Народився 19 лютого 1951 р. в селі Миколаївка, що поблизу Сум, в багатодітній селянській родині. Неповну освіту одержав в рідній школі, а середню – в місті. Поезією захопився під впливом матері. Але серйозно – дякуючи В. Крикуненку, з яким навчався в сумській СШ №1. Спершу він врятував мене від впливу дурної компанії, що мешкала зі мною на одній квартирі, а потім залучив до роботи обласної літературної студії. Рік працював робітником сцени муздрамтеатру, а тоді товариш все-таки умовив вступити на філфак педагогічного інституту, де вчився й він. При інституті також діяла студія, що об’єднувала творчу молодь і, як згодом з’ясувалося, вона була під «ковпаком» КДБ. Тому коли серед студентів стала ходити заборонена література, в гуртожитку почалися обшуки та допити. Правда, обійшлося переляком, бо випередив їх декан факультету і з його допомогою компромат зник, а ми засвоїли хороший урок і подальшому стали обережніші. Отримавши диплом вчителя, добровільно пішов служити в лави радянської армії, а по закінченню служби – вчителював у кількох сільських школах, доки не повернувся у своє село. Тут мене доля звела з опальним поетом А. Семенютою, який наприкінці 1965 р. за наклепом КДБ був засуджений до ув’язнення строком на один рік. Та в зв’язку з численними клопотаннями і погіршенням здоров’я Семенюта був звільнений достроково, а ось вчителювати йому довго не дозволяли. Ця зустріч особливо позитивно вплинула на мою творчість. Ми народились в один день під знаком Водолія, були керівниками старших класів, нас об’єднували спільні захоплення і погляди на призначення поезії. Навіть так вийшло, що й дружин було звати Галинами. Та я, зігравши своє весілля, вирішив перебратися жити в місто і за порадою старшого товариша спробувати «заховатись» від кедебешників, що постійно тримали нас в полі зору. Отож з допомогою друзів вдалося влаштуватись у відділ карного розшуку обласного УВС. На жаль, з Семенютою я розлучився назавжди, бо той невдовзі раптово помер від цукрового діабету у віці 41 рік. Сіра проза міліцейських буднів, як виявилось, немилостива до справжньої поезії. І хоч спочатку викраював якусь годину-дві на неї в нічні часи, та, коли народилась третя дитина, їх майже не стало. Зрештою підготував рукопис першої поетичної збірки і відвіз у харківське видавництво «Прапор». Відгук був схвальним, але з вимогою видалити всього-на-всього кілька віршів суто ідеологічного характеру, з чим я не погодився і забрав збірку назад з надією на кращі часи.
Прослужив в міліції трішки більше двадцяти років, та після розвалу СРСР країну охопив розгул анархії, а міліцію накрила корупція і я просто не міг вписатися в ці негативи, тим паче, що став працювати в управлінні по боротьбі з організованою злочинністю. Скоро під вікном мого кабінету був зірваний вибуховий пристрій, по телефону пролунали перші попередження про гірші наслідки, якщо я буду чіпати того або когось іншого. Довелось вибирати – чи спати спокійно, чи переживати за своїх дітей. Наприкінці 1997 я пішов на пенсію в звані підполковник. В першу чергу з’їздив у с. В. Чернеччину на могилу А. Семенюти, де навідався до його матері. Я знав, що його рукописи забрали в Київ аби видати його збірку віршів. За відсутністю коштів книжка так світ і не побачила. Тому я пообіцяв їй, що виконаю мрію сина і забрав їх з собою. Паралельно почав працювати і над своїми віршами. Одночасно почав збирати кошти, що було найважчим. Та ще складнішим виявилось розібрати рукописи А. Семенюти, списані дрібним почерком з хаотичними і численними повторюваннями по різному відредагованих віршів. В 2005 р. у видавництві «Мрія» вийшло дві збірки – моя «Щем» і покійного товариша – «Борг». Але чомусь вони були не помічені у Києві, хоч я й передавав через місцеву спілку по 50 екземплярів кожної. В 2016 р. я видав другу свою збірку «Вік». Результат той же. Взагалі серед читачів мої вірші завжди знаходили схвальний відгук.
БАЛАДА ПОКОЛІНЬ
«Чого блукаєш?» –
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
питає мене трава.
«Кого гукаєш?» –
цікавляться дерева.
«Чому зітхаєш?» –
вітер мене спиня.
«Коня шукаю.
Не бачили тут коня?
Колись у лузі
худобу на ньому пас
І всі зозулі
кували тоді для нас,
І всі веселки
у небі на двох цвіли,
На всенький всесвіт
щасливі ми з ним були;
На лобі чирва
і чубчик до самих віч,
Розкішна грива,
а сам – як циганська ніч,
Рвоне із місця –
дорога під ним кипить
І іскри
зірками із-під копит».
«Ніде не видно» –
услід шелестить трава.
