шепоче, – чекаю на вас, –

Пливіте, прекрасні, до мене! –

Ось, вам яблуко стигле

червоне, беріть!

Усміхаються зорі далекі,

Та не хочуть до нього пливти.

 

Крихти хліба кидає Ільяс

Як приманку, –

Може, зорі

Підпливуть-таки ближче.

Бо рябенький бичок

Теж не зразу

До нього прийшов,

Коли пригощав

Запашною травою.

 

Та до нього зірки не пливуть,

Якісь дивні ті зорі!

Застигли на місці,

Мерехтять лиш звабливо.

 

Попробував хлопець

Перехитрити зірки

І вудочку на ніч залишив.

Та вранці лиш рибку знайшов на гачку,

А зорю не впіймав.

 

Знову вечір прийшов,

І хлопчина подумав:

Їх, мабуть-таки, ловлять руками, –

В лоно озера він увійшов.

Прохолоду не чуючи тілом.

 

Та зірки пустотливі

Повтікали від нього.

– Зорі, зорі, куди ви? –

Кричав їм Ільяс.

Повернувся на берег:

Полюючи зорі,

В глибині натомився.

– Почуйте мене, –

Шепотів у розкрилене небо, –

Знайте, зорі, надію не втрачу,

Вас добуду!

 

І знов,

Коли зорі ковзнули у воду,

Він на берег прийшов

І в озеро стрибнув.

В прохолоді води

Знов зірки повтікали,

В різні боки

наполохані порозбігались.

– Зачекайте, – кричав їм Ільяс, –

Пограйтесь зі мною!

І ганявся за ними,

І радісно плавав, як риба,

І про все забував…

Неба край запалав

І з’явилося сонце багряне.

Зорі в озері зникли, чи то потонули,

А чи риби ті зорі ковтнули.

 

І знову хлопчина без зірки.

Та я вірю у впертість юначу.

Він її відшукає, зуміє,

Він дістане зорю, цей хлопчина!..

 

Знову в озері народжувались зорі.

Знов хлопчина намагався їх впіймати.

__________

*Такир. Безплідна
пустельна місцевість.

 

ІДЕ ВЕРБЛЮД

Лиш був он там, а нині тут –

Горбом похитує верблюд.

В пісок вминає п’ятки,

Неначе б’є печатки.

 

В пустелі ховрахи живуть,

Слідкують, як іде верблюд.

Їм хочеться, як людям,

Проїхать на верблюді.

 

На горб ще жоден не заліз,

Та люблять ховрахи до сліз

Помірний хід верблюжий,

І їм здається, друже,

Що на верблюді в дальній путь

Маленькі ховрахи пливуть

І крадькома із вишини

Привітно дивляться на них.

 

ВЕРБЛЮЖА

Похитьки, без нагляду, неспішно,

Кланяючись кожному ростку,

Верблюжа – іще мале, потішне –

Човником рудим снує в піску.

 

Повз круті барханів каруселі

Змалечку без нянечки, а втім –

І куди воно піде з пустелі,

Як йому пустеля – рідний дім!

 

Переклад українською Олексія КОНОНЕНКА

За сприяння посольства України в Туркменістані