“Українська літературна газета”, ч. 2 (358), лютий 2024
РАДЯТЬ ДРУЗІ:
«Пиши детективи.
Уявляєш, які перспективи?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Треба, кажуть, – сюжетик підкинем
І плацкарт обіцяємо в Київ,
Там і книжка не за горами
Може, й нам упаде з гонорару».
Друзям раджу: «Послухайте вірші.
Детективи напишуть нам інші,
Навіть краще й ті самі сюжети
Так майстерно закрутять, що де там…
Я ж прийду опівночі додому,
Скину сіру шинель стопудову
І тихенько в дитячу кімнату
Зазирну, де сопуть «зайченята».
Ковдру в ліжках нечутно поправлю,
Перекинутий стільчик поставлю,
Сни підгляну, а в снах отих диво…
Почекайте іще з детективом».
ЗАДУШЕВНА РОЗМОВА
Повертаюсь з роботи.
У дворі біля грядок
Мій сусіда копається –
Буде порядок.
Чорнобривці поллє,
Просапає ромашки,
З бур’янами побореться,
Сам – навзамашки.
І хоч, видко, немало
Прожито годочків,
Не мине ще й мене,
Коли вийде з рядочків.
«Ну, міліція, здрастуй!
Чого так раненько?»
Взагалі я не проти
Його почубеньків.
Він запитує просто,
Без всяких загадок:
«Ти коли наведеш
У районі порядок?
Ні пройти, ні проїхать –
Бешкети, жаргони…
Тобі часом не тиснуть
Майорські погони?»
І сопе, і пихтить,
І кипить – ніби чайник,
Так всього пробере,
Що куди там начальник.
А як втомиться трішки
Й на лаві присяде:
«Ти на мене не той…
То я так, від досади».
Від досади пригостить
Мене самосадом,
Всипле груш соковитих
Із власного саду:
«Це твоїм карапузам
Гостинець від зайця.
Ну, бувай…А з роботи –
Раніш повертайся».
ЗРАДА
Ці жінка й чоловік – із люттю у очах,
Ці жінка й чоловік,
що сваряться в надриві,
Ці жінка й чоловік…
О, повернися час
У їхню юність, де вони були щасливі!
Неквапно нагадай пестливі імена,
Які вони колись так ніжно говорили,
Як марив нею ВІН, як вірила ВОНА –
Ці жінка й чоловік,
що знов не помирили.
Неначе у кіно, ти кадром зупини
Ту неповторну мить, де двічі одержимі
Навстріч – як вітер – ВІН,
як птах – ВОНА… Вони?!
Яка ж причина зла зробила їх чужими?
Ці жінка й чоловік, а поміж них – дівча,
Заплакане дівча – русяве й сірооке…
Ти, часе, не жени, не промини той час –
Його жаданий крик, його найперші кроки.
О, як сміявся ВІН, раділа як ВОНА,
Русяве сонценя світилося взаємно…
Ці жінка й чоловік, що стали як стіна,
Що зрадили собі і сонечку своєму.
СІМЕЙНИЙ АЛЬБОМ
Сімейні фото- і портрети –
Пожовклі, вицвілі, потерті…
Не можу погляд відвести.
Ось батько –
хлопчиком в кашкеті,
Щоб не малим – на табуреті
Бочком пригрівсь біля сестри.
А мама – зовсім ще дівчатко,
Лукаво жмурить оченятка,
Стріляє прямо в об’єктив.
А на губах у мами тишком,
А на вустах у неї нишком
Блука чи подив, чи мотив.
До болю рідно, без бравади,
Химерно хмурячи бровами,
На мене гляне дід Павло.
Дрібна деталь – гроша не варта,
Та набік зсунута краватка –
Чи не фотографу на зло?
Фотограф був занадто строгий,
Він довго виставляв триногу,
Фотограф пташку обіцяв.
Йому ця пташка ні до чого
І ця краватка ні до чого,
І фотокарточка оця.
Гарячий піт з лиця зітерши,
Дід попрощався в сорок першім,
Пішов – мов канув… Після жнив.
Чи не тому я – внук і тезка –
(Жорстока істина житейська!)
Його сьогодні пережив.
Сімейні фото і портрети –
Пожовклі, вицвілі, потерті,
Родинний мій іконостас.
В його нехитрому сюжеті,
У кожнім ріднім силуеті –
Життя! У профіль і анфас.
