Плекаючи дорідний плід

208

Ознайомлення з творчою заявкою новоприбулих в літературу
часом викликає деяке упередження: а раптом пропонований доробок є словесним потоком
сьогоднішнього неконтрольованого у своїй «творчості» верлібриста, який, не маючи
жодної уяви про поезію, нав’язує своє писане безчуттєве дрип’я. А буває – хтось
надає йому ефірний час на радіо. Почитаєш, послухаєш і, як говорив Максим Рильський,
«опускаються інколи руки перед зливою невмілих, нездарних, графоманських вправ».
Дехто з авторів сам не знає, що чинить – у гонитві за оригінальністю заримовує все,
що йому впадає в очі, не осмислюючи змісту і не надихаючи рядка емоційною напругою.
Одне слово, ще не навчившись ходити, людина рветься станцювати гопака.

Читаю поезії Інни Ковальчук
і радію – адже бачу і 
відчуваю в її віршах животворчу словесну наснагу, підсвічену щирим теплом
люблячої душі. Вона свої думки і почуття кладе на ритмомелодику класичного вірша.
Ніби й відсутні в цій творчості якісь новації, пошук власного поетичного голосу,
стилю. То чим же поетеса заохочує перечитати її рукопис від першого рядка до останнього?
А річ у тім, що вона давню перевірену багатьма поколіннями класичну форму вірша,
яка лежить у основі українського народно-пісенного мелосу, творчо наповнює своїми
свіжими емоційно наснаженими образами. І ніби стверджує сказане цікавою сентенцією:
«У неминучості повторень є неповторна таїна». Ота неповторна таїна і засвідчує наявність
самостійного тембру в голосі поетеси. І далі ця ж думка поглиблюється, увиразнюється,
озвучується в поетичній мові, наче розцвітає пуп’янок квітки: «в безодні часу неозорій
бринить минулого струна». Таке глибоке розуміння суті літературної творчості є запорукою
подальшого успіху в словесній майстерності молодої авторки.

Інна Ковальчук народилася в Києві. Вищу освіту здобула
в Київському університеті імені Тараса Шевченка. Філолог. Закінчила аспірантуру.
Відвідувала літературне об’єднання при Київському політехнічному інституті. Як і
багато хто з українців, починала писати вірші російською мовою. З літами «прийшла
до себе» – творить українською. Любить перечитувати класичну літературу, закохана
у творчість Григора Тютюнника. Черпаючи з тих джерел мовні багатства, поетеса не
затуманює, не захаращує думку випадковими словесами, як те зустрічаємо в модернізованих
текстах інших авторів – вона уміє сказати виразно, точно, до того ж образною мовою.
Вона ніби підказує багатьом молодим літераторам: бери готове мовне багатство рідного
народу, уміло скористайся ним – свої наболілі почуття вислови цікаво, зрозуміло
для читача, і він помітить тобою сказане і подякує тобі ж… Наша мова, як вино високої
проби, – не міняє своєї якості в старих барилах, хоча нам пити його приємніше з
філігранного келиха, а не зі щербатого дерев’яного черпака.

Читаючи вірші Інни Ковальчук,
помічаєш, як поетеса відкриває суттєву таємницю творчого процесу у довершеності
думки твору – в ім’я чого над поезією працювали «гордий дух і серце щире», йдучи
«по лезу мудрості». А які «смачні» словосполучення-образи зустрічаються у цих віршах:
«слово п’є цілющу воду прадавніх дум», «На нетривку нову щаблинку болю душа моя
босоніж перейде», «малий месія спить в колисці днів під колискову змореної долі»,
«Старий Перун оновленим богам крізь попіл часу дивиться у вічі», «На схід сонця
розчешу я коси пишні», «Нехай все буде так – я помовчу, не зрушу шальки терезів
словами», «Складає ніч слова пригублені у міх і сіє зерно те, щоби зійшло зірками»,
«стоїть моя душа простоволоса на перехресті дум і почуттів…»

Інна Ковальчук у процесі
творення поезії для глибокої гармонійної сповіді душі знаходить точні слова, як
яблуня добирає корінням ті соки, які їй потрібні для виплекання довершеного плоду.

 

Інна КОВАЛЬЧУК

 

ДУША

Як там не є, а треба жити далі.

Серед юрби не злічених личин

під солоспіви радості й печалі

ховає світ роки у часоплин.

 

День поспіша в зумовленому колі

німих страждань і втрачених ідей..

На нетривку нову щаблинку болю

душа моя босоніж перейде.

 

СЬОГОДЕННЯ

Вже стоколосо визріли жита,

а млин віків змолов з них добре мливо,

і тільки тінь спокутного хреста

лякає зрідка птаство галасливе.

 

Дідівський дух у буднях скам’янів,

і вже не бачить, як на видноколі

малий месія спить в колисці днів –

під колискову змореної долі.

 

Старий Перун оновленим богам

крізь попіл часу дивиться у вічі,

і чути, як дніпровським берегам

глухоніма Кассандра щось мугиче…

 

***

Понурий день у гуркотняві міста

злиняв у марних пошуках тепла,

злітає час осіннім падолистом

на плечі фресок із бетону й скла.

 

А тут на підвіконня пташка сіла,

до днини щось пісенно промовля,

і сколихнуло душу онімілу,

дитинним чимсь війнуло іздаля…

 

***

У неминучості повторень

є неповторна таїна:

в безодні часу неозорій

бринить минулого струна.

 

Все пережите і набуте,

що назавжди далось взнаки –

меди кохань, гіркоту скрути –

складає світ у стільники.

