Петро Перебийніс. «Навіщо, Господи? Скажи нам…»

ПЕРЕЧИТУЮ СОСЮРУ…

Випливає Третя Рота

за екраном голубим.

А проява чорторота

заклинає: «Не люби!»

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

 

Але як же не любити,

як не дихати мені?

Запеклася у блакиті

кров на дикому вогні.

 

Око п’яного рубіну

задивляється у даль.

На Різдвяну Україну

насувається орда.

 

Гасне сонце у Святині,

гостро пахне сивий сад.

І над серцем невситимо

Костомаха нависа.

 

Ми не вільні. У безодні

свище вітер ножовий.

Україно! Будь сьогодні

і для вічності живи.

 

Не згинається лозинка

у темниці кам’яній.

Та гойдається сльозинка

на вітристім знамені.

 

Бо немає щастя-злота.

Тільки січень молодий…

Відпливає Третя Рота

у космічні холоди.

 

* * *

 

Хотілося додому їм.

Вертали з далини,

з якоїсь невідомої

локальної війни.

 

Пропалені, просолені,

здорові і живі…

Синам світили соняхи

на грані межовій.

 

Синам – зелена вулиця,

оркестру мідний спів.

Неначе все забулося,

неначе всі вернулися

з розпечених пісків…

 

За танками остиглими

роїлася юрба.

Під чорними хустинами

чаїлася журба.

 

Віддаленими грозами

бадьорий марш бринів.

Біліла насторожена

голубка на броні.

 

* * *

 

Навіщо, Господи? Скажи нам.

Алея цвинтаря трудна.

Бруском небесної крижини

біліє цинкова труна.

 

Косинка траурна… Ой синку!

А мідь ридає і гримить.

Цілує мати холод цинку,

на кригу падає грудьми.

 

По серцю крешуть автомати.

Злітає цвіт, немов сніжок.

І на портреті гладить мати

колючий чубчик-їжачок.

 

* * *

Віче-вітчиме, стогни!

Ще батьки не воювали,

а приречені сини

відійшли за перевали.

 

Спомин травами пропах.

Помолодшали ці війни.

Генерали з-під папах

поглядають на цивільних.

 

На лиці чужа печать.

Кожна квіточка бентежить.

І розпачливо кричать

юні дітоньки-протези.