“Українська літературна газета”, ч. 22 (340), 11 листопада 2022
* * *
Ридає дощ. Ридає як людина.
Вже видно голову його з калюж.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
До серця підступає холодина,
І мокну я, немов останній хлющ.
Нема куди від осені сховатись,
Лише дорога – кам’яниста твердь.
Пливе туман, мов волохата вата,
І чути дзвін з каштанових осердь.
Буває так незатишно нечасто,
Буває так, коли надходить ніч…
Не віриться у вигадку про щастя,
Коли цей дощ притулиться до віч.
* * *
Далекий захід барви полуниць.
З-під ніг буття висмикують півтіні.
Трава тривання вже упала ниць.
Спинились мальви у своїм цвітінні.
Виходить жінка у притихлий сад
І дивиться крізь гілочки у небо:
Чекає, може, світлий зорепад
Чи накликає благодать на себе.
Із хмар перистих погляда амур:
Цю жінку, мабуть, треба звеселити…
Твердіє обрій і стає, мов мур,
Який нікому вже не підкорити.
* * *
Лиш цятки світу плавають в надхмар’ї,
А на землі розвалюється рай,
І вже хотіти полюбить – намарно:
Минула літа сонячна пора.
Подекуди – ще вибух верболозу
Чи пізня квітка в затінку бджоли,
А то все – сутінь, добування прози,
І спогади, як у раю жили.
Туманний обрій котить до порога
І заглядає у шибки дощем…
Востаннє подивлюся на дорогу
І вигорну із серця світлий щем.
* * *
Ламке нутро, воно вже не росте,
А через осінь – золота тераса,
І кожна квітка – світлий раритет
Та порожнечі жовтої окраса.
Першоджерела зникли у пісках,
Багряне листя гасне й опадає,
Фальшиві нотки дихають в піснях,
Іржавий сонях на межі ридає.
Цілу добу – шерегами дощі,
Вітри туман пронизують наскрізно…
На лузі в’ялім нині – ні душі:
Це жовтень, смуток, загасання, пізно.
* * *
Смутними стали сірі суходоли.
Від почуттів – мінлива самота.
Хтось нарікає на природу й долю,
А хтось втомився бісери метать.
На кожнім кроці – скрип піску і глиці,
Дух загасання з тихих крон тече.
Позаду десь чужі слова і лиця,
Позаду день, розкраяний мечем.
І кожен сам у світі горопаха,
І стежка завертає на горби…
І не рятує чорнобривців запах,
Коли нема кого за що любить.
* * *
Дядьки й тітки – розпещені та ситі.
І луг для них, і озеро, і корт.
І сонце сяє крізь небесне сито.
І день їх пишний, як весільний торт.
А ми – прислуга, хоч і гонор маєм.
На нас кричать і відбирають гріш.
І ми вже не живем, а виживаєм,
Очікуєм, щоб не було ще гірш.
А наші діти плачуть по оселях,
Де світла мало, радості нема…
Тому й молитви наші невеселі,
Що боїмося голови здіймать.
* * *
На тлінних рештках – знаки забуття,
Лиш літери ще світять на скрижалях,
А так – ні спогадів, ні пісні, ні знаття,
Ні одкровень, ані судів безжальних.
Щодень тепер – мовчання пірамід,
А піраміди – осені тумани,
Дзвенить каштанів опадальна мідь,
Із неба сіється холодна манна.
Кипить горнятко чорне на вогні,
І пахне юшка димом і грибами…
Така ця осінь видалась мені,
Та і її на дрова порубали.
* * *
Ці сірі дні з напливами плачів,
З туманами стійкими у долині,
І словеса – із моху та парчі,
Які зникають у щоденнім плині.
Сумна убогість синіх одцвітань
І на шибках – сльоза відзолотіла,
Нещирість принагідних привітань,
Холодне відчуття душі без тіла.
Не бачив я, як трави полягли,
Як листя безпощадно облетіло…
Це сірі дні в передчутті імли,
У почеканні краху та обмілин.
* * *
Минуща слава і ганьба минуща.
Дзвенить минуще й назавжди згаса.
Ховає смисл словесна харалуща,
А на поверхні – тіні і роса.
Свідомістю не вловиш повідомлень,
Які із хаосу випручують слова.
Щоразу повертаєшся додому,
Де в самотині пісня ледь жива.
Де сняться весни і літа високі,
І спогад, як метелик, тріпотить…
Минущі і діла, і наші кроки,
І люди, що зустрілись на путі.
* * *
У ринвах зранку оселивсь туман –
По крапельці мій смуток витікає.
Те, що було – минуло, і нема,
Лиш клен осінній догорає скраю.
З калюжок сірих – шахівниця дня,
По ній до ночі пішаки лиш ходять.
А я спинивсь: нікого не догнать,
І розпитать немає вже нагоди.
І тільки – гра: на ринвах при стіні,
На нервах, на нерівностях ґрунтових…
Ця осінь – попередження мені,
Що вже не буде виграшів фартових.
* * *
Улегшення шляхів не відбулося,
А навпаки: поважчали шляхи.
Трава вилазить, як з чола волосся,
Болять частіше, ниють потрохи.
В порожніх склянках проступа тверезість,
Гірчить і тхне калиною їдло,
В осіннім димі – негативний резус,
А на коні – розвалене сідло.
А хтось ще замишляє оборудки,
Хтось землю чорну у капшук гребе…
У мене день – як пересохла грудка,
У мене небо – від гризот рябе.
* * *
Провисла над селом космічна упряж,
А серце б’ється, як на дні пічкур.
Не буде ні повторень, ані дубля:
Буття – лиш тимчасовий перекур.
Іще не встигнеш викопать криницю
Чи дерево край двору посадить,
Як до грудей притулиться синиця,
А журавель у небо полетить.
Не вспієш догодить чи долюбити,
Як світ сторчма – і все накриє тьма…
Такі маленькі у людей орбіти,
Земне життя – у кліточку тюрма.
* * *
З антисвітів – назовні лиш смола
Та ще мармизи звідтіля чортячі…
Свобода наша – бідна і мала,
Але й вона біснує та артачить.
Та нам не гімн, а реквієм співать
Понад полями, що у нас украли,
Коней слізьми гіркими напувать,
В руках тримати вила та орало.
Не волю – скрутень підсуває час,
Життя ж – коротке, скоро проминає:
Не зоглядишся – і згорить свіча,
Спасіння твого не було й немає.
* * *
Трясе надії, мов на вітрі лахи,
Нічого не збувається мені.
Біля хреста, як і годиться, – цвяхи,
Зоря зорить в біблійній вишині.
Світобудови кожне коліщатко
Тріщить від праху і порожніх слів.
І я вже не загадую на щастя –
Стою розтерзано серед полів.
Лиш де-не-де – інформаційні плями
Та ґелґотання хилих упирів…
Течуть літа над сірими полями,
І плачу я о зрадженій порі.