 

Зів’яне сонячна жоржина,

і день, прожитий до ладу,

в підмурок Всесвіту уклінно

дарунком Бога покладу.

 

ДЕНЬ

Буває день, як меч без рукоятки,

двосічним лезом падає до рук,

під тихий прадідівський перегук

у злому колі зради і нестатків.

 

Бринить любов у вічнім камертоні –

ще не прийшов іти до гурту строк,

і міцно час утримує клинок

у навскіс пошрамованій долоні.

 

ВІК ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

Вік двадцять перший. Все. Без вороття.

Епоха матриць, зомбі та індиго.

Прогрес і стрес окреслили буття

і розкрутили Землю, наче дзиґу.

 

Віки підхльоснув час, мов машталір,

лише душа терпляче і невпинно

оберігає людство від зневір,

як давня жінка – вогнище родинне.

 

САМОТА

У льодовім огромі самоти

душа холодна, втомлена і чиста,

на денці долі хоче віднайти

минулих днів розсипане намисто.

 

Не щедре небо на щасливі дні,

хоча жертовник димом оповитий —

і зводить серце мури кам’яні,

сполохано ховається від світу.

 

Так дещиця похмурих літ майне,

допоки доля всі химерні мрії

за карк ухопить, владно трусоне

і знову кине в буднів чорториї.

 

ХРАМ

Страстей життєвих мовчазний огром

нуртує в храмі болями людськими,

черкає свічка вічність невситиму

своїм палким розчахнутим крилом.

 

До неба рвуться сотні сяйних крил,

тремтять,  ґнотом прикуті до земного,

спахнуть вогненно в молитвах до Бога –

і знов спадуть на мідь панікадил.

 

Ледь мерехтять недогарки сумні,

їх стихлий голос небу не почути,

і віск жаркий страждання і спокути

на серце болем скапує мені.

 

ДІМ

В лещатах життєвої втоми,

яку висівають літа,

думками роз’ятрений спомин

у батьківський дім поверта.

 

Де, всупереч довгим розлукам,

у вирі сум’яття не зник

напоєний яблучним духом

бабусин весільний рушник.

 

Де пломінь лампади незгасний

горить на покутті пустім,

і пам’ять мене повсякчасно

попідруч веде в отчий дім.

 

 ЛІТНІЙ ЛИСТОПАД

Сьогодні місто має присмак диму,

ледь гіркуватий, як відлуння втрат.

На крайці серпня спека невситима

гойдала вчора літній листопад.

 

Асфальт ранковий чистий і врочистий,

крадеться дим у серпанковій млі…

Все ніби звично – просто палять листя,

і серпень снить у спраглому гіллі.

 

***

Садок скупався в щедрих сплесках зливи,

розприскав обрій райдуг кольори,

сховались між гіллям пустунки-сливи,

поблискують, забризкані, вгорі.

 

Зухвалий мак зоріє вмитим личком,

і ллється шепіт говірливих лип,

а біля білих водограїв річки

намоклий коник не співа – захрип.

 

Медова зав’язь у садку дозріла,

ось осінь владно прийме булаву…

З пелюстки часу, тихо і несміло,

зніму вустами краплю дощову.

 

ЖОРЖИНИ

Вогні жоржин самотні та сумні,

привабно світять у вечірній сині,

гілля грайливе в мідному вбранні

їх кличе на побачення осіннє.

 

П’янить краса закохані листки,

зрадливий вітер стелиться під ноги,

злетять – і марять щастям, а таки

жага притишить шепіт остороги.

 

Запахне димом істина проста,

щорічній драмі осінь допоможе –

жоржини вогнищ розімкнуть вуста,

такі палкі і так фатально схожі.

 

МОВЧУ

Мовчу.  Печаль похована в словах.

Похмурий день – німа пересторога.

Незгаслий спомин у болючих снах

не розтривожить спокою нічного.

 

Дощило зранку – трохи вмило світ.

Струнку берізку вибілило сніжно.

А Ви пройшли околицями літ,

роззуту пам’ять пестячи побіжно.

 

Либонь, сміялась доля досхочу,

коли топтала стежку поміж нами…

Нехай все буде так – я помовчу,

не зрушу шальки терезів словами.

 

РУШНИК

На схід сонця розчешу я коси пишні,

стиглі яблука візьму, червоні вишні.

Руту-м’яту і чебрець внесу до хати

і почну рушник весільний вишивати.

 

Вишивати – чаклувати – ворожити,

на багатство, на любов, на довгі літа,

першу нитку –  щоби Бога в серці
мали,

та останню – щоби рідних шанували.

 

Покладу жовтогарячу і зелену,

щоби гідною була дочка у мене,

а червону – на невтрачене кохання,

бо судилося разом до днів останніх.

 

У куточку чорну – хай  не стрінуть
лиха

та народять діточок собі на втіху…

На схід сонця ворожила-чаклувала,

для дочки рушник весільний вишивала.

 

ТАРАСОВА ГОРА

Там ревучий реве і вмиваються

                                            
росами схили,

а підніжжя гори сповива словоплин

                                            
молитов,

там висока душа у святій благодаті

                                            
спочила,

і на чатах стоять споконвічні  Добро

                                              і
Любов.

Крізь тумани облуд на долоні

                                             
безмежної шани

сяє мудра й пророча Тарасова

                                              
світла зоря,

на Чернечій горі Україні загоюють

                                               
рани

незапроданство духу і правда її

                                               
Кобзаря.

Павутинки років ледь гойдаються

                                                на видноколі,

свіжим вітром живим застережливо віє

                                                
здаля:

вчіться кожного дня так, як треба

                                                
для щастя і волі,

бо стомилась чекати месій українська

                                                
земля…

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!