Печаль моя княжна…

231

ІЗ РУКОПИСУ НОВОЇ КНИГИ ВІРШІВ «ХАЛВА»

в «гамбринусі» де ти немов удав

сидів

      якому стільки літ
віддав

колись

       якого вже нема немов
гадюки

порожня шкіра і в куточку глюки

приїжджого шотландця: круглий ніс

червоний мов снігур його приніс…

в «гамбринусі» куди прийшов згадать

щось

     років через
двадцять-двадцять п’ять

а що згадаєш? пиво і на жаль

печаль

        і мов скрипічний
ключ скрипаль

і його музика і наші вірші злі

і рибка що прилипла на столі…

але тепер тут все не так

                     тепер

не той алкаш не той поет попер

тепер і ті що носять пиво вже не ті

з метеликом

            й ікрою в животі

не добре й не погано

                   просто:
так

і ти не те щоби невчасно

                       а –
не в такт

минуле за собою тягнеш вслід

як дурник іграшковий самоскид     

 

***

той хто наді мною живе

стукає щодня молотком

будує життя нове

 цілком

йому добре він наді мною мені

добре він наді мною йому

так і треба стукати у вишині

молотком своїм

              бо більше нема
кому

щодня вистукуючи якусь містичну канву

наді мною щодня повним життям живучи…

от він стукає а я чую – значить живу

а не стукав би

             я і не знав би
чи

 

***

осьо басьо от еліот

а більш нічого

не треба

         книг
п’ятсот-шістсот

мені до Бога

лишилося а для письма

у стовпчик вже причин нема

нема причини щоб рука

крутила німби

щоб птиця що як смерть легка

літала ніби

щоб телефон дзвенів неначе

копійка по підлозі скаче

щоб завіконний ґвалт і гам

щоб тиша а чи…

щоб телевізор аби там

того побачить

которий прийде або ні

нам зовсім байдуже мені

який такий холодний світ!

як темно в світі!

в нікУди золотий політ

нічного сіті

загнуті пальці на руці

що означають:

оці оці оці і ці…

та й ці…

прощаю

 

***

коли ми йшли здавати ні коли ми здавали київ

за просто так за те що нас лишилося мало

не те що воїв а й козодоїв і гречкосіїв

за те що нас нічого в світі на світі вже не тримало

асфальтна вода дніпра була сіріла-чорніла з кручі

і молитви сполохано літали в наших церквах горобцями

і ці чужі заходили в місто очі і руки у них повзучі

і листя дерев осінніх мінялося з нами місцями

і цим чужим назустріч незрідка чужі виходили наші

вони в наших спинах ключами іржавими повертали

вони позолотять наші черепи і зроблять з них собі чаші

і довго будуть пити там де ми жити майже уже перестали

і нам із усього цього втіха не дуже така й велика

від того що ці чужі київ здадуть іншим чужим так само

от давайте зупинимо давайте запитаємо у чоловіка

який випадково зовсім ходить тут по воді а то небесами

 

***

угорі важким парадом як підвода з виноградом

                                         
прокотилася гроза

на які такі базари з виноградом чорна хмара

                                       з білим
градом проповза

на каміння і на луки на ворони горні звуки

                               
      що як трьохсотлітній гріш:

трохи мідний трохи стертий як стара латина мертвий

                                         мною і
грозою між

філологія забута наче прометей прикутий

                                   
до печінки і скали

і звільнити вільне слово чорні хмари пурпурово

                                   
прокотились – не змогли

бо не те що торохтіло каркало і мерехтіло

                                   
а насправді те

що коли усе скінчилось

                      тихо
висвічене чимось

                                           чорне так
як золоте

 

***

і друг похований у львові

й старі баби – колишні кльові

дівчата

       курять кемелИ

у «жоржі» братику у «жоржі»

і дим заплутується в зморшках

чи в жовтих пальцях

                   як коли

триває брате житіє

померлий друг у тебе є

еспресо дякувати Богу

іще гаряче і гірке

і згадане життя яке

тобі накульгує на ногу

у течці – віршів отако

про старість хліб і молоко

нудна римована гидота

іти ще можна а дійти

не можна Господи прости

ніяк така смішна робота

пересипАти раз чи два

якісь хореї і слова

з долонь на аркуша нічного

вуглинки наче золоті

й нічого більше у житті

а більше і нема нічого

 

***

горіхова земля.

              точніше –
глина.

горіхова потріскана рука.

і сонце що сідає на коліна

і я сиджу тепер мені така

професія на лавочці сидіти

кришити бублик осінь як бджолу

відгонити… сусідські афродіти

що – бачить око зуб не йме –

                         
хвалу

складати їм абощо або просто

дивитись на трансністрію свою

і на дністер де синя риба з хвОстом

живе в китайських сітях як в раю

чекати щось увечері покаже

тарілка що у космос зазира

про руку хижу або око враже

або все більше про et cetera

проїде скутер скочить в гречку заєць

затихне пил і річ в нічній траві

і зірка пролетить й ніхто не знає

що зараз в мене з нею

                    в голові

 

***

ще риба ловиться ще – синій очерет

ще в церкві ще живий отець порфирій

ще в небо кинеш камінь – він у вирій

не полетить. він знає наперед:

що риба ловиться що – синій очерет

що камінь краще – десь біля ріки

що в небі краще – янгол або птиця

ще осені нема ще тільки глиця

жовтіє де вишняк свої гілки

сплітає краще десь біля ріки

мій давній друже! вмер – то снись мені.

ще осені нема. ще можна снитись.