КОЛОСОЧОК
У лабіринті вулиць –
Широких і вузьких –
Ця вулиця – як вулик –
Для хлопчаків сільських.
Вони посеред міста,
Мов зграйка пташенят,
Ніяк не знайдуть місця,
Щебечуть-гомонять.
А он отой – русявий,
У кедах… Чи осліп?
Наліво і направо
Очима – кліп та кліп.
На ту ажурну церкву,
Де бані – сонця креш,
На мальовничий скверик
І на альтанку – теж.
На екзотичні квіти
Між оксамитних трав…
Я йшов і не помітив,
Як біля нього став.
До чого ж очі сірі –
Знайомі із-під брів…
Я ледве не повірив,
Що сам себе зустрів.
І досі щось лоскоче,
З туману наплива.
Спасибі, колосочок, –
Русява голова.
ГРІХ
Кажуть, сміятись гріх
З вади чужої,
Тільки ж немов на сміх
Чубчик твій – жовтий.
Ластівка на щоках
Сіла спочити,
Носик і той в цятках –
Спробуй злічити.
І по причині тій
Кинув при хлопцяхі
Весело: «Боже мій!
Гляньте на сонях».
Сонях то й сонях. Ось
Так і пристало.
Соняшником рослось,
Сонцем світало.
Сон цей не пережду,
Де не зустрінеш,
Світиш – мов на біду,
Світиш – як сліпиш.
Мружусь усім на сміх
Перед тобою
І за колишній гріх
Мучусь любов’ю.
„ОКАЗІЯ”
Я їй квіти носить соромився,
Хоч їх повно росло в саду,
Все то вишеньку, то смородинку,
Як до неї коли іду.
Найсмачніших нарву за пазуху
Та й гайда через три двори.
Може, вийде моя „оказія”
На садові мої дари.
А „оказія” пересвідчиться
Чи нікого кругом нема
І тихенько – як вуж – у хвірточку
Вислизає уже сама.
Пригорнуся до неї лагідно,
Щоб аж серденько було чуть,
Схаменуся тоді, як ягоди
По всій пазусі потечуть.
– Ой, до чого ж я, справді, телепень,
Пригощайся… Отак забуть!
Та все шепотом, та все щебетом,
Бо інакше й не може буть.
А вона язичком приплямкує.
Ще й сміється… Хоч не гляди,
Як танцюють у неї під платтячком
Недоспілі дві я-го-ди.
ПІДПОЛКОВНИК
Підполковник зібравсь у відставку,
Честь по честі свій строк відслужив.
Проворочався в ліжку до ранку,
Ніби заново все пережив.
Скільки літ залишилось позаду?
Годі інших шукать серед них:
Опергрупи, погоні, засади…
У злочинців нема вихідних.
Їх, зізнатись, і в нього не густо
(Мов на зло знов занила рука),
Ще не встиг він піти у відпустку,
А начальство уже відклика.
Треба йти. А кому це охота?
Він заводить себе на ходу.
І клянеться – прийду на роботу,
Зразу рапорт на стіл покладу!
І прощайте погоні, погони,
Хай зрадіє нарешті сім’я!
Чує в спину: «Та ви – підполковник!
«Добрий день!
Не пізнали?
Це ж я!»
Обернувсь…
Щось далеко знайоме
Прохопилось крізь часу туман.
Шрам на лобі…
Ну хто як не «Дьома»–
Кримінальних розваг отаман?
Запитав, як ведеться,
про справи,
Делікатно змовчав про тюрму…
Перший раз той, мабуть,
не лукавив,
Навіть руку потиснув йому:
Я вам вдячний:
«У мене, між іншим,
Син сьогодні родився вночі!»
Крапнув дощик і «Дьома» поспішно
Парасольку розкрив на плечі.
Він побіг…
Підполковник, напроти,
На зупинці «свій» дощ перебув.
Покурив і, діставшись роботи,
Про обіцяний рапорт забув.
УРОК ІСТОРІЇ
„Історія – перебіг чисел
Великих дат, значних подій…”
Так нам розказував учитель,
Не знаючи, куди подіть
Пустий рукав… І, поміж іншим,
Він мов про себе добавляв:
„Історія – вона складніша,
Хоч як би хтось не уявляв.
Ви ж тільки подивіться, хлопці,
Живуть у злеті пірамід
Не велич і могуть хеопсів –
Людської мислі динаміт.
