1
Підвівся я сьогодні рано,
І знову чую – світку мій! –
І се погано, й те погано,
Он той зловмисник, той крадій.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ота – простіть – із іншим спала,
Та розлучилась – а дарма…
Довкіл похмурих бід навала.
Здається, просвітку нема.
О часе, хижий, невблаганний!
І я, бува, на тебе злий…
А все ж писати вірш поганий
І солі сипати на рани
Ніяк не можу хоч убий!
2
Буває світ глухий, байдужний,
і сам собі ти осоружний:
все, що цвіте, здається темне
і в людях зриш лише від’ємне.
Але, мабуть, і це потрібно,
щоб ти упав і мислив дрібно,
і сам собі копав могилу,
а завтра встав на повну силу –
і розірвав нечисту змову,
і д о о к і л засяяв знову.
ДИВО
У віршів, кажуть, вільна путь.
Вони живуть собі в ефірі.
Самодостатні в повній мірі, –
І в цім їх таємнича суть.
Вони блаженство щедро ллють
На тих, що в дні ясні чи сірі,
Наш край не зрадять – і в офірі
Свій дар для Господа несуть.
Вони в повітрі самостійно
Блукають і чекають мрійно,
Аби я душу їм відкрив.
І ось вони вже перед вами
Переливаються рядками, –
І це, скажу вам, диво з див.
ПІД ЗОРЯНИМ НЕБОМ
Лежу у травах… Таємничі
Галактик блимають рої, –
І дивна туга на обличчі
Бентежить помисли мої.
В таку провісницьку годину
Примерхлий здогад б’є крильми,
Що дорогу прабатьківщину
В безоднях тих згубили ми.
Там райські яблуні і груші,
Едему зоряні сади –
І, як додому, наші душі
Щораз вертаються туди.
Та поки не дозріли строки,
Ми, крізь вагання та жалі,
Своє призначення високе
Звершити маєм на Землі.
Лежу у травах… по обличчі
Повзе жучок… На луках – дим.
А думи в’ються мандрівничі
Чумацьким Шляхом золотим…
ЗЛАГОДА
Поезія не має віку,
Вона як світ – стара і юна.
Не любить поспіху і крику
І словоблудства на трибунах,
І тих, хто черствий та підхлібний,
І до чужих даянь охочий…
Вона – від Бога дар осібний,
Луна віків і чар пророчий.
Досягши життьового піку,
Знайшов незрадну панацею.
Поезія не знає віку –
І я крокую в ногу з нею…
х х х
Мій світ уже на тому світі,
Хоч я ще тут, на цій землі.
Та сонце, що цвіло в зеніті,
Вже в’яне в присмерковій млі.
У зблисках споминів ажурних –
І злет, і порох суєти.
І радостей, колись безжурних,
Уже й при свічці не знайти.
Мій світ уже на тому світі,
Де предки, друзі і батьки.
Любов’ю їхньою зігріті,
Мене опікують зірки.
І я іду до небокраю,
Плекаю істину нову.
Тепер я ці світи єднаю,
Тепер воістину живу.
ГАРМОНІЯ
Кажу собі: в усьому сенс.
Отож не мисли однобоко,
але на світ поглянь широко
і дякуй Богові за все:
за ніч, що розмисли несе,
за місяць, що за оболоком,
за квіт буття, що вріс глибоко, –
в усьому велич і хосен.
Стій в Бога твердо на посту,
бо на гармонію святу
не Він гріха підносить зброю, –
і будеш, сяючи лицем,
і у гармонії з Отцем,
і у гармонії з собою.
НАД БЕРЕГОМ ВЕЧІРНІМ
(З біографії і творчості Романа Дідули)
І знов над берегом вечірнім
Натомлено спинився день.
І думи, почуттям покірні,
ведуть у сяйво одкровень.
Вони – квітучі та невинні,
Як ласка і любов батьків, –
Ведуть у Сновичі дитинні:
в отой, найменший із світів.
А виявляється – найбільший,
Лункий, як дзвін у вишині,
Як Вінграновського чар-вірші,
як Матвієнко чар-пісні.
Ці думи, скупані в блакиті,
Ідуть до правди навпростець,
Ведуть до Господа щомиті
і нерозкаєних сердець.
Ведуть у поле, в гори, в пущу,
На плеса рік… Бо час-пора.
Бо душу спраглу й невмирущу
не вкрила сірості кора.
Бо вічні помисли сузірні,
І віра, вдягнена в броню.
І день над берегом вечірнім
в паланні юного вогню.
СВІТЛІ ДИСТИХИ
1
Всім кожна ця постать родинна і люба:
Шевчук, і Щербак, і Костенко, і Дзюба…
2
Як древа культури розложисту гілку,
Вберіг Сидоржевський письменницьку Спілку.
3
Юрій Коваль… Невсипущий є він:
Сам виливає і сам б’є у ДЗВІН.
