“Українська літературна газета”, ч. 5 (349), травень 2023
Все недовге життя Петра Миколайовича Шевченка (1954-1997) пройшло на Луганщині. Народився у селищі Біловодськ, закінчив місцеву середню школу, педінститут, працював у районці, обласній молодіжній газеті, власним кореспондентом низки всеукраїнських видань. Лише гинути неймовірним вивертом долі приїхав до столиці.
Для творчості обрав псевдонім Петро Біливода.
В українській літературі знайдеться небагато поетів з таким дивовижним відчуттям рідної землі, родинних коренів. Поезії Петра Біливоди — це духовна історія рідного краю. Проте він ніколи не був містечковим письменником. Як не був ним Фолкнер, який упродовж усієї творчої біографії писав історію заштатної Йокнапатофи.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Спливло чверть століття після нерозгаданого березневого дня, коли поетове тіло було знайдено у напівзруйнованій бойлерній на околиці Києва. Його книжки досі виходять, вірші – читаються і перечитуються, захоплюючи трагедійним ліризмом, глибинною філософічністю, духовною щирістю і неймовірним відчуттям самоти, що супроводжує людину впродовж усього життя.
Вірші подаються за збіркою «Ось така мені випала доля» (2017).
Сергій Чирков
Петро Біливода
* * *
Чи я один, чи двоє нас?
Така в кімнаті порожнеча…
Сьогодні знов приходив вечір
і завтра прийде –в цей же час.
Та поглядом куди не кинь –
відбитки скрізь душі твоєї:
душа тут відкидає тінь,
а тіло – дивиться на неї.
1976
* * *
Ось така мені випала доля:
народився у білій сорочці –
і не зняти ніколи…
Мою шкіру
нитками прошили,
по сорочці біжать синьожили,
а червоність аорти між вен
домальовує вишиванку…
1976
* * *
Я притулку шукав.
Його нема віднині.
Домашнє вогнище
пожежа розмела.
Пливу крізь вас,
і прямо з-під весла
із вірша в вірш
сльоза кривава плине.
1977
ТЕМРЯВА
Семеро було їх, сімко.
По двоє ішли, попарно.
Четверо – кудись зникло.
Двоє – геть пропали.
Сьомий же,
сьомому,
сьомим,
сьомого й не шукали.
1973 – 1978
* * *
Мені дарує спокій самота,
коли останнє слово відліта
і птахом чорним на плече сідає.
Тоді від мене таємниць немає.
Я знаю свою долю
наперед,
ось ти, наприклад, друже, завтра зрадиш,
і тут уже словами не зарадиш –
такий вже нещасливий збіг прикмет.
І ти тепер, кохана,
не така–
тепер ти, наче ластівка, легка,
хоч я тебе в долонях відігрів,
та й ти від мене відлетиш невдовзі,
коли втомлюся я на півдорозі
і стану помирати між вітрів.
І навіть мати,
навіть рідна мати
мене не вийде більше виглядати,
і рук не покладу я їй на плечі.
Куриться
за спиною порожнеча,
не озираюсь – бо закам’янію.
На хвилях коливається лелія,
і спокій мій – гонитва, а не втеча.
1978
* * *
Коли коливається клен, ковила,
коли коливається шлях, коли я
під кленом цей вітер триклятий клену,
по вітру летить моя зібгана тінь –
її вже ніколи не наздожену.
В повітря і батько злетіти хотів,
та глибоко в землю уріс його тин.
Так глибоко в землю уріс його світ,
що й зараз лелека самотній стоїть.
Стоїть на повітрі, бо й клен одлетів,
стоїть на подвір’ї, стоїть між вітрів,
стоїть на порожньому просторі так,
неначе нікуди ніхто не злітав.
* * *
Із ночі в світанок пливе всюдихід,
немов криголам розсуває туман.
Так тихо на світі, що навіть луна
озватись боїться на шум двигуна.
Куняє керманич за круглим кермом,
не слуха мене неслухняне перо,
дивлюсь і не бачу, що тут мерехтить
на білім папері і там – за вікном.
Хто перетинає ранкове шосе:
чи думка прудка, чи весна молода,
чи в вічність відряджений Сковорода
в оклунку сніданок свій бідний несе?..
Ось стане повітря прозорим, як скло,
і їхати буде крізь скло всюдихід,
і вийде – рукою махнути услід –
уся Україна з хвірток і воріт.
* * *
Я геть іду,
а ти
постережи мій дім,
бо ночувать ночей
я вже не буду в нім.
Не ночувать ночей,
не цілувать очей,
і вже не обіймать
зсутулених плечей.
Хай буде не чужим
і непорожнім дім,
вогонь – незолотим
і несолодким – дим.
