Випливає Третя Рота
за екраном голубим.
А проява чорторота
заклинає: «Не люби!»
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Але як же не любити,
як не дихати мені?
Запеклася у блакиті
кров на дикому вогні.
Око п’яного рубіну
задивляється у даль.
На Різдвяну Україну
насувається орда.
Гасне сонце у Святині,
гостро пахне сивий сад.
І над серцем невситимо
Костомаха нависа.
Ми не вільні. У безодні
свище вітер ножовий.
Україно! Будь сьогодні
і для вічності живи.
Не згинається лозинка
у темниці кам’яній.
Та гойдається сльозинка
на вітристім знамені.
Бо немає щастя-злота.
Тільки січень молодий…
Відпливає Третя Рота
у космічні холоди.
* * *
Хотілося додому їм.
Вертали з далини,
з якоїсь невідомої
локальної війни.
Пропалені, просолені,
здорові і живі…
Синам світили соняхи
на грані межовій.
Синам – зелена вулиця,
оркестру мідний спів.
Неначе все забулося,
неначе всі вернулися
з розпечених пісків…
За танками остиглими
роїлася юрба.
Під чорними хустинами
чаїлася журба.
Віддаленими грозами
бадьорий марш бринів.
Біліла насторожена
голубка на броні.
* * *
Навіщо, Господи? Скажи нам.
Алея цвинтаря трудна.
Бруском небесної крижини
біліє цинкова труна.
Косинка траурна… Ой синку!
А мідь ридає і гримить.
Цілує мати холод цинку,
на кригу падає грудьми.
По серцю крешуть автомати.
Злітає цвіт, немов сніжок.
І на портреті гладить мати
колючий чубчик-їжачок.
* * *
Віче-вітчиме, стогни!
Ще батьки не воювали,
а приречені сини
відійшли за перевали.
Спомин травами пропах.
Помолодшали ці війни.
Генерали з-під папах
поглядають на цивільних.
На лиці чужа печать.
Кожна квіточка бентежить.
І розпачливо кричать
юні дітоньки-протези.