“Українська літературна газета”, ч. 11 (367), листопад 2024
Нещодавно у видавництві «Фенікс» (Одеса) вийшла у світ поетична збірка Павла Козленка «На сивій бороді відображення часу». Ім’я цього автора добре відоме не тільки землякам-одеситам і балтянам.
Павло Юхимович Козленко народився 1970 р. в Одесі. Він одесит, але походженням з балтської єврейської сім’ї: батьки його матері жили в Балті, під час Другої світової війни були в’язнями балтського гетто, і дитинство Павла значною мірою пов’язане з Балтою, і нині в нашому місті живуть його родичі. Павло закінчив Одеську національну академію зв’язку ім. О.С. Попова, а пізніше, — юридичну академію, став юристом. Його захоплення, що стало покликанням, — історія єврейства і краєзнавство, зокрема дослідження подій Голокосту на Україні і на Одещині зокрема. Нині працює директором Одеського музею Голокосту. Він став кандидатом філософських наук, відомим істориком і громадським діячем не тільки на Одещині, а й в Україні і за кордоном.
Павло Козленко має низку книжок і чимало інших публікацій з історії єврейства і Голокосту, організатор ряду виставок та інших заходів з цієї тематики, в тому числі міжнародних. Як юрист і меценат він багато зусиль доклав для відновлення у Балті будівлі колишньої Савранської синагоги і влаштування у ній музею, для розвитку у місті єврейської общини та історичного музею. Чимало балтян пам’ятають презентацію його унікальної книги «Балта – місто з мого дитинства», створену у 2021 році.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Відомий як публіцист і журналіст, минулого року Павло Козленко виявив себе у новій іпостасі – як поет, надрукувавши добірку своїх віршів у київській збірці «Год поэзии» (на російській мові). Як визнав сам автор, спробувати сили у віршуванні, аби образніше й влучніше висловити свої думки і враження, його спонукали тривожні події масштабної російсько-української війни, жорстока агресія рашистів та вболівання за долю рідної України. Тож саме два роки тому він почав писати вірші, переважно російською мовою. Коли їх накопичилось чимало, «замахнувся» на збірку. Бажаючи охопити якомога більше українських читачів, П. Козленко запрагнув бачити свої вірші українською мовою. Тому звернувся за допомогою до знайомого журналіста і поета із Балти Михайла Гершковича, і той погодився перекласти на українську мову велику добірку його віршів, бо вже мав певний досвід перекладання. Так з’явилася книжка українських перекладів віршів Павла Козленка під назвою «На сивій бороді відображення часу». Перекладачеві вдалося передати як зміст, так і почування автора, його відданість Вітчизні, істинне вболівання за долю земляків, рідної України, за дітей – наше майбутнє. Адже вірші пов’язані безпосередньо з подіями і переживаннями в суворі роки війни, чимало приваблюють відкритістю, справжньою щирістю¸ ліризмом і неабияк зворушують. Недарма на презентації цієї збірки П. Козленка в Одеській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. М.С. Грушевського пролунало чимало схвальних відгуків. До того ж, особливістю книжки П. Козленка є чудові ілюстрації до багатьох його віршів, виконані художницею Іриною Парасочкою ( м. Харків).
Михайло Гершкович,
член НСЖУ, поет
м. Балта, Одеської області
* * *
На бороді моїй часу відбитки.
Відчуваю клітинами все, що я пережив,
За спиною далеко здобутки і збитки,
Й моє фото з дитинства, що ним дорожив.
Гляну вперед – всі надії розстріляні,
Десь чужими світами «мандрує» сім’я…
І сказав нам рабин: вдовольняйтеся вірою,
Тимчасово усе на планеті Земля.
В бороді моїй сивій оселилась печаль:
Ще недавно були ми щасливі з тобою.
Ти біжиш від війни у незвідану даль,
Я ж в Одесі лишаюсь у рідному домі.
* * *
Тонкий на мотузочці хрестик…
А на лавці сидить мій похресник,
І ми просим удвох через щем
Добра для землі, де живем,
Булки хліба у кожній родині,
Неба мирного кожної днини,
Яскравого сонця в віконце,
Щоб стало тепліше від сонця;
Батькам – повернутися з фронту
І повного в домі комфорту;
Щоб радість лунала тут сміло,
Зібрало гостей новосілля,
Щоб матері не хоронили
Синів молодих, що ростили,
І вдовами не залишались
Всі ті, що молились й чекали.
Дерева сумні край дороги.
Почуйте ви хресника, Боги:
Байдуже, якої хто віри, уклону,
Нам час обійти перепони,
Що нас розділяють на групи:
Хтось, може, розумний чи глупий…
Так трепетно носить похресник
Із дроту тонесенький хрестик,
Дарований татовим братом,
Що повік залишився солдатом.
* * *
Полетіли у вирій зграї птахів,
У краї набагато тепліші,
Залишивши нас серед снігів,
Тут, де ночі все більш холодніші.
Серед сильних, холодних вітрів,
У країні, розтерзаній в жах,
Серед скутих в бинтах пацанів,
Що зазнали поранень в боях.
Серед стогонів, болів в спині
Й «комісарів», що зрадили нас,
І безумців при владі кремля,
Що віддали злочинний наказ.
Зник у небі птахів сірий клин.
… «Броник» груди набридло стискає,
Друг і я стоїмо як один,
А світанок ніяк не настане.
