Пахне життям повітря

(з нової збірки)
пахне життям повітря
помежи баттл’s і money,
квітень розкидав квіти,
світять свічки каштанів,
лагідний промінь сонця
ніжно, шляхетно й чемно
нишком боки лоскоче
пишним паскам свяченим,
а під самотнім дахом
і сигаретним смогом
хтось у собі раптово
вперше почує Бога
 
***
він довго йшов кудись дійти хотів
скидав чужі жарини злого сміху
з плечей своїх і час від часу дихав
холодним димом спалених мостів
 
слова стелив під скроні для ночівлі
блукалець із дитинними очима
він довго йшов а може й досі йде
потойбіч неба часу і людей
 
***
Вже київський вітер з асфальту сніги витер,
бентегою легко гірчить навкруги повітря,
 
побіжно розкреслюють віття бруньок пунктири,
геномом весни відчуваєш себе – і віриш:
 
змінився старий суперечливий вектор долі,
і смерті нема… тільки тінь… на твоєму горлі…
 
***
іще дороги – і повзком, і летом,
на горизонті – небо крапка net,
іще тому, хто родом з Назарета,
не набридає слухати земне,
 
міста, присілки сіються із жмені,
та даленіє – Господи, прости!
синонімія віри і смирення,
побита міллю болю й самоти,
 
печалі тінь розхитує планету,
не пройде поряд і не промине,
але… любов і той, із Назарета,
і монітор, і небо крапка net…
 
***
Я – Війна.
Я в тобі, щоб потроху вбивати, Людино,
цей розхристаний світ,
не завжди зрозумілий і трохи дивний,
я – вдовині вуста,
глибочезна сльоза на щоці дитини,
мідний стогін церков,
чорні руки біди і руїна.
 
Я – Дитя.
Я прийшло, попри війни твої, Людино,
в цей безжалісний світ,
не завжди зрозумілий і врешті дивний,
я – ранкова роса, помах янгольських крил,
теплий вітру подув,
тихий Вічності крок, і надія, любов
у зернині роду.
 
Я – Любов.
Я в тобі, щоби легше і глибше, Людино,
пережити цей світ,
не завжди зрозумілий і часом дивний,
я – каштановий квіт,
аромат абрикосів, листок осінній,
нетерпіння твоє,
самоспалення і воскресіння.
 
***
Пророки вмовкли. Шкіриться Пілат.
Сумний вигнанець-мир блукає світом.
Нема, нема за вікнами тепла
за крок до літа.
 
Притьмом гетьмани ділять булаву.
Шукає дикий плебс путі кінцеві.
Час виплітає пам’ятку живу
із жил і нервів.
 
Духмяно дише в келиху вино,
довіра вічна плаче і сміється…
Туман. Весняна осінь за вікном.
Дощі у серці.
 
***
готую вже потроху рукавиці,
послабшав літа лагідний полон,
вночі не спиться –
Господи, не спиться!
четвертих півнів мій чекає сон,
 
летить до рук легкий листок пророчий,
на каву зве письменницький “Еней”,
відверто, люто осені не хочу,
та, бачу, осінь хоче вже мене…
 
***
зцілюся любов’ю…
потойбіч небес, може,
за безумом болю і холодом зим
таки
цілуватиму лагідні руки твої,
Боже,
у шрамах покути
за сиві гріхи людські,
 
зцілюся любов’ю…
і складно, і так просто
по битій дорозі
в долонях нести цей
із весен у літо і далі,
в свою осінь,
назовні банальний
єдиний отой рецепт.
 
***
Послухаю нишком
весняну вечірню love story:
тендітно-мімозне тепло
розбруньковує зорі,
а березень київський,
трішечки мрійник і містик,
грудьми перегортує бронзу
віршованих істин,
 
почую весну –
і захочу забути одразу
про терни образ
і приховані міни поразок,
щоб світ у мені,
так по-людському праведно-грішний,
зробився на мить,
ніби пазуха Бога,
затишним…
 
***
здається, що сонця на кожного не вистачає,
хоча навесні апріорі повинно було б,
забрьохані злими думками простують прочани,
і янголи втомлені крила згортають печально,
поклавши пір’їну повернення на аналой,
 
повільно розходяться кола вразливості Мунка,
а Бог спочиває, спокійний і впевнений, бо
старе ДНК набуває нового ґатунку,
загояться рани від Юдиних клятих цілунків,
поділиться сонцем в любові народжена юнка,
і діти дорослих навчать цінувати Любов…
 
***
Це далебі здалося, що нестерпно,
що вмерли і поховані слова.
Маленька крапля – весняне люстерко
чи просто селфі, ділене на два?
 
