Павло Скорик. «…На квітку боявся ненароком наступить»

929

Народився 19 лютого 1951 р. в селі Миколаївка, що поблизу Сум, в багатодітній селянській родині. Неповну освіту одержав в рідній школі, а середню – в місті. Поезією захопився під впливом матері. Але серйозно – дякуючи В. Крикуненку, з яким навчався в сумській СШ №1. Спершу він врятував мене від впливу дурної компанії, що мешкала зі мною на одній квартирі, а потім залучив до роботи обласної літературної студії. Рік працював робітником сцени муздрамтеатру, а тоді товариш все-таки умовив вступити на філфак педагогічного інституту, де вчився й він. При інституті також діяла студія, що об’єднувала творчу молодь і, як згодом з’ясувалося, вона була під «ковпаком» КДБ. Тому коли серед студентів стала ходити заборонена література, в гуртожитку почалися обшуки та допити. Правда, обійшлося переляком, бо випередив їх декан факультету і з його допомогою компромат зник, а ми засвоїли хороший урок і подальшому стали обережніші. Отримавши диплом вчителя, добровільно пішов служити в лави радянської армії, а по закінченню служби – вчителював у кількох сільських школах, доки не повернувся у своє село. Тут мене доля звела з опальним поетом А. Семенютою, який наприкінці 1965 р. за наклепом КДБ був засуджений до ув’язнення строком на один рік. Та в зв’язку з численними клопотаннями і погіршенням здоров’я Семенюта був звільнений достроково, а ось вчителювати йому довго не дозволяли. Ця зустріч особливо позитивно вплинула на мою творчість. Ми народились в один день під знаком Водолія, були керівниками старших класів, нас об’єднували спільні захоплення і погляди на призначення поезії. Навіть так вийшло, що й дружин було звати Галинами. Та я, зігравши своє весілля, вирішив перебратися жити в місто і за порадою старшого товариша спробувати «заховатись» від кедебешників, що постійно тримали нас в полі зору. Отож з допомогою друзів  вдалося влаштуватись у відділ карного розшуку обласного УВС. На жаль, з Семенютою я розлучився назавжди, бо той невдовзі раптово помер від цукрового діабету у віці 41 рік. Сіра проза міліцейських буднів, як виявилось, немилостива до справжньої поезії. І хоч спочатку викраював якусь годину-дві на неї в нічні часи, та, коли народилась третя дитина, їх майже не стало. Зрештою підготував рукопис першої поетичної збірки і відвіз у харківське видавництво «Прапор». Відгук був схвальним, але з вимогою видалити всього-на-всього кілька віршів суто ідеологічного характеру, з чим я не погодився і забрав збірку назад з надією на кращі часи.

Прослужив в міліції трішки більше двадцяти років, та після розвалу СРСР країну охопив розгул анархії, а міліцію накрила корупція і я просто не міг вписатися в ці негативи, тим паче, що став працювати в управлінні по боротьбі з організованою злочинністю. Скоро під вікном мого кабінету був зірваний вибуховий пристрій, по телефону пролунали перші попередження про гірші наслідки, якщо я буду чіпати того або когось іншого. Довелось вибирати – чи спати спокійно, чи переживати за своїх дітей. Наприкінці 1997 я пішов на пенсію в звані підполковник. В першу чергу з’їздив у с. В. Чернеччину на могилу А. Семенюти, де навідався до його матері. Я знав, що його рукописи забрали в Київ аби видати його збірку віршів. За відсутністю коштів книжка так світ і не побачила. Тому я пообіцяв їй, що виконаю мрію сина і забрав їх з собою. Паралельно почав працювати і над своїми віршами. Одночасно почав  збирати кошти, що було найважчим. Та ще складнішим виявилось розібрати рукописи А. Семенюти, списані дрібним почерком з хаотичними і численними повторюваннями по різному відредагованих віршів. В 2005 р.  у видавництві «Мрія» вийшло дві збірки – моя «Щем» і покійного товариша – «Борг». Але чомусь вони були не помічені у Києві, хоч я й передавав через місцеву спілку по 50 екземплярів кожної. В 2016 р. я видав другу свою збірку «Вік». Результат той же. Взагалі серед читачів мої вірші завжди знаходили схвальний відгук.

 

БАЛАДА ПОКОЛІНЬ

«Чого блукаєш?» –

питає мене трава.

«Кого гукаєш?» –

цікавляться дерева.

«Чому зітхаєш?» –

вітер мене спиня.

«Коня шукаю.

Не бачили тут коня?

Колись у лузі

худобу на ньому пас

І всі зозулі

кували тоді для нас,

І всі веселки

у небі на двох цвіли,

На всенький всесвіт

щасливі ми з ним були;

На лобі чирва

і чубчик  до самих віч,

Розкішна грива,

а сам –  як циганська ніч,

Рвоне із місця –

дорога під ним кипить

І  іскри

зірками із-під копит».

«Ніде не видно» –

услід шелестить трава.

«Шукай деінде» –

шепочуться дерева.

