“Українська літературна газета”, ч. 2 (370), лютий 2025
***
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Як ти? – не буду тебе питати.
Довгі подробиці — атрибут
мирних часів, нині інший статус.
Просто, будь ласка, будь.
Маєш, напевно, чималий клопіт,
часом і я наче з ніг валюсь.
Дві наші долі малюю на попелі:
лінія, лінія — плюс.
***
Подаруй трохи спокою, кинь у глибокий тил,
полежати під сонцем в компанії трьох мудил —
тих людей, що направду люблю я до краю сил.
Підпиши для твоїх волелюбних і вірних слуг
нетривалу відпустку, бодай перевести дух.
Це найгірша молитва, що лине до божих вух?
Незбагненно, чому ти пустив нас в такий галоп.
Нам епоха дісталася з шаблями наголо,
і у цьому стрибку надто рано казати «гоп».
Ця епоха зніматиме пробу із наших вір:
вкоротила рідню, і країну, і скарб, і зір.
Почуваюся часом, як загнаний в полі звір.
Не жаліюсь, а прошу покірно: пошли нору,
лиш побачити друзів, кохану та дітвору.
Пару днів відпочинку — і знову приєднуй струм.
Щоби знову я бачив могутність твоїх діянь,
щоб прийняв і трагічне, і вічне, і інь, і янь.
Я платитиму вправно, яку ти призначиш дань.
І хоча твоїх іспитів більшість я запоров,
я не падаю духом, як бачиш із молитов,
певно, краще тобі прислухатись до тих промов,
що з останньої сили звертаються до молінь.
Надішли трохи спокою кожному зі створінь,
дай їм, Боже, цю крихту з «навіки віків».
Амінь.
двірник
Маріуполь на березі моря лежить пластом,
як знесилена риба, запаморочена веслом,
що продовжує дихати кривдникам всім на зло.
Я встаю проти ночі. У келії двірника
ні сусіда, ні жінки, ні свого,
ні чужака.
Із іконки мене розглядає святий Лука.
Крізь туман пробивається світлом Чумацький шлях.
Не зустрінуться стежкою ні безхатченко, ні пияк.
Забираю мітлу, на лопаті ладнаю цвях.
Мої думи легкі опадають,
мов ті листки,
і всього лиш: зібрати докупи
їх і змести.
Знову сиплються зверху, заледве змахнути встиг.
Двірники умивають із відер обличчя міст,
зістригають щетину газонів, стирають млість.
Ми готуємо форму, щоб інші вкладали зміст.
Моя радість проста:
вітер з моря відчутно вщух,
бач, мене не цурається більше місцевий щур,
котру зміну щастить прибиратися без дощу.
Твоє щастя не вічне, невдовзі повалить сніг.
Ти носитимеш камені льоду, новий Сізіф.
Іншим шлях розчищай, коли свій віднайти не зміг.
Не запитуй чому, не стогни, двірнику, мети,
без утоми мети, без погорди і без мети,
до промерзлих кісток, до судоми, до німоти.
Якщо нас після смерті чекає не тільки чернь,
двірників до Ісуса, напевно, ведуть без черг,
зігріватись в каптьорці у Господа за плечем.
дорога
Самотнє дерево, мов викривлений цвях,
тримає лисі пагорби від зсуву.
Прикрашена намистом євроблях,
гірська дорога нас гіпнотизує.
Щоб заховатись від старих химер,
достатньо переїхати Карпати.
І на шляху з Лумшорів до Сімер
авто сміливо можна паркувати.
Упасти на узбіччі в свіжий сніг.
Шукати довго між сузір‘їв Гідру.
Хоч у війні ти ще не переміг,
принаймні пару битв закінчив гідно.
Згадай про них в готельних номерах,
за мить до того як поринеш спати.
Якщо ховати сумніви і страх,
то якомога далі, за Карпати.
улісс
Край зими, і весна, і літо, і осінь,
знов зима, що насилу мене впізнає.
Обернися, чиє це життя пронеслося?
Моє.
Код під‘їзду хитріший за коди да Вінчі,
поміняли замки та згасили маяк.