Долоні доторк – як єднання ліній,
заміс нової суті на крові.
Безсмертя лик – у бруньці тополиній,
і ми – в маленькій краплі дощовій.
 
***
банально:
сірий дощ, набридлий, мов реклама,
байдужість чорних віт у дзеркальцях калюж,
слідкує листопад, йде назирці за нами…
банальний сірий дощ…
осіння панорама..
подякую тобі за неї…
бо люблю.
 
***
тиша ікла гострить –
не мовчи, говори,
сивий вісник недоброго світу,
про сувої доріг і чаклунські вітри,
теплий присмак липневого літа,
 
про світанки удвох, смак акацій, або
сіножать і туман за рікою…
розкажи мені казку про вірну любов,
тільки потім іди…
Бог з тобою…
 
***
Я вимолюю нас – не тебе, тільки нас – у Сивіли,
я рахую літа – скільки їх залишилось мені,
знов здається чомусь: не роки, а години змаліли,
для життя, для любові таки покоротшали дні.
 
Я вимолюю час – не для себе, для нас – дай нам, Боже,
схаменіться, пророки: насправді ж іще не жила!
Вкиньте вдосталь покут і терпіння у коло Свароже,
невгамовну печаль – той мені не потрібний баласт.
 
То нехай, що твоя буйночуба краса посивіла,
ще достатньо вогню і нетлінних спокус у крові,
я вимолюю нас – тільки нас, тільки нас! у Сивіли,
забуваю про час і стелю простирадла нові.
 
***
Серпнево всім,
і крилам сниться вирій,
і пахне медом щедрий літній дар,
і перші ноти осені у вітрі
раптово чує гілка молода,
 
жарини міді сяють у зеленім,
іще такі тендітні та малі,
літопис літа – ягідне варення –
милує око на моїм столі,
 
нехай там що у тім пророчім вітрі,
а літо ще зіграє нам на біс
у цьому серпні, тихім і привітнім,
де так затишно й солодко тобі…
 
***
Вона – зима.
Іде, несе на плечах
незриму тінь покірливості й зречень
це вочевидь тендітне дитинча,
і тільки зріла хтивість ув очах.
 
Вона – зима.
Ій затишно у січні,
сама собі набридла і незвична,
лишає всюди крижані сліди,
така жива на віддих і на вдих.
 
Іде у сяйві непорочнім, ніби
алмази сипле з льодового німба,
сама душа твоїх щоденних мантр…
То стережися.
Бо вона – зима.
 
***
колись було…
стелилися слова
мені під ноги пелюстками літа,
і так хотілось жити – просто жити!
а ще липнево мріяти про Вас,
 
хто ж знав тоді,
що серпень мрії скосить,
складе в копиці віку – хто ж бо знав!
а потім прийде осінь – просто осінь,
така спокійна і така сумна,
 
і тільки невпокореним словам
чомусь потрібно раптом серед літа
липневим віршем стежку простелити
і між рядків помріяти про Вас…
 
ВЕРЛІБРИ
 
Щосили намагаєшся утриматися
на маленькому острівці
щоденних звичок:
крок праворуч – нІколи,
крок ліворуч – нІколи.
Відкладаєш у шухлядки майбутнього
невідкладні справи,
заповнюючи шухлядки вщерть:
першу, другу, третю…
Тільки чути залізний голос
надійних замків:
клац, клац, клац…
нІколи, нІколи, нІколи…
Скрапують миті, іржавіють ключі,
надійність потроху стає кайданами
для колишніх намірів.
Так непомітно і просто
нІколи перетворюється на нікОли…
 
***
Мандруєш
від міста до міста,
не можеш зупинитися,
потреба відпочинку потопає
у жадобі нових вражень.
Міста, присілки, села складають
мозаїку неспокою,
малюють живі пейзажі на тлі
збереженого і майже загубленого.
Мандруєш
від минулого до майбутнього,
потроху забуваючи смак