Поети – санітари часу

Шевченко в Лебедині

Цей вірш не приймає до друку місцева районна газета від 1992-го і по сьогодні…

 

1.

Йшов 47-й. Знов біда – ущерть.

Й вожді присіли, мов боги у скиті,

І гомонять під сонцем і дощем,

В мороз і сніг, хоч голови й невкриті,

У сквері, де стояв Успенський храм.

Тепер сюди й нужденні та каліки –

Тут Ленін – Сталін! Все в них – пополам.

І комунізм, що зводиться навіки.

А храм – не встояв і покинув світ.

Щоб не було по опіум завізно,

Ще до війни собором динаміт

Встилав грузькі дороги комунізму.

Зате в старих, малих і байстрюків,

І в тих, що пишуть в органи доноси,

Є батько Сталін. Навіть в селюків,

Яких у 33-му – в покоси.

53-й. Він упав, мов куль:

Звалив інсульт. Ридайте всі, бо треба!

56-й: викривають культ.

Двадцятий з’їзд, що грім посеред неба.

Хрущов страхітне мовив: «Сталін – біс!

Він так рубав, що аж тріски летіли,

Комуністичний заповідний ліс.

Він – мумія, яка не омертвіла.

І комуналка в мавзолеї – зло!»

В 61-м – знову одномісна.

В Лебедині ж – усе, як і було:

Вожді бесідують на тому ж місці.

І біля них продовжують почин –

Приймати в піонери. Є і чутки:

Чигають тут на доблесних мужчин

Дівчата чесні й навіть проститутки.

В Лебедині ж стоїть авіаполк!

З’явився ще й ракетний. Це секретно.

Старі сидільці все не візьмуть в толк:

«Коли ж поборють отой культ конкретно?!»

Та АгітПроп кахикнув: «Підождіть!

Ще ж не зносився пам’ятник відвертий.

Хай ходять люди до обох вождів,

Аж поки прийде 64-й!»

 

2.

В Шевченка – дата кругла. І згори

В райком надходить: «Джугашвілі зняти!»

Місцевому начальству, хоч помри:

«Як від святого – чорта відпиляти?»

Та органи придумали умент:

«Обох – до ями! Замість них – пророка!»

Вночі на той спустілий постамент

Шевченка посадили без речдока.

«Він – перший український комуніст!» –

Сказала рідна партія – й почуто!

І від царизму покарання ніс,

Бо «різав все, що паном звалось» люто.

Щоправда, із життєпису його

Повирізали всі ганебні скиби.

Та це не тільки в нього одного:

У всіх великих є великі хиби.

Вони для влади – комашня в житті,

Що пише непотрібні «Заповіти».

Їх можуть влади – вгору, де святі,

Та можуть і в лайно їх опустити.

Будив Тарас людей, як сонних мух.

Грозою стукав до рабів у двері

Предтеча – не цінитель варенух

І жіночок, що схибив на Ликері.

А щоб послання «мертвим і живим»,

Де Московщина – це земелька вража,

Не чути генераціям новим –

Їм закоркує слух цензурна стража

Отож не стануть рота роззявлять

Ті сталіністи, що живуть у місті.

А як з народу вийде переляк,

Тут можна вудить націоналістів.

В Кремлі – Хрущов. А він, отой Тарас,

З Хрущовим пив у Лихвинім горілку.

І щось писав. І, певно, що й не раз.

А може, ті хрущі – родинна спілка?

Все може бути!.. Не зійшла й зоря,

Вже хтось сипнув уїдливого маку,

Що «посадили діти Кобзаря

Народну гордість на грузинську ср…ку».

Було ж їх дві, а ляскіт – по одній.

Не об’єктивно. Іншій же – лояльність.

Таки ж безпечно ляснуть по брудній,

В якої вказана національність.

Діждався й Незалежності Тарас,

Яку вітри по засвітах носили.

І знову гнівно дивиться на нас,

Проклятих, із «Розритої могили»:

«Степи мої запродані

Жидові, німоті,

Сини мої на чужині,

На чужій роботі.

Дніпро, брат мій, висихає,

Мене покидає,

І могили мої милі

Москаль розриває… »…

Часи постійно їздять на базар

По залежалі речі та кайдани.

Ось і сидить, сердитий наш Кобзар,

Придушуючи гузиці тирана.

 

3.

Але тепер в пошані скоромох,

В зневазі воїн і козацьке братство.

Розвів руками від такого й Бог:

Від цього є лише гірке лікарство…

Чи встать пророку і податись геть

Від поклоніння глупству якнайдалі?!

Так по юрбу ж в Руїну прийде смерть,

І замість нього буде другий Сталін.

(1992 -2019)

 

***

Зі світу – одіж божевілля,

Його сорочка гамівна,

Як грають привиди весілля,

Як п’ють з ідейних чаш до дна

Народну крівцю дуже ласі

Й такі нікчемні фіглярі…

Поети – санітари часу,

Якщо не вийшли в лікарі.