І чия наречена цілується з іншим?
Моя.
Та корчма у порту ще відчинена, гайда!
Ллються пиво та співи, гучніші за сміх.
І чиїх ти тут тільки-но друзів не знайдеш?!
Моїх.
Хто в поході поліг, хто побіг від походу.
Підіймаю цю чарку за стертий погон,
за поразку свою й перемогу народу
мого.
І за всі кораблі з анфілади Улісса,
що скорять береги й розіб‘ються об свій.
Бач, уламки човна у тіні кипариса?
То мій.
портрет жінки
Випадкового ранку любов стає базовою з потреб.
Якщо атомна хвиля несеться і скоро усе зітре,
не рушатиму з місця, я буду писати її портрет.
Як вона вигинає оголену спину у напівсні,
мов друковані літери вигинаються в прописні,
не спиню її сну, хоч би світ кругом знавіснів.
Як фанатик нової релігії з набожних правіків,
у страхах її я звинувачуватиму єретиків.
Кожна жінка, казатиму я, – місце злочину чоловіків.
Кожна віра, казатиму, з ґрунту випробувань пророста.
Покажу, що вона одночасно чудесна й така проста.
Передам це знання про її суперечності з вуст в уста.
Перший ранок удвох важливіший за першу ніч.
Хоч би місто лишилось в облозі, оточене зусебіч,
я б цієї хвилини не чув сурмовий урочистий клич.
За вікном полихатимуть шини, під дикий гарматний грім
я вдихатиму запах її, густо змішаний із моїм,
боронитиму ліжко її, навіть серед міських руїн,
і волосся брунатне, розкидане навмання.
Та якби я судив за красу, що невизнана й потайна,
я прирік би її на довічне із вилученням майна.
І якщо би ніхто, окрім мене, не бачив її вини,
не потрапив іще під вогонь її шквальний і навісний,
я б продовжив писати доноси й підкидував їй у сни.
Як розшукує рідкісні квіти для магії ворожбит,
я губами збиратиму родимки для портрета її в цю мить,
та нехай не прокинеться повністю, хай вона мирно спить.
дорога життя
Богом забуте село,
що у закладках в чорта.
Мила, ти можеш тут бути
впевнена лиш у вчора.
Кожен просякнутий снігом шлях,
з тих, які йтимуть звідси,
буде дорогою до життя –
з сумками в бік столиці.
Дім твій іще не засипав град,
не змила фосфорна злива,
мила, ти вичерпала ліміт
на власне різдвяне диво.
Сядь без вагань, хоч в який вагон.
Якщо це направду доля,
вас ще сплетуть і зведуть удвох
вузли залізничних колій.
Лінія фронту сплощує світ,
спрощує кожен вибір.
Варто із неї зійти убік,
з’явиться третій вимір.
Вулиця тиха додасть об’єм,
сльози не так пектимуть.
Погляд, занурений у бульвар,
вчитиме перспективі.
Виживи хоч би заради вас,
визнай це за осердя.
Ти ще не бачила стільки життя,
скільки він бачив смерті.
Сніг напивається ґрунтом, мов
м’ятий листок чорнилом:
«Більше за все я хотів би, щоб
ти таки залишилась.
Хочу, аби оминули вас
міни та їх уламки,
Витримав струси його бліндаж,
вкрили тебе серпанки.
Хочу, щоб він віднайшов тебе
цілу посеред пилу,
щоб ви поїхали разом геть,
більше не загубились».
Сумку чатуй наче посаг, що
ввірений нареченій.
Знайдеш у мирній кав’ярні вірш,
кинутий до кишені.
Клястимеш мовчки автора слів,
надто – твоєї втечі.
Тільки б читали ви це удвох
кожен різдвяний вечір.
оновлення
у мене вийшло власне оновлення
базовий код суттєво урізаний
дещо незмінне: якщо я ословлюю
значить існую якщо валіза
зібрана значить я вже у дверях
якщо світанок – кава без цукру
решта потребує підтвердження
версія встановлена без інструкції
зовнішні запити хочеш-не-хочеш
чекають від мене то драми то драйву
хоч вішай на себе табличку прострочено
я сам ще не знаю з ким ви маєте справу
лише обживаюсь з новими реакціями
звикаю до свіжих ефектів оптики
контрастність викручена на максимум
здатність від спогадів відособити
дійсність ускладнена сильні емоції
вкупі з відтінками недоступні
зникли сповіщення та анонси
на тиждень на рік загалом на майбутнє
розпізнавання обличчя у дзеркалі
має затримку на долю секунди
додано тихий режим дзадзену
як споглядання пустого бездумного
реальність позбавлена зайвих гарантій
рефлексій та прагнення до поліпшень
троянда сказав би я це троянда
це троянда не менше не більше
сказав би: скидаю хвилини в минуле
з краю годинника разом з цифрами
досі ословлюю досі існую
кава допита валіза зібрана
дистопія
роботи-археологи відкопали дещо по-справжньому цінне
знахідка рівня виявлених колись імперій ацтеків та інків
країна в якій більше зброї аніж вцілілих будинків
більше рацій аніж смартфонів у їхніх підвалах
стояли консерви книги живопис поруч із бойовим арсеналом
вони прокидались щоб захищатись якщо взагалі засинали
замість паспорта там видавали залізний жетон на шию
на повноліття бронежилет розгрузку та іменну нашивку
їхні пляжі сортовані по мішках щоб стало на кожну шибку
лікарні були розкидані річковими берегами
після вдалих пологів немовлят подавали мамам
загорнутими у піксель бо інших тканин не мали
цілодобово там працювали лише військторги
невідомо чому це тривало невідомо наскільки довго
вони знали ціну своїй країні якщо платили так дорого
їх останній поет друкував на машинці потім писав чорнилом
згодом дряпав мисливським ножем одні й ті самі рядки на брилах:
господи що вони з нами зробили
що вони з нами зробили
що вони з нами зробили
арафатка
на початку десятих мій друг їздив до Лівії
фотографувати війну
він повернувся з арафаткою на шиї
яку знімав тільки для прання
що було не так часто як мені здавалось доречним
я хотів розпитати про все вивідати подробиці
розкласти по поличках витягнути на поверхню
домогтись роз’яснень
розібрати на атоми
та я ніколи не запитував його про той досвід
він достеменно знав наскільки мені цікаво
але не розповідав отже
на те були причини
я чекав три роки
здавалось не було підстав про це говорити
а були вихідні була сонячна вулиця був Поділ
і була розмова про те що в моду знову повернулись сукні
штани перестали асоціюватись з жіночою незалежністю
радше з офісною рутиною
одна з тих малозначущих розмов
коли нікуди не треба поспішати
раптом він зняв арафатку та без передмови сказав
знаєш що мене найбільше вразило у Лівії? (я не знав)
на одній вулиці велась перестрілка млява за місцевими мірками
а на сусідній – відзначали весілля
прямо на сусідній через пару кварталів
я пішов на співи і мене швидко всадили за стіл
сподіваючись що своєю великою камерою я зроблю їм весільні фото
перед подружжям стояв букет польових фіолетових квітів
вусатий лівієць
один з десятка кузенів нареченого
взяв наді мною опіку та з гордістю розповідав
про переваги тамтешньої горілки боха
яку він не забував мені підливати
ти в курсі, що там заборонений алкоголь? (я щось про це чув)
чим голосніше співали навколо мене
тим менш правдоподібним ставав
стукіт коротких черг
я міг подумати що в сусідньому будинку
хтось просто накрутив звук
поганого бойовика з голосінням і стріляниною
мій опікун подарував мені свою арафатку
і пішов за сигаретами
а я – далі фотографувати
уночі переглядаючи відзняте
на екрані я побачив свого вусатого лівійця
він лежав розкинувши руки біля лотка з сигаретами
ти запитуєш що таке війна?
