Поети – санітари часу

Шевченко в Лебедині
Цей вірш не приймає до друку місцева районна газета від 1992-го і по сьогодні…
 
1.
Йшов 47-й. Знов біда – ущерть.
Й вожді присіли, мов боги у скиті,
І гомонять під сонцем і дощем,
В мороз і сніг, хоч голови й невкриті,
У сквері, де стояв Успенський храм.
Тепер сюди й нужденні та каліки –
Тут Ленін – Сталін! Все в них – пополам.
І комунізм, що зводиться навіки.
А храм – не встояв і покинув світ.
Щоб не було по опіум завізно,
Ще до війни собором динаміт
Встилав грузькі дороги комунізму.
Зате в старих, малих і байстрюків,
І в тих, що пишуть в органи доноси,
Є батько Сталін. Навіть в селюків,
Яких у 33-му – в покоси.
53-й. Він упав, мов куль:
Звалив інсульт. Ридайте всі, бо треба!
56-й: викривають культ.
Двадцятий з’їзд, що грім посеред неба.
Хрущов страхітне мовив: «Сталін – біс!
Він так рубав, що аж тріски летіли,
Комуністичний заповідний ліс.
Він – мумія, яка не омертвіла.
І комуналка в мавзолеї – зло!»
В 61-м – знову одномісна.
В Лебедині ж – усе, як і було:
Вожді бесідують на тому ж місці.
І біля них продовжують почин –
Приймати в піонери. Є і чутки:
Чигають тут на доблесних мужчин
Дівчата чесні й навіть проститутки.
В Лебедині ж стоїть авіаполк!
З’явився ще й ракетний. Це секретно.
Старі сидільці все не візьмуть в толк:
«Коли ж поборють отой культ конкретно?!»
Та АгітПроп кахикнув: «Підождіть!
Ще ж не зносився пам’ятник відвертий.
Хай ходять люди до обох вождів,
Аж поки прийде 64-й!»
 
2.
В Шевченка – дата кругла. І згори
В райком надходить: «Джугашвілі зняти!»
Місцевому начальству, хоч помри:
«Як від святого – чорта відпиляти?»
Та органи придумали умент:
«Обох – до ями! Замість них – пророка!»
Вночі на той спустілий постамент
Шевченка посадили без речдока.
«Він – перший український комуніст!» –
Сказала рідна партія – й почуто!
І від царизму покарання ніс,
Бо «різав все, що паном звалось» люто.
Щоправда, із життєпису його
Повирізали всі ганебні скиби.
Та це не тільки в нього одного:
У всіх великих є великі хиби.
Вони для влади – комашня в житті,
Що пише непотрібні «Заповіти».
Їх можуть влади – вгору, де святі,
Та можуть і в лайно їх опустити.
Будив Тарас людей, як сонних мух.
Грозою стукав до рабів у двері
Предтеча – не цінитель варенух
І жіночок, що схибив на Ликері.
А щоб послання «мертвим і живим»,
Де Московщина – це земелька вража,
Не чути генераціям новим –
Їм закоркує слух цензурна стража
Отож не стануть рота роззявлять
Ті сталіністи, що живуть у місті.
А як з народу вийде переляк,
Тут можна вудить націоналістів.
В Кремлі – Хрущов. А він, отой Тарас,
З Хрущовим пив у Лихвинім горілку.
І щось писав. І, певно, що й не раз.
А може, ті хрущі – родинна спілка?
Все може бути!.. Не зійшла й зоря,
Вже хтось сипнув уїдливого маку,
Що «посадили діти Кобзаря
Народну гордість на грузинську ср…ку».
Було ж їх дві, а ляскіт – по одній.
Не об’єктивно. Іншій же – лояльність.
Таки ж безпечно ляснуть по брудній,
В якої вказана національність.
Діждався й Незалежності Тарас,
Яку вітри по засвітах носили.
І знову гнівно дивиться на нас,
Проклятих, із «Розритої могили»:
«Степи мої запродані
Жидові, німоті,
Сини мої на чужині,
На чужій роботі.
Дніпро, брат мій, висихає,
Мене покидає,
І могили мої милі
Москаль розриває… »…
Часи постійно їздять на базар
По залежалі речі та кайдани.
Ось і сидить, сердитий наш Кобзар,
Придушуючи гузиці тирана.
 
3.
Але тепер в пошані скоромох,
В зневазі воїн і козацьке братство.
Розвів руками від такого й Бог:
Від цього є лише гірке лікарство…
Чи встать пророку і податись геть
Від поклоніння глупству якнайдалі?!
Так по юрбу ж в Руїну прийде смерть,
І замість нього буде другий Сталін.
(1992 -2019)
 
***
Зі світу – одіж божевілля,
Його сорочка гамівна,
Як грають привиди весілля,
Як п’ють з ідейних чаш до дна
Народну крівцю дуже ласі
Й такі нікчемні фіглярі…
Поети – санітари часу,
Якщо не вийшли в лікарі.
 