 

***

Де генії?! Ковтнув їх змій часів,

Щоб відригнути слово невиразне.

Сальєрі нині хоч і в ковбасі,

І в сіризні. І все воно – заразне.

Які поети в нас були колись!

Затуливітерні! А не солома.

А нинішні списались і спились.

Від геніїв у зеленцю – оскома…

 

***

Якби ж вогонь, якби не дим

Із хмизу літ і вогких зим.

Та я, розхристаний, і досі

Жінок люблю, як і любив…

Стою, мов соняшник під осінь,

Що й шапку, й голову згубив.

 

Наші історичні відрізки

Від потопу – до потопу.

Від гоп-стопу – до гоп-стопу.

Від пришестя – до пришестя.

Від нашестя – до нашестя.

Від вулкану – до вулкану.

Від Майдану – до Майдану.

Від реклами – до реклами.

Від програми – до програми.

Від Мазепи – до Мазепи.

І від гепи – та до гепи.

Від падлюки – до падлюки.

Від науки – до науки.

Від окропу – до укропу.

Від Європи – до Європи.

Від стіни – і до стіни.

Від війни – і до війни.

Від медалі – до медалі.

Від «і далі» – до «так далі».

 

***

Хата з диму. Дим із хати.

Шах, що вічний. Вічний шах.

Вмерти – жити. Жить – вмирати.

Без гроша – не гріш-душа.

Крайня плоть і плоть, що крайня.

Ля немов і немовля…

Стійло. Стіймо. Клички. Стайня.

А життя переставля…

 

***

Народи, хворі на шизофренію,

До цього не пов’язані та вільні,

Охрещені апостолом Андрієм, –

У гамівній сорочці в божевільні.

Не тільки грип – недуга інфекційна.

«ТеБе» припне усі імунітети,

Бо оборона дуже ненадійна –

Пошились в дурні всі авторитети.

І ось – режим, суворі розпорядки,

Вожді усякі та Наполеони.

Напевно, там немає фіззарядки,

Замісто неї – дози та флакони.

Там – санітари. Теми дисертацій

Лежать на ліжках. А на вікнах – ґрати.

І капище перестороги націй:

Не можна в дурня долю програвати.

 

До квантового принципу невизначеності

Як би там не ворушили мізками

І Євфрат, і Амазонка з Нілом, –

З точки зору квантової фізики

Наш народ до болю зрозумілий.

Вся його історія – це просто

Вічне покидання шкаралупи,

Існування в часові та просторі,

Що ніяк не зійдуться докупи…

 

***

Ми – піщаник. Море тисяч

В нас дробарок-сортувалок.

Як народ розпорошився

На мисливців і рибалок,

І городників на полі

Заробітків та заласся,

(Той, хто духом дуже кволий,

Під червоний хрест сховався),

На шашкістів і шахістів

За партійними смаками,

На любителів поїсти

Й хвастонути слимаками,

На безвірників, сектантів

І на «проти» й «за» цитрини,

На лакеїв-секундантів,

Що тобі – ножа до спини,

А сокиру – в бересточок.

І плазує наша стеля.

Тане камінь… ось – пісочок

Для бетону і пустелі:

Ліві – праві, в пір’ї – голі,

Вороженьки абстинентів,

Юди й витязі юдолі –

Перегній для континентів…

 

***

…Часто за райським фасадом – пекло,

Хоч за простацьким – не завжди й рай…

Йшов я в життя, коли чорно смеркло,

Хтось наказав мені: «Вибирай!»…

…Ось і мій вибір урешті-решт.

Авжеж!

 

Пам’яті хутора Мигулина

Давно забутий Богом хутір,

А вже людьми і поготів.

Стою, як вітер, на розпутті,

Що хуторянку просвистів.

І на останню хатку лихо

Уже накинуло аркан…

І непідробне диво – стріха,

Немов остання з могікан.

Ховалися в солому душі –

Обрізи наші та голки…

Метали в іншім світі душать

Кобилу хати, як вовки…

Я в хуторі, мов у криївці,

В якій бандерівці живуть…

Як буть останнім з українців,

Останнім гадом краще буть.

 

Шелехівське озеро

Шелестить Шелехівське озеро,

Про минуле своє щодня.

І як ласувало молозивом

З вим’я мами мамонтеня.

Як ішов льодовик із півночі,

Про слов’ян і про козаків…

Що лежать у воді камінчики –

Це миттєвості тих віків

І піски, сьогодення й завтрашні,

Що збулося і не збулось…

П’є із нього, неначе прянощі,

Вічну силу прадавній лось…

Грає щука, що від народження

Вже й літам утрачає лік…

І приїзд мій сюди, що сходження

На вершину прадавніх літ.

Праісторії там з вощиною,

І не пити красу з лиця…

І вже котишся вниз піщиною,

Не дорісши й до камінця.

 

Розхристані роздуми біля води…

Закинуті в ріку осінні снасті.

