ЗА ДЕНЬ ДО ПОТОПУ
Поміж отих гробниць,
на Кам’яному березі, хотіла б
я хату збудувати – білу-білу.
Один притулок – пристань, до якої
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
тікатиму з розбитих кораблів.
І сон один – щоб в нього повертатись.
Бо капітани всі,
направду, всі капітани
солоні ризи пошиють
із вітрил своїх.
Лиш ти, один-єдиний капітан,
зостанешся
зі мною – аби зміг,
мов давній відкривач
земель обітованих,
переступити вперше мій поріг.
Ожини непокірні –
щасливі молоді циганки,
дозріють вереснево край порогу.
Усупереч усім смертям довкола –
любитимуться ніжно цвіркуни!
І від любові плакатимуть доти,
допоки спільною могилою не стануть –
ген, за горою сивою – вони.
Одне крило –
воскреслого тракійця ачи птаха –
полине до гробниці, мов до пащі
відкритої. І в пащу упаде.
І море на екрані – у кіні
німому – німо – витече за обрій.
Але чомусь з тобою ми самі
на знімках тих, самі – у кадрах пробних.
Засліпить світло наші очі вмить,
і надто швидко
стрічка буде бігти:
тракійці, коні,
берег Кам’яний,
любов, ненависть, ми,
і оператор-Бог
зіграє роль свою – для всього світу.
Та після… Немає «після».
І хати білої на березі нема.
Але ж приплив – він справжній, бо направду
попереджає про недобрий час!
Під цим високим небом, що над нами,
цілуй мене щомиті, капітане!
Бо лячно мені, лячно мені дуже,
що Ной старий забути може нас!
ПЕРШИЙ СНІГ НАД
ВАРНОЮ
…Це трапилося ось як:
Божа матір вгорі
кришила найбіліший хліб,
щоб зготувати Господові пудинг.
Посипався додолу перший сніг –
вкривав
і берег, і мости, і море,
і моряків, які, відпливши в далеч,
вже
ледве
бачили
свою
Ітаку…
СОНЯШНИК
Я нині – ніби вересневий соняшник.
На плечі голову схилила обважнілу,
і капають думки – напевно, вже дозріли…
Але щоночі сниться мені знову
зелена сукня на стеблі стрункому
і золото минулих днів – зникоме…
Птахи по крапельці викльовують слова,
їх по складах повторюють опісля –
збиваючись, розповідають сонцю вісті
з життя чужого – збайдужіло так…
ПЕРЕДЗИМОВЕ
Любов постаріла,
мов зношене пальто.
Посивіла від чистки і прання.
Манжети стерлися
(мабуть, від пестощів!)
Підкладка відпоролася
(сімейні таємниці берегла).
З’явилися якісь нахабні плями –
сліди від ласощів, поділених на двох…
Двоокий ґудзик бовтається сумно –
от-от відірветься і упаде.
Кишеня продірявлена –
мабуть, крізь неї випали
хвилини – найдрібніші, найбіліші
(збережені були на чорні дні).
Любов постаріла.
Вже важко вішаку
від давніх спогадів,
холодних зим і весен…
Скуповувачка мотлоху знадвору
волає – зношені одежі просить.
Та серце – «Не відгукуйся!» – благає.
А та усе торгується квапливо,
і в торбу пхає
ще живих істот –
що мають різні мови й різні долі.
Закинувши через плече
той Вавилон, який кричить без крику,
вона іде по вулиці безлюдній –
від снігу першого геть біла…
ПІСОК В ОЦІ
Пляжу риза, памороззю вкрита,
вже порвалася від вітру.
Піщинка одна загніздилася
в оці моєму світлому.
Та немає віддавна пірнальників –
збирачів перламутрових мідій –
піщинка-перлинка в оці моєму
для інших невидима.
Лиш повіку щомиті подразнює.
І нездужає обрій.
І падає дощ над морем –
так плаче Бог угорі.
Невже й Він має в оці піщинку,
яку дістати ніхто не годен?
І падають. Випадають перлинки.
Засніжена риза
моря людського, наче сіть рибальська,
їх ловить.
Морозиво хмарне вгорі
тане поволі і капає долі.
А два буревісники – два розбишаки
сваряться поміж собою.
Ніби пісня старої шарманки –
вже добігла й зима до краю.
І тому моє око чутливо
краєвиди знайомі сприймає.
Між зубів скреготить пісок.
Вітер повіку смикає.
І болить від проклятого видива!
Але ж так – і в житті…
З болем пекельним відправляємо кожне
прощання – неважливо, з чим або з ким.
Після того ми вільні. Після того
ми вільні навіки.
Можемо, не вдихнувши повітря,
пірнути до самого дна.
Або ж уночі – зі свого вікна –
вільно! – у морок стрибнути.
Переклад з болгарської – Анна Багряна