ще конюшини темно-синій ситець

і рана – наче муха в бурштині

у грудях що помер і снись мені

немає осені а хай собі була б

хай б дощ зі стежки змив відсутність сліду

собачого людського інших лап

і каменю що в небі до обіду

літав не знаючи що осінь хай була б

не знаючи що довго на землі

нічого не літає взагалі

 

***

барбарис відцвіте

                барбарис
відцвіте

                               
барбарисом

захід сонця розсиплеться у пережовклій траві

і трієра яка за єленою плине

                         з
парисом

і горить барбарисом шолом на його голові

запах моря медуз чебрецю і заморських товарів

і червоних биків особливо червоних биків

і вигнанець який між століть і бакланів постарів

ще до вашої ери

               і ваших
середніх віків

його світ непорушний неначе вітрило у штилі

його кілька елегій

                і чорне
опудало пса

він далеко-далеко

                на хмарі

                        в
захмаррі

                                  
в екзилі

хата із черепашника вітер із неба звиса

і звисають вздовж вітру уривки етерів далеких

наче крильця гермесів тремтять вздовж морської води –

прислухається костур відклавши убік: знову греки…

знову щось там у греків…

                       ну
греки… у них там завжди…

 

***

на краєчку кориди

                 на чорному
розі бика

на щоці квартеронки на дні її хусточки з шовку

починалась історія нашої втечі і ловів яка

більше схожа була не на повість а на скоромовку

на фарбованих нігтях

                   на
пальцях опущених вниз

над убивством биків матадорів у золотом шитій обнові

над кружляннями чайок і наших прострочених віз

бачив Бог

ми хотіли любові

бачив Бог ми хотіли а Бог – бачив Бог – не хотів

нас шукали всі служби

                     з
церковною службою вкупі

як там в слові о полку реклось: напоїли сватів

десь у гвадалахарі а можна було б в гваделупі

все-одно

          а самі все-одно як
реклось полягли

у психушці куди нас обох все-одно повернули

яка зветься вітчизною

                    де
забіліли столи

де між білих столів ще біліші були караули

де життя вимикалося ввечері кнопкою off

де читав санітарам псалми безнадійний месія

де ходила палатами тихо патлата любов

і співала якісь

             романсеро
якогось гарсіа

                        * *
*

починалася зима

               і хотілось
жити мало

хто проворний – відлетіли:

                        гуси програмісти і

ти яка була кохана

                 і якою ти
не стала

вже

     і якось воно буде

                    в ці
останні дні мої

в ці останні дні мої

                  у лікарні
чи на дачі

там і там – стерильна тиша

                        там і там і скрізь болить

там і там хороші вірші вже не пишуться

                                   
одначе

 міль суха кружляє наче

                      межи
светрів і століть

то шкатулку відімкну

                   то альбом
пожовклих фоток

то автографи славетних з побажаннями на дні

коли все зробив на світі то дратує зайвий доторк

і дратує зайвий натяк на матерії важні

тож нічого не роблю.

                  зовсім.
власними руками.

окрім голову схопивши

                      день
іде і ніч іде

ну не вийшло кінця світу

                      в мене

                            
зате наче камінь

ця зима під акерманом

                     що й
сама не знає де

                 * * *

та квартира яку ти колись винаймала

яка в пущі-водиці мов хвойда блукала

у якої вікно як в калюжі вода

і у лобі якої ранкова звізда –

заблукала назовсім і годі шукати

ні за вірші мої ні за інші дукати

не знайти ні на жодній планеті землі

каву вранці і руки твої на столі

твої плечі тоненькі що тонко тремтіли

так немов пташеня випробовує крила

і цілунок вже вслід за поріг навмання

як з гнізда випадає мале пташеня

і мої неповернення зради текіли

небеса що на плечах тримали дебіли

і життя що було як в калюжі вода…

ти ще є… ти ще й зараз либонь молода…

слава Богу без мене…

                    в квартирі-блудниці

яку інші наймають у пущі-водиці

що із зіркою в лобі чи зірочки без

яку хтось мені був простягав із небес

 

           * * *

ліс кінським табуном

                 летить в
глухі яри

                                
печаль моя княжна

хороми пилу і

             воронячих
птахів

                            
з горіхами в дзьобах

оскома на зубах

                немов
підкова на

                               
гранітах польових

і кілька синіх іскор

                 гаснуть об
пейзаж

                                     і нори
ховрахів

тремтіння за вікном окремо від воріт печаль моя княжна

ти пишеш в ноутбук що зараз листопад

                                 
не місяць а з дерев

не хочеш приїжджай тут південь і легкі хвороби і зима

і плетення лози

              як простір і
як час

                              
і просто взагалі

калачиком вужем у жилах не тече собі холодна кров

рукописів стоси валюта в словниках на білі рушники

перстеник золотий що закотився був

                                за книжку гірника

ну добре що гірник

                 він ще
живий а так

                                  
печаль моя княжна

               * * *         

вступив печально інструмент

                        який
зі шкур конячих

зробили і стара сурма

                    
заплакала затим

і жовті мідні тарілки дзвенять у такт неначе

побиті порцелянові

                  з малюнком
золотим

і хто цю музику писав

                    плаксиву
і фальшиву

і хто музик поїв смертельно

                         ще до того як

і хто зібрав цих квазімодів

                        всю
цю шайку сиву

яка за гробом йде і мне

                     губами
переляк

радій країно: вмер поет

                     сплели
поету лапті

вінок сплели і наплели пліток услід йому

живи собі пий лимонад жуй печиво в антракті

і грій на грудях як кому

                     суму
або тюрму

спокійно спи

            вари куліш

                      сопи у
шаровари

радій тихенько що ніхто

                       з
тобою не зумів

зробить нічого

              всі твої уроди
і примари

на місці

         і помер поет

                      ну і
немає слів    

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!