Вона щомиті – інша і не та.

І всі рибини, спіймані, – сріблясті,

Які вродила матінка-вода.

У ній життя – ще й досі в шкаралупі.

І місяць, що свою сорочку прав.

У ній – початок. І – Христова купіль.

Кінці й кінцівки небезгрішних справ.

Гріхи, що змиті, пам’ять, що не тане.

Майбутнє і колишня круговерть.

У ній дрімають триєдині стани.

Живе і мертве, і роздво та смерть.

Потопи, святість і чернечі схими.

І – сіль гірка, для спраглого – меди.

У ній і ті, які змогли сухими,

І знову хочуть, вийти із води.

У ній одвічно – глибина та глиби,

Для письмаків – акваріумний світ.

І зграї золотих уявних рибок,

І цвинтарі потрощених корит.

У ній і бруд з помиями прогресу,

І пластик той, який не розчинить.

Вона, як Бог, знімає людству стреси

Тисячолітні за єдину мить.

І марять нею і Сахари, й Гобі.

Відходять води. Потім прийдуть знов.

Усе на світі – вічний кругообіг,

Де Слово є основою основ.

Вода – не криця, але ж точить камінь,

Підмур’я світу та його віки.

У ній думки – забуті людством храми,

Що взяті ним, прадавнім, на замки.

 

***

Клює мале й думки дрібні,

Які лежали десь на дні.

Якщо копнути трохи вглиб,

То схожі люди всі – на риб.

Від них, можливо, – ми і світ,

Та загубився заповіт…

Чи з кров’ю риб’ячою ріс, –

Пся крев! – покаже час-поріз.

Чи гарно визубрив оте,

Коли мовчання золоте.

Якщо ж ти навіть риба з риб

І в себе ти пішов углиб,

Однак невигідно мовчать,

Якщо осанну всі кричать.

А ти все гавкаєш не в такт.

Йде п’єса, а в тобі – антракт,

І просто з вудкою стоїш,

Складаючи простенький вірш,

Що схожі люди всі на риб,

Якщо копнути трохи вглиб…

 

***

Над водою – кущ ліщини:

Дуже гнеться, мов повір’я,

Мов чинуша перед чином.

Гуси обновляють пір’я.

Стане пір’я – поплавками,

Буде жилка – з павутинки,

Реп’яхи – авжеж! – гачками,

А наживка – це хмаринки.

Місяць без луски, мов короп,

Лебединської породи…

Холоди вже прийдуть скоро

Чередою в наші шкоди.

Зайдуть зашпори у душі.

А в зозулі – спаленище:

Роздала, як дикі груші,

Рідну крівцю на торжищі.

Чорноклен горить знестями.

Після літа щучі діти

Мовчки клацають зубами,

Хочуть їх уже погріти…

Не клює… Але не марно

Тут жую думки-кислиці,

Бо душі привільно й гарно,

Як маляті біля циці…

 

Сліпий дощ

По вулиці значного імені,

Яка насправді незначна,

Айфони рухалися ввімкнені,

Марнота, піднята із дна,

І кінські сили, й балаганчики.

І раптом там – посеред дня

Незрячий дощ по тротуарчику

Вело приблудне цуценя.

Сліпий торкався перехожого,

Обмацував його лице,

Мабуть, шукав

на себе схожого –

І перепрошував за це.

І за якісь хвилини лічені

Подія трапилась така:

Лизнув той цуцик ногу дівчині –

І мав бичка та копняка.

І песеня оте образилось,

І, взнаючи на світі зло,

Через дорогу в інший азимут

Незрячий дощ перевело.

 

***

У лісі – падолист, такий, що й не зурочить.

І тиша без’язика між дерев

Іде по листю лапками листочків

Із грацією юних королев.

У неї із роси на голові корона.

І я старий німак покою б’ю поклон…

Та раптом наверху – анахтемська ворона.

Таке воно буття і каркальний закон.

 

***

Усе на терезах: ридання і посміх.

На шальках: «і знаєш, і тямиш» – «не можеш».

Буття – випробування для дорослих, –

Фантом вседозволеності для безбожних.

З бридоти, що ллється з буденної лазні,

Парфуми, але ж – для блудливої дами.

Паяци – насправді загрозливі блазні,

Отці, яким вірив, – в обнімку з чортами.

Вчащати з плачами – відходити мовчки.

Усохнуть колись і твої закарлючки.

І пишеш зі страхом, як дійдеш до точки:

«А чи не дійшов ти, шановний, до ручки?»

 

***

В білому кольорі – всі кольори.

Він олігарх, та від Господа Бога.

Як ти у спектрі себе не дури,

Є тільки чорна і біла дороги.

Чорним по білому десь і мене

Вписано там, де немає відтінку…

Світ на прощання мені підморгне,

Наче поставить до чорної стінки… Василь ПАЗИНИЧ, м. Лебедин Сумської області 

«Українська літературна газета» №17 (257) 30 серпня 2019

Залишити коментар