«Шукай деінде» –
шепочуться дерева.
А вітер скрушно
за плечі мене обняв:
«Ой, сивий друже,
забудь про свого коня.
Коли було це?
Давно по шляхах курних
Вже інші хлопці
гарцюють на вороних,
Допіру інші
під хлопцями рисаки,
Нічим не втішу…»
І раптом із-за ріки,
Як у дитинстві
(шкода, що нема трибун)
Із хвацьким свистом
у лузі з’явився табун.
Та він вже онде –
минає старий місток,
А перший коник…
Ну вилитий Воронок!
Йому за гриву
вчепивсь реп’яшком щосил…
Очам не вірю:
на ньому – невже мій син?!
1994, 2006
ЗОРЯ-ПОЛИН
У квітні вісімдесят шостого
Я йшов по вулиці Чайковського
Крізь ораторію весни.
Звідкіль лише не проривалися,
Зливалися, пе-ре-ли-ва-ли-ся
Земні й небесні голоси.
Вони, немов незримі гномики,
Садки заполонили й дворики,
Взяли в облогу кожен дім.
І все раділо з того клопоту,
Один лиш песик –
ну чого б ото? –
Щось намагавсь перечить їм.
Спускалися над містом сутінки,
Зірок запалюючи трутинки,
А песик накладав печать –
На клаксофони і транзистори,
На горобців, що на карнизиках
На сон грядущий цвірінчать
На небо мордою показував
І скавулів, мов щось розказував,
Шукав і не знаходив слів;
Під ноги перехожим кидався…
І чим йому цей день не видався? – Ніхто його не розумів.
Я вже нагнувсь його попестити,
Але з’явивсь господар песика,
Як волхв – зі зморшок і сивин.
«Молімося, –
скрипучим голосом
Промовив і ще дужче згорбився – Проснулася з о р я – п о л и н».
РОСІЙСЬКОМУ «БРАТУ»
Я Русь не плутаю з Росією,
Це ти, мій брате, втратив глузд
І, прикриваючись Месією,
Собі привласнить хочеш Русь.
Іваном- дурником прикинувся,
Імперські зводячи мости,
Але ж одвіку Русь –
лиш Київська,
Іще задовго до Москви.
Який склероз пройшов по пам’яті,
Коли у темряві століть
Здалось тобі, що Русь розпалася,
То й стольний Київ не стоїть?
Стоїть, мій брате, хоч і зранений,
Понищений в старовині,
Та щовесни свічки каштанові
Завжди запалює мені.
Стоїть із князем Володимиром,
Тримаючи важкий свій хрест,
Дніпром у береги погримує,
Нагадуючи всім: я – єсть!
І відчиня мені Воротами,
Софії банями сія,
Під його небом і над водами
Ця Русь не може буть твоя.
А ти все йдеш, а ти все цілишся,
Кривавий меч в твоїй руці…
Чомусь куценька і не цілісна
Тобі Росія без Русі!
Вона ніколи не повернеться,
Давно розвіявся вже й дим…
Коли історія в істериці,
Не витримає жоден Рим.
Чи не пора, лукавий брате мій,
Тобі отямитись таки:
Ми ніби й від одної матері,
Та різні випали батьки!
Притиш у серці кров Батиєву,
Втопи свій меч в найглибший вир…
І якщо хочеш йти до Києва,
Іди – як гість. Хай буде мир!
НЕЗАБУТНЄ
Із ланки повертається вночі,
Як зараз бачу – змучена і хвора.
Поставить юшку
грітися в печі,
Сама ж у двір –
по господарству пора.
Всіх нагодує, спати повклада,
Над меншим заспіває колискову…
О, рабство материнського труда!
О, царство материнської любові!
ЗАБУТИЙ СТРАХ
А. Гризуну
У ректорському кабінеті
По вулиці вождя ЧеКа
Із органів, що «компетентні»,
Похмурий тип мене чекав.
Розпитував і брав на пострах…
Я і без нього розумів –
Лише дві літерки й апостроф
Від солов’їв до Соловків.
НА МЕЖІ
А ви жили між прозою і між
Словами, що ідуть по лезу рими,
Між прозою життя,
де пахне димом,
І квіткою, що проситься у вірш?
Я жив і знаю зло та ненасить,
Я бачив підлість
не стороннім свідком,
Я ліз у саму гущу і на квітку
Боявся ненароком наступить.
МОСКВІ
Москва сльозам не вірить.
(прислів’я)
Споконвіків Москва
сльозам не вірить,
У всі часи безжалісній Москві
Завжди хотілось крові – як вампіру,
Отож і зачалася на крові.
Червоний Кремль і Площа і, здається,
Що кров сьогодні скапує й зі звізд.
Окстись, Москво, а то ще захлинешся,
Якщо не кров’ю, то у морі сліз…
“Українська літературна газета”, ч. 3 (321), 11.02.2022
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.