З НОВОЇ ЗБІРКИ ПОЕЗІЙ
ЗЛИВА
Злива над містом відбиває ритм по бруківці,
Плаче Всевишній, немає сил все це сприймати:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
І руїни у Львові, і дітей, вбитих у Харкові під час пробіжки
Та інших десятки, яких неможливо впізнати.
Злива над містом ось добу уже другу,
У суцільній завмерло усе темноті,
Одинокі маршрутки пливуть по дорогах,
Немов пробиваються у пустоті.
Злива над містом не спиняється ні на мить.
І постають перед очі жахливі кадри
(Жінка, яка істерично кричить…),
І вибухи чути, та не як у свята петарди .
Злива все не вщухає, шупить, заглушає тривогу,
Ніч над країною, там, де триває війна..,
Я звертаюсь до вічно Всевишнього (Бога):
Чим, скажи, завинила моя сторона?
* * *
У вазі тюльпани вітали весну
Після сніжної тої зими.
Ранок. Спиш ти. До тебе торкнусь—
І ти ніжно мене обійми.
Чується, садом крадеться весна,
Не вгавають пташки у саду.
Усе розцвіте. І весняна яса
Нам затишок створить в дому.
Донька прокинулась, але ще лежить,
На годиннику — рівно сім,
Син з рюкзаком вже до школи спішить,
Починається день для усіх.
* * *
Цвітом рожевим засипано дерево,
Квітень підкрався тихенько,
І розпускаються бруньки упевнено,
Вітром розноситься дзенькіт.
Пташки на сонечку весело дзенькають,
Раді приходу весни.
А полотном плавно рухає пензликом
Донька, малюючи квіти рясні.
Кішці приємно на ліжку лежати,
Зітхає солодко у сні,
І дуже їй хочеться сонце дістати
Променем у вікні.
Поруч від сплячки черешня проснулася,
Тягне угору гілочки рук,
Вишня і яблуня перезирнулись,
І розсміявсь над деревами крук.
* * *
Не хворій, друже мій, не хворій.
І тоді, може, знову з тобою
Ми побачимо тих журавлів,
Що так гарно парять над водою.
Не сумуй, друже мій, не сумуй,
Краще сміх, що продляє роки нам.
При Божім Писанні ти занотуй ,
Як достойно прожити людині.
Не забудь, друже мій, не забудь,
Ти ж раніше завжди говорив:
«Всі проблеми з роками підуть»
І всі роки зі мною дружив.
Не проси, друже мій, не проси:
Я нікому тебе не віддам.
По життю будем далі нести
Тяглість буднів назустріч вітрам.
Не кричи, друже мій, не кричи,
Я не чую, як серце стучить.
Ти помовч, прошу я , помовчи:
Ми прорвемось, кричи не кричи.
ОСІНЬ
Чому опадає листя? –
Ти спитала, гуляючи в парку.
Їх, напевно, розносить вітер,
Застилаючи стежку до арки.
Хто ж колись-то придумав осінь?
Ностальгія і сум після літа,
Коли сонце давно не гріє
Й наші душі немов роздіті.
Підкажи, ти ж справді розумний?
Скажи, чому закоханих зраджують,
Чому продається дружба?
А серця наші геть вразливі.
Я не можу оце збагнути —
Те, що знов відлітають птиці.
Ми ж з тобою чому не літаєм?
До польоту ніхто не прагне?
–Розумієш, на все воля Бога,
Як в Старому читати Завіті.
Кожен сам вибирає дорогу.
Так нам суджено, аби жити.
А чому ж слабких ображають,
Лишають напризволяще дітей.?
І звідки береться заздрість
У нормальних навіть людей?…
Парк осінній сповнений суму,
Всі дерева безлисті, без мрії.
Стоять, мов без одягу люди,
У яких украли надії.
* * *
Виноградом повита альтанка
В пришкільнім призабутім дворі,
Там в коханні зізнався я Анці,
Однокласниці, наодинці.
Грони сочисті достиглого ранку,
Здавалось, дивились на нас,
І знітився я у альтанці,
Де її цілував перший раз.
Засоромивсь єврейський хлопчисько ,
У вірменку закоханий був,
(На асфальті розкидані книжки),
Він себе від кохання не чув.
Ми щасливі були тоді, юні,
В ще шкільні незабутні роки,
Як гуляли по вулиці Южній,
Де усі нам знайомі двори.
* * *
Я у хмарах хотів повалятися
І руками торкнутися сонця.
Та не знав, як на небо забратися
Через домашнє віконце.
А ще хотілося стати птахою
І літат високо над горами,
А потім перетворитися в краплі
І укритись тоді під хмарами,
А потім на землю хлинути
Зовсім сильною зливою з градом:
Хай хоч трохи вона охолоне
Від зрадників на ній і гадів.
А потім перетворитись на чаклуна,
Щоб зробити людей мудрішими,
І насіяти в душах довір’я зерна,
Та навчити весь світ буть добрішим.
Я упевнений, кожний може
Стати героєм добрих справ.
І здійсниться усе задумане,
Лиш би ти того забажав.
(м. Одеса)
(Переклад з російської Михайла Гершковича)