Хай ллється в небеса
цей дим із димаря,
як річка, як коса,
як світло ліхтаря.
ПОБАЧЕННЯ
Я тобі призначаю побачення, брате,
біля нашої хати.
Біля хати порожньої будем стояти,
будем мовчки мовчати,
лише двері дощаті
вітер буде хитати…
Тільки кращої рими,
ніж «хата» і «мати»
все одно нам не вигадати
і не згадати.
* * *
Я бачу сон.
Один і той же:
мантачка в скреготі терпкім –
мій бідний батько гострить косу,
шанує із обох боків.Вже випив трохи.
Вчить косити:
«Стій мовчки! Слухай, бо піду…»
Мовчу, мовчу.
Останній вітер
хитнув його, як лободу.
І хтозна, що його робити?
Я й сам в ті трави упаду.
* * *
Ще сонце спить.
А мати варить борщ.
А батько в’яже віники.
А баба
вже спить на цвинтарі.
І поряд з нею – дід
поріс травою.
Як ота кульбаба
додолу обсипається мій рід.
А втім—я сплю.
Дружина варить борщ.
Я віники в’яжу.
І знову сплю –
на цвинтарі.
А поруч стогне баба.
… Дме вітер.
Коливається кульбаба…
* * *
Набрав у скрині дерев’яних слів,
якими батько й мати говорили,
якими і голубили, і били,
якими батько дривітню робив,
дрова рубав, горілку пив,
а мати грубку розтопляли.
І їхній світ дорівнював словам.
Напевне, й смерть з обличчям дерев’яним
мій батько сумовито привітав.
Стою.
І мовчки падають слова.
Лютує лютий.
Не росте трава.
Ні пари з вуст не можу проронити,
лиш з парою зроняю:
«Мамо. Жити».
* * *
Глухий, божевільний, з більмом на очах,
не бачу, не чую, як сунеться час,
як він розвидняється, як шарудить,
як круком зловісним над вами мовчить.
І тільки в минуле пробито вікно,
і дихає в отвір вікна курява,
і видно, як батько несе полотно,
як брат з букваря аркуші вирива,
як мати з коритом розбитим стоїть,
як в отвір вікна на човні я пливу
і веслами тихо гребу куряву,
і тихо впливаю в небесну блакить.
Як змій паперовий, над вами лечу,
глухий, божевільний, з більмом на очах,
не бачу, не чую, як сунеться час,
бо сонце плескає мене по плечу…
ЗВУК
…Баба з воза і онук
на грунт ступили обережно,
немов на кригу, і хитнув
їх вітер із Правобережжя.
Цей вітер щоки надимав
і гнав повітря в ту щілину,
де силует стояти мав
онуку – батьком, бабі – сином.
Ревів, як в аеротрубу,
через усю країну протяг,
і силует; що був навпроти,
слова і рухи позабув
і витончився до струни,
яку не вгледиш і на сонці,
і від германця до японця
її останній звук бринів.
…І баба з воза, і онук
ідуть, тримаючись за звук…
* * *
Микався до сорока в гуртожитку,
в чаді приватних квартир і із вжитку
вийшов уже,
але вижив усе ж –
винайшов, мов Робінзон в океані,
річ хоч просту, але і невблаганну:
з нею загинеш, зате не заснеш.
Винахід цей називається «совість» –
може, і гнулась,
та не розкололась,
навіть тоді, коли втратила голос,
навіть тоді, як згустилась пітьма.
В тебе до неї претензій нема.
* * *
Часто запитую:
що я, де я?
Чимось схожий на іудея,
чимось на цигана, чимось на
в’язня, припнутого до галери
у власній квартирі, –
в клітинку шпалери –
сам собі гетьман і сам шпана.
Не треба мені співчуття ні грама,
ні грошей. Хіба що з боргами
зійтись нанівець. А потім за браму
вийти і вже не вернутись сюди
тихою стежкою Сковороди.
МЕМОРІАЛ
Я вмер учора,
та моя душа
мені лишитись серед вас звеліла,
і я лишився – що я мав робити?
І разом з вами їсти й пити
я посадив своє порожнє тіло.
Ми поминали разом
день вчорашній,
ламали хліб
за світлий день прийдешній,
але душа пригубила вже чашу
і хліб зламала інший,
нетутешній.
А я сидів і плакав разом з вами,
а я сидів і плакав разом з вами,
а я сидів і плакав разом з вами,
від вас узятий чорними вітрами.
Тепер я бачу, що я був незрячий,
що і за мною хтось таки заплаче,
що ви без мене,
як душа без тіла.
Я вмер учора, та моя душа
мені лишитись серед вас звеліла.
1987
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.