***
Де генії?! Ковтнув їх змій часів,
Щоб відригнути слово невиразне.
Сальєрі нині хоч і в ковбасі,
І в сіризні. І все воно – заразне.
Які поети в нас були колись!
Затуливітерні! А не солома.
А нинішні списались і спились.
Від геніїв у зеленцю – оскома…
 
***
Якби ж вогонь, якби не дим
Із хмизу літ і вогких зим.
Та я, розхристаний, і досі
Жінок люблю, як і любив…
Стою, мов соняшник під осінь,
Що й шапку, й голову згубив.
 
Наші історичні відрізки
Від потопу – до потопу.
Від гоп-стопу – до гоп-стопу.
Від пришестя – до пришестя.
Від нашестя – до нашестя.
Від вулкану – до вулкану.
Від Майдану – до Майдану.
Від реклами – до реклами.
Від програми – до програми.
Від Мазепи – до Мазепи.
І від гепи – та до гепи.
Від падлюки – до падлюки.
Від науки – до науки.
Від окропу – до укропу.
Від Європи – до Європи.
Від стіни – і до стіни.
Від війни – і до війни.
Від медалі – до медалі.
Від «і далі» – до «так далі».
 
***
Хата з диму. Дим із хати.
Шах, що вічний. Вічний шах.
Вмерти – жити. Жить – вмирати.
Без гроша – не гріш-душа.
Крайня плоть і плоть, що крайня.
Ля немов і немовля…
Стійло. Стіймо. Клички. Стайня.
А життя переставля…
 
***
Народи, хворі на шизофренію,
До цього не пов’язані та вільні,
Охрещені апостолом Андрієм, –
У гамівній сорочці в божевільні.
Не тільки грип – недуга інфекційна.
«ТеБе» припне усі імунітети,
Бо оборона дуже ненадійна –
Пошились в дурні всі авторитети.
І ось – режим, суворі розпорядки,
Вожді усякі та Наполеони.
Напевно, там немає фіззарядки,
Замісто неї – дози та флакони.
Там – санітари. Теми дисертацій
Лежать на ліжках. А на вікнах – ґрати.
І капище перестороги націй:
Не можна в дурня долю програвати.
 
До квантового принципу невизначеності
Як би там не ворушили мізками
І Євфрат, і Амазонка з Нілом, –
З точки зору квантової фізики
Наш народ до болю зрозумілий.
Вся його історія – це просто
Вічне покидання шкаралупи,
Існування в часові та просторі,
Що ніяк не зійдуться докупи…
 
***
Ми – піщаник. Море тисяч
В нас дробарок-сортувалок.
Як народ розпорошився
На мисливців і рибалок,
І городників на полі
Заробітків та заласся,
(Той, хто духом дуже кволий,
Під червоний хрест сховався),
На шашкістів і шахістів
За партійними смаками,
На любителів поїсти
Й хвастонути слимаками,
На безвірників, сектантів
І на «проти» й «за» цитрини,
На лакеїв-секундантів,
Що тобі – ножа до спини,
А сокиру – в бересточок.
І плазує наша стеля.
Тане камінь… ось – пісочок
Для бетону і пустелі:
Ліві – праві, в пір’ї – голі,
Вороженьки абстинентів,
Юди й витязі юдолі –
Перегній для континентів…
 
***
…Часто за райським фасадом – пекло,
Хоч за простацьким – не завжди й рай…
Йшов я в життя, коли чорно смеркло,
Хтось наказав мені: «Вибирай!»…
…Ось і мій вибір урешті-решт.
Авжеж!
 
Пам’яті хутора Мигулина
Давно забутий Богом хутір,
А вже людьми і поготів.
Стою, як вітер, на розпутті,
Що хуторянку просвистів.
І на останню хатку лихо
Уже накинуло аркан…
І непідробне диво – стріха,
Немов остання з могікан.
Ховалися в солому душі –
Обрізи наші та голки…
Метали в іншім світі душать
Кобилу хати, як вовки…
Я в хуторі, мов у криївці,
В якій бандерівці живуть…
Як буть останнім з українців,
Останнім гадом краще буть.
 
Шелехівське озеро
Шелестить Шелехівське озеро,
Про минуле своє щодня.
І як ласувало молозивом
З вим’я мами мамонтеня.
Як ішов льодовик із півночі,
Про слов’ян і про козаків…
Що лежать у воді камінчики –
Це миттєвості тих віків
І піски, сьогодення й завтрашні,
Що збулося і не збулось…
П’є із нього, неначе прянощі,
Вічну силу прадавній лось…
Грає щука, що від народження
Вже й літам утрачає лік…
І приїзд мій сюди, що сходження
На вершину прадавніх літ.
Праісторії там з вощиною,
І не пити красу з лиця…
І вже котишся вниз піщиною,
Не дорісши й до камінця.
 