* * *
Ранок… А не приніс відчування радості
І передбачень нового дня.
П’ю я пігулки тепер замість ласощів,
А десь у Європі лишилась сім’я.
Сонце осіннє мені не всміхається,
Падає з сумом проміння в вікно,
Відблиск на ліжку мені зустрічається
В домі, де не живе вже ніхто.
Ранок… Можливо, не дуже погідний,
Що нас чекає украй?
Зморене небо, на диво поблідле,
Всевишню пораду подай.
Кицька забула уже муркотіти нам,
Жметься під боком мені,
У тишині тільки чути, як тікає
Годинник на сірій стіні.
В такт відраховує він обережно
Свій циферблатний маршрут.
Ранок осінній, у світі – бентежний,
Нас переможцями ждуть.
* * *
Протираю я очі —
крапля скрушно стекла:
Ніби вже і дорослий, нелегко триматись,
Наче куля крізь душу наскрізь пройшла,
Із раною в грудях почав задихатись.
На великім екрані в чорно-білім кіно
Від ракет і снарядів затремтіла земля –
Вбита раптом дитина лежить за вікном.
«Нас там нет», мов знущання, – лунає з Кремля.
Все в диму, наче містом гуляє туман,
І на вулицях танки давлять свободу,
І стоїть на узбіччі наш чорний «нісан»:
Волонтери возили бійцям у нім воду.
Бачу – юрми людей на пероні стоять
Мовби в рік сорок перший (порівняти насмілюсь),
Штабелями убитих ховають – не в ряд,
А батьки своїх мертвих дітей – посивіли.
Місто моє, ти розстріляне й кров’ю залите
Лиш за те, що ти вільним в народі вважалось.
І ворон кричить нам на гілці розбитій,
Мовби він перед нами за всіх вибачається.
Маріуполь, тобі ці рядки я пишу,
Ручка букви виводить у зошит тоненький,
Все складніше писати, я вами дишу,
Поруч доня у ліжку заснула маленька.
МОНОЛОГ ДВОРОВОГО ПСА
На узбіччі мене не кидайте,
Я вам, друзі, іще знадоблюсь.
Долю хоч укорочену дайте,
А я далі і сам розберусь.
Дім колись наш стояв на окраїні,
Біля нього стояв і мій дім.
Я вітався з прохожими ранніми
Та грався із котиком, другом моїм.
Де ж ви, люди, «посіяли» разум,
Принесли нам розруху і смерті.
І до себе явили відразу,
А нам трохи уваги – не стерти.
Шансів – нуль. Не спасуть і не вспіють
Нас, тваринок, з полону дістати.
Ось мені уже лапи німіють.
Ми залишимось тут помирати.
* * *
Життя навкруг міняє барви:
Світить місяць замість сонця,
Мов згубилося у травах,
Як за шибкою віконця.
Звук сирен, а потім вибухи
Замінили нам салют.
Хто лишився чи не вибув,
Пощастить, якщо не вб’ють.
На вже зораному полі
Від ракет численні вирви…
Так хіба це наша доля?
Без надії в що нам вірить?
І дерева вже сумують,
Тиші ждуть, а не тривоги,
Недостатньо ще цінили
Ми країну, дану Богом.
ОСІНЬ
Небо в хмарах суцільне, без пазлів,
У права свої осінь вступає незмінно.
Дні однакові, мовби від разу до разу,
І гучніше все стогне від болю країна.
Пам’ятаю, колись бігав я в чистім полі,
Жадно вдихаючи запахи осені…
Знову країною котиться горе…
Небо, закрий нас, ми гаряче просимо.
Хмарно. І вечір. І краплі уперті
Дощиком дрібним на землю пролились…
Де ти, Всевишній? Скажи нам відверто,
Може, до тебе ми марно молились….
ТОБІ, ХАРКІВ
Мені і досі маряться постійно
І грім ракет, й дитячий зойк, і сльози.
В огні мій Харків і моя країна,
А в квітнику домашнім плачуть рози.
Не встав із хідника старик лякливий,
Неподалік убитий пес застиг,
Над містом звук сирен жахливий,
А з клітки шпак звільнитися не встиг.
Світанок того ранку мовби зник,
Бо ворог розстріляв із автомата,
І тягнеться кривавий слід за ним
Як подарунок руского солдата.
В підвалі напівтьма, я ледь дишу
І донечку собою закриваю,
Й неголосно Всевишнього прошу,
Аби беріг нас, так благаю…
Та хай їм чорт! Так хочу знову взяти
У руки пензль, торкнутись полотна
І мирний Харків мій намалювати,
Де всі живі, де мир, а не війна.
* * *
А цікаво, чи збудеться літо?
Нас порадує сонце при тім,
Чи, можливо, сховається хитро
І до нас не проникне у дім?
Чи нам душі замерзлі відтануть,
Що застрягли у буднях зими?
Підкажіть нам, чи краще настане,
Аби нам не терпіти війни.
З моря вітер тче дивні рулади,
Шуми хвиль нагадали романс,
Передайте, братове, комбату,
Що від смерті в бою його спас.
Я тепер в медсанбаті у місті,
І далеко від нас вороги,
І лежить на сусідньому ліжку
Мій товариш, уже без ноги.
А так хочеться влітку незнано
Стріти місто, з дитинства рідне,
Повернутись до тебе, кохана,
Й обійняти рідненьких дітей.
Переклад з російської Михайла Гершковича
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.