(я не питав)
війна – це опинитись
не на тій вулиці
з-за сусіднього столика пішла дівчина
з білими незасмаглими ще плечима
у складках її сукні гілки лаванди
хитались як амулет гіпнотизера
наліво направо наліво направо
з вікна поверхом вище долинало
тріскотіння олії на сковорідці
гілки лаванди віддалялись
аж поки не зникли за рогом
якщо так піде далі (сказав він)
то услід за сукнями в моду повернуться
крихітні капелюшки
із мереживом на очах
погодився я
листи до берега
за тисячі літ від Різдва Любові
я знову пишу тобі паперові
листи на знелюдненому пероні
не жду поїздів попутних
руїни назовні руїнам вторять
всередині нині кінець історії
бог свідок коли я ще бачив зорі
не так уявляв майбутнє
без тебе змінялись і йшли епохи
здійснились похмурі слова пророків
єдине що нас оминуло – спокій
тепер у війні погрузли
під гуркіт я мовчки готую каву
дивлюсь як пробігли років состави
чи рано чи пізно мене поплавить
якщо я іще при глузді
цвіт вишні осипався після зливи
прекрасне в цім світі найбільш вразливе
бракує триноги та об’єктива
який би усе засвідчив
не знаю де лист цей тебе застане
із присмаком гару й сльози в гортані
реальність розібрану на деталі
збираю в пейзаж вітчизни
від опіків плями на шкурі степу
спитаєш напевно як жив без тебе?
сюжет міг би втілитись у бестселер
але я спалив солому
а голку даю тобі на поталу:
твоє зрозумієш колись – настало
так жодна ніколи й не покохала
як ти мене вічність тому
на сході часів під пташиний вереск
вхоплюся плечей твоїх наче берега
куди іде ніч туди сон – за двері
крохмальне ранкове світло
наснилося ціле життя сьогодні
у ньому були ми весь вік самотні
дивись як безжалісно безтурботно
цвіт вишні летить на вітер
***
Юра мовчки скрутився у спальнику
Ден промацував Санін кітель
Ната поралась з вогнепальними
діти нудились бо це ж діти
Ярослав чаклував над вечерею
Влад за бронік тягнув старлея
гучно падала туша імперії
присипаючи нас землею
серце ріки
Командире, прийом, затягнулась нічна переправа,
пливемо по ріці, що на мапах завширшки з канаву,
а на ділі, напевно, за повінь дніпрову повніша,
місяць зблід і сконав, його рештки хитає на брижах.
Човен стільки ж примітний, як вія на чорнім савані.
Поводир із місцевих, не схоже, що це підстава.
Стариган ледь при глузді, давно на порозі смерті,
а проте відчуває дорогу нутром і жердю,
він знаходить мілини, немов у підводній темряві
чує серце ріки та веде нас його артеріями.
Цербер – пес чотириногий,
а Ітака – острів.
Як почуєш дзвін тривоги,
не питай, по кому обстріл.
Командире, завдання складніше, ніж нам здавалось,
чортопхайка заледве повзе, хлопці сплять повалом,
і човняр вимагає платні, як сварливий рикша,
традиційно тут кожен дає йому найцінніше.
Не до якоря там, де вже кинуто спершу жереб,
без старого нам годі дістатися того берега.
А зі мною лише телефон, – ні імен, ні сімок, –
там нічого такого: дитина під першим снігом.
Інші спогади стерлись, а цей віддаю за греблю,
все одно він із тих, що зашитий під самі ребра.
Нарід – гірше від пробоїн,
п’ята ходка з потойбіч,
а монети золотої,
курва, жодної за ніч.
Часом втома долає, то слухаю вас знічев’я,
саме там, де і ти, якось їхав вдівець-священник
і казав, що усі – материк, і ніхто не острів.
Так от ваша земля нині рветься, мов лляна постіль,
узбережжя по швах розверзається на фіорди.
Стільки вашого брата, хоч вішай тризуб над бортом.
Води тихі, бо серце ріки у жаху завмерло.
Варто ще роз’ятрити її зайвим рухом жерді –
серце геть переповниться болем, безумством, звірством
і розірветься, точно кажу вам, воно розірветься.
Прощавай, моя любове,
човник суне під дощем.
Рейси йдуть цілодобово,
діють пільги: нам – без черг.