4
Юрко Николишин у “АПРІОРІ”
Талантам незвичним запалює зорі.
5
Листа, де слова і подячні й суворі,
Вергілій із Риму прислав Содоморі.
5
Не кожний Жиленко творчість помітить,
Хоч далі вона із-за обрію світить.
7
Жулинський і в прозі встановлює тон,
Бо має тепер свій АКОРДЕОН.
8
«Імпресії та медитації…» _
То Базилевський – мудрець нації.
9
І Перебийносу шана Петрові:
Він прочитав УСІ твори Франкові.
10
І Мовчан не мовчить – і талан
Оцінив навіть Азербайджан.
11
Писати у «Слово Просвіти» охота,
Коли там Редактором Люба Голота.
12
А Степовичка!.. Йде слава до Лесі,
Бо вільна і чільна у творчім процесі.
13
Серед найкращих у дружньому колі –
Соло і Слово Яворської Олі.
14
Вірш в Бенедишин – це воїна крок:
На нього взорується кожний рядок.
15
Анна Космач, попри глум і насмішки,
З Говерли на Гору Чернечу йшла пішки…
16
Дячишин Богдан, ідучи у дорогу,
Кличе філософів всіх на підмогу.
17
Не загубився між хибних доріг
Отець і письменник Мелетій Батіг.
18
Гуменна… Глибокі дари всі від неї,
Проте найсолодший –
це “Дар Евдотеї”.
19
Співець Компаніченко – мовлю у вічі –
Останній сучасник козацької Січі.
ЛАВРИ
Експромт під час вручення премії
ім. Ярослава Дорошенка за книжку
“КРЕХІВ у вінку сонетів”
Якщо ти прагнеш линути вперед,
Якщо не стліло творчих сил багаття, –
Вклади свій дар, свій жар в лункий сонет
І розбуди оспалих душ завзяття.
Щоб інші теж здійнялися у лет,
Щоб ти вказав їх вихід із сум’яття…
Як ти митець, творець, співець,
То не забудь про рідне Прикарпаття.
І Пушик, Юсип схвалять твій талан,
І Андріяшко, сам Євген Баран,
І Анна Космач – жінка нелукава.
А ще Качкан, і Савченко, й Лесюк, –
Лиш тут здобудеш з теплих, дружніх рук
Ти лаври Дорошенка Ярослава.
14 листопада 2017
СОНЕТ БЕЗ НАЗВИ
Усе було: Голодомор,
І мандри світом, і хвороба.
Але життя цупка жадоба
Вела у творчості собор.
Тепер – похвал посмертний хор.
Його слова – найвища проба,
Збагнула тонко це особа,
Що першою ввійшла в притвор.
І Качуровський Ігор сам
В гаях квітучих – Небесах –
Леліє молитви спасенні,
Зоріє в наш сум’ятний день
І шле букет благословень
Особі цій – О’ЛІР Олені.
СКРИЖАЛІ
Мені здається повсякчас,
Що ніби чую Божий глас:
Не Я, не Я караю вас,
А ті Скрижалі, ті Закони,
Що розбиваєте щораз
Як слуги блуду і мамони.
Ці Десять Заповідей вам
Застерігали: будьте пильні!
Любіть, творіть цей світ, як Храм,
А не губіть, – ви не всесильні.
Натомість – правд, живла потопт,
Культ зброї, зради, влади, сили…
Содом, Гоморра, грім висот,
Ані потоп вас не спинили.
Не як рабів, а як дітей
Я вас люблю усіх… Проте:
Зневажили спасенну віру –
І маєте печальний вірус.
Зглушили душ небесну ліру –
І маєте безжальний вірус.
Гріхів придбали понад міру –
І маєте летальний вірус!
Без Мене йдете навмання…
Я плачу, бачу у скорботі,
Як розпинаєте щодня
Самі себе ви на Голготі.
…………………………..
Життя завмерло. На Землі
Незримий ворог у зростанні.
Він в кожнім місті і селі,
В тривожній зморшці на чолі,
Немов наспіли дні останні.
Яскраво світяться в імлі
Лиш золоті церковні бані.
х х х
Господь наш не мовчить – а вчить,
коли стрічає нас грозою,
коли вінчає нас сльозою
чи в полі чайкою ячить.
Господь од нас відводить тьму,
дарує нам небесне світло,
щоб серце вірою розквітло, –
а ми не віримо Йому.
З нас кожен сам собі стратег,
сам в друзки розбива скрижалі.
Тим часом на старім причалі
новий гойдається ковчег…
х х х
Як цільність зберігати нам?
Нема уже уверх сходинок…
І от з надщерблених цеглинок,
На зло заїлим ворогам,
Я зводжу знов стрункий будинок.
Будинок сей міцний на злам,
Вгорі ажурний і на споді.
І він при свідках, при народі
Враз перевтілився у Храм,
Увінчаний Хрестом Господнім.
“Українська літературна газета”, ч. 11 (301), 3.06.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.