А вітер скрушно

за плечі мене обняв:

«Ой, сивий друже,

забудь про свого коня.

Коли було це?

Давно по шляхах курних

Вже інші хлопці

гарцюють на вороних,

Допіру інші

під хлопцями рисаки,

Нічим не втішу…»

І раптом із-за ріки,

Як у дитинстві

(шкода, що нема трибун)

Із хвацьким свистом

у лузі з’явився табун.

Та він вже онде  –

минає старий місток,

А перший коник…

Ну вилитий Воронок!

Йому за гриву

вчепивсь реп’яшком щосил…

Очам не вірю:

на ньому – невже мій син?!

1994, 2006

 

 

ЗОРЯ-ПОЛИН

У квітні вісімдесят шостого

Я йшов по вулиці Чайковського

Крізь ораторію весни.

Звідкіль лише не проривалися,

Зливалися, пе-ре-ли-ва-ли-ся

Земні  й  небесні  голоси.

Вони, немов незримі гномики,

Садки заполонили й дворики,

Взяли в облогу кожен дім.

І все раділо з того клопоту,

Один лиш песик  –

ну  чого  б  ото? –

Щось  намагавсь  перечить   їм.

Спускалися над містом сутінки,

Зірок запалюючи трутинки,

А песик накладав печать –

На клаксофони і транзистори,

На горобців, що на карнизиках

На сон грядущий цвірінчать

На небо мордою показував

І скавулів, мов щось розказував,

Шукав і не знаходив слів;

Під ноги перехожим кидався…

І чим йому цей день не видався? – Ніхто його не розумів.

Я вже нагнувсь його попестити,

Але з’явивсь господар песика,

Як волхв  –  зі зморшок і сивин.

«Молімося, –

скрипучим голосом

Промовив і ще дужче згорбився – Проснулася  з о р я – п о л и н».

 

 

РОСІЙСЬКОМУ  «БРАТУ»

Я Русь не плутаю з Росією,

Це ти, мій брате, втратив глузд

І, прикриваючись Месією,

Собі привласнить хочеш Русь.

Іваном- дурником прикинувся,

Імперські зводячи мости,

Але ж одвіку Русь  –

лиш Київська,

Іще задовго до Москви.

Який склероз пройшов по пам’яті,

Коли у темряві століть

Здалось тобі, що Русь розпалася,

То й стольний Київ не стоїть?

Стоїть, мій брате, хоч і зранений,

Понищений в старовині,

Та щовесни свічки каштанові

Завжди запалює мені.

Стоїть із князем Володимиром,

Тримаючи важкий свій хрест,

Дніпром у береги погримує,

Нагадуючи всім: я  –  єсть!

І відчиня мені Воротами,

Софії банями сія,

Під його небом і над водами

Ця Русь не може буть твоя.

А ти все йдеш, а ти все цілишся,

Кривавий меч в твоїй руці…

Чомусь куценька і не цілісна

Тобі Росія без Русі!

Вона ніколи не повернеться,

Давно розвіявся вже й дим…

Коли історія в істериці,

Не витримає жоден Рим.

Чи не пора, лукавий брате мій,

Тобі отямитись таки:

Ми ніби й від одної матері,

Та різні випали батьки!

Притиш у серці кров Батиєву,

Втопи свій меч в найглибший вир…

І якщо хочеш йти до Києва,

Іди – як  гість. Хай  буде  мир!

 

 

НЕЗАБУТНЄ

Із ланки повертається вночі,

Як зараз бачу  –  змучена і хвора.

Поставить юшку

грітися в печі,

Сама ж у двір  –

по господарству пора.

Всіх нагодує, спати повклада,

Над меншим заспіває колискову…

О, рабство материнського труда!

О, царство материнської любові!

 

 

ЗАБУТИЙ СТРАХ

А. Гризуну

У ректорському кабінеті

По вулиці вождя ЧеКа

Із органів, що «компетентні»,

Похмурий тип мене чекав.

 

Розпитував і брав на пострах…

Я і  без нього розумів  –

Лише дві літерки й апостроф

Від солов’їв до Соловків.

 

 

НА  МЕЖІ

А ви жили між прозою і між

Словами, що ідуть по лезу рими,

Між прозою життя,

де пахне димом,

І квіткою, що проситься у вірш?

 

Я жив і знаю зло та ненасить,

Я бачив підлість

не стороннім свідком,

Я ліз у саму гущу і на квітку

Боявся ненароком наступить.

 

 

МОСКВІ

Москва сльозам не вірить.

(прислів’я)

Споконвіків Москва

сльозам  не  вірить,

У всі  часи  безжалісній Москві

Завжди хотілось крові  –  як вампіру,

Отож  і  зачалася  на  крові.

 

Червоний Кремль і Площа і, здається,

Що  кров  сьогодні  скапує  й  зі  звізд.

Окстись, Москво, а то ще захлинешся,

Якщо  не  кров’ю, то  у  морі  сліз…

 

“Українська літературна газета”, ч. 3 (321), 11.02.2022

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!