Политі рясно кров’ю й потом,
Всі перемоги – тьма і тьма –
Творив народ і лише потім
Уже історія сама
Спокійно розставляла дати
Епох, етапів і подій…”
Схиливши голову на парту,
Я думав: Ну куди ж подіть
Його рукав, що не вміщався
У жодну з вивчених епох.
Він бив навідліг, він знущався –
Її безповоротний борг.
БАЛАДА ПРО БАТЬКІВСЬКИЙ ПОРІГ
В мами на зморшці затерпла сльоза –
Кап на хустину,
Батько, пом’явши в руках картуза:
«Йди уже, сину».
Міцно потисну долоню йому,
Мамі – легенько,
Кину за плечі нехитру суму –
Ширше, легені!
Стану – як вперше –
на ясен-поріг
В спілому літі.
Скільки стежинок і скільки доріг
В білому світі?
Треба поріжок переступить,
Східці дубові…
Хтось прив’язав до моєї стопи
Гирі пудові.
М’язи напружив і вивільнив мов…
Ноги – як з вати.
Липне ж земля до моїх підошов –
Не відірвати.
Що це зі мною і як же це так,
Чи не козак я?
«Світ обійти – це одна суєта», –
Вчора казав я.
Нишком зітру із обличчя свого
Сорому плями.
Соняхи дружно з городу – агов! –
Хилять брилями.
Ой ти, козаче, даремно не пнись,
Не полінися.
Ти до порогу лицем повернись
І поклонися.
Буде всього у твоєму житті,
День цей – на згадку.
Я поклонився і… полетів!..
Ставлю крапку.
ЗАУТРЕНЯ
Боже! Хай повік святиться віра.
На землі без неї не прожить…
Серед розтривоженого виру,
Боже, ти її побережи.
Бережи, щоб не померкла правда,
Щоб добра світились образи,
Щоб цей світ у зненависть не падав, –
Боже, ти його побережи!
Бережи вседенно і всенощно –
Від росинки і до борозни…
Якщо тільки дійсно ти всеможний –
Боже, Україну бережи!
Нáщо дав їй скільки горя й муки?
Вище за Дніпрові береги…
Бережи, якщо не нам – то внукам,
Як зіницю ока бережи!
БЛАКИТНИЙ ДОЩИК
… а дощик ні бризнув, ні капнув,
Він просто зненацька пішов,
Його зачаровані краплі
Під ноги стелились, як шовк.
Він, мабуть, виконував соло
На свій, на блакитний мотив,
Що навіть ніхто парасольки
Під ним ідучи не розкрив.
ПІСНЯ З МАМИНОГО РУШНИКА
Місяць на небі, зіроньки сяють…
(улюблена мамина пісня)
Місяць через шибку заглядає
Зараз в хату, мабуть, упаде.
Підгляда, як мама вишиває,
Слово разом з ниткою кладе.
Вишиває мама, вишиває,
Світла місяць додає свого.
Вишиває мама і співає,
Вишила і зорі, і його.
Притулюсь до мами, пригорнуся,
Голка в її пальцях миг та миг.
Як же неудавано в матусі
Кольори лягають на рушник.
Вишиває мама, вишиває,
Де й береться в неї муліне.
Вишиває мама і співає,
Козаченьком вишила й мене.
Я і сам тихенько підспіваю
Про дівчину, що в човні пливе.
Про усе на світі забуваю –
Пісня навпіл серце моє рве.
Вишиває мама, вишиває
Хрестиком в останньому стібку,
Вишиває мама і співає…
Пісня зацвіла на рушнику.
МІЙ БОРГ
Кожен раз, коли я в селі,
Воно ніби кидає виклик –
Будить радісно на зорі
Із розкішним
хвостом «будильник».
І захочеться – не проспиш,
Горлопанить поки й не вийдеш
Та до сідала: «Клятий, киш!
Зірвеш горло та ще охрипнеш».
Схід рожевіє. День світа.
Потягнуся – тріщать суглоби.
Забувається суєта,
Відступають кудись хвороби.
І така в мені благодать,
Скільки сили –
звернув би й гори.
І немає про що гадать,
Коли раптом сімейні збори –
Чи косити, чи не косить,
Чи копати, чи не копати…
Трави в колосі – до коси,
Картоплі лягли – до лопати.
І працюєш тоді за трьох,
Піт стікає і сяє німбом…
Приїжджаю, бо тут мій борг
Перед матір’ю і перед хлібом.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.