Розхристані роздуми біля води…
Закинуті в ріку осінні снасті.
Вона щомиті – інша і не та.
І всі рибини, спіймані, – сріблясті,
Які вродила матінка-вода.
У ній життя – ще й досі в шкаралупі.
І місяць, що свою сорочку прав.
У ній – початок. І – Христова купіль.
Кінці й кінцівки небезгрішних справ.
Гріхи, що змиті, пам’ять, що не тане.
Майбутнє і колишня круговерть.
У ній дрімають триєдині стани.
Живе і мертве, і роздво та смерть.
Потопи, святість і чернечі схими.
І – сіль гірка, для спраглого – меди.
У ній і ті, які змогли сухими,
І знову хочуть, вийти із води.
У ній одвічно – глибина та глиби,
Для письмаків – акваріумний світ.
І зграї золотих уявних рибок,
І цвинтарі потрощених корит.
У ній і бруд з помиями прогресу,
І пластик той, який не розчинить.
Вона, як Бог, знімає людству стреси
Тисячолітні за єдину мить.
І марять нею і Сахари, й Гобі.
Відходять води. Потім прийдуть знов.
Усе на світі – вічний кругообіг,
Де Слово є основою основ.
Вода – не криця, але ж точить камінь,
Підмур’я світу та його віки.
У ній думки – забуті людством храми,
Що взяті ним, прадавнім, на замки.
 
***
Клює мале й думки дрібні,
Які лежали десь на дні.
Якщо копнути трохи вглиб,
То схожі люди всі – на риб.
Від них, можливо, – ми і світ,
Та загубився заповіт…
Чи з кров’ю риб’ячою ріс, –
Пся крев! – покаже час-поріз.
Чи гарно визубрив оте,
Коли мовчання золоте.
Якщо ж ти навіть риба з риб
І в себе ти пішов углиб,
Однак невигідно мовчать,
Якщо осанну всі кричать.
А ти все гавкаєш не в такт.
Йде п’єса, а в тобі – антракт,
І просто з вудкою стоїш,
Складаючи простенький вірш,
Що схожі люди всі на риб,
Якщо копнути трохи вглиб…
 
***
Над водою – кущ ліщини:
Дуже гнеться, мов повір’я,
Мов чинуша перед чином.
Гуси обновляють пір’я.
Стане пір’я – поплавками,
Буде жилка – з павутинки,
Реп’яхи – авжеж! – гачками,
А наживка – це хмаринки.
Місяць без луски, мов короп,
Лебединської породи…
Холоди вже прийдуть скоро
Чередою в наші шкоди.
Зайдуть зашпори у душі.
А в зозулі – спаленище:
Роздала, як дикі груші,
Рідну крівцю на торжищі.
Чорноклен горить знестями.
Після літа щучі діти
Мовчки клацають зубами,
Хочуть їх уже погріти…
Не клює… Але не марно
Тут жую думки-кислиці,
Бо душі привільно й гарно,
Як маляті біля циці…
 
Сліпий дощ
По вулиці значного імені,
Яка насправді незначна,
Айфони рухалися ввімкнені,
Марнота, піднята із дна,
І кінські сили, й балаганчики.
І раптом там – посеред дня
Незрячий дощ по тротуарчику
Вело приблудне цуценя.
Сліпий торкався перехожого,
Обмацував його лице,
Мабуть, шукав
на себе схожого –
І перепрошував за це.
І за якісь хвилини лічені
Подія трапилась така:
Лизнув той цуцик ногу дівчині –
І мав бичка та копняка.
І песеня оте образилось,
І, взнаючи на світі зло,
Через дорогу в інший азимут
Незрячий дощ перевело.
 
***
У лісі – падолист, такий, що й не зурочить.
І тиша без’язика між дерев
Іде по листю лапками листочків
Із грацією юних королев.
У неї із роси на голові корона.
І я старий німак покою б’ю поклон…
Та раптом наверху – анахтемська ворона.
Таке воно буття і каркальний закон.
 
***
Усе на терезах: ридання і посміх.
На шальках: «і знаєш, і тямиш» – «не можеш».
Буття – випробування для дорослих, –
Фантом вседозволеності для безбожних.
З бридоти, що ллється з буденної лазні,
Парфуми, але ж – для блудливої дами.
Паяци – насправді загрозливі блазні,
Отці, яким вірив, – в обнімку з чортами.
Вчащати з плачами – відходити мовчки.
Усохнуть колись і твої закарлючки.
І пишеш зі страхом, як дійдеш до точки:
«А чи не дійшов ти, шановний, до ручки?»
 
***
В білому кольорі – всі кольори.
Він олігарх, та від Господа Бога.
Як ти у спектрі себе не дури,
Є тільки чорна і біла дороги.
Чорним по білому десь і мене
Вписано там, де немає відтінку…
Світ на прощання мені підморгне,
Наче поставить до чорної стінки…
Василь ПАЗИНИЧ,
м. Лебедин Сумської області 
«Українська літературна газета»
№17 (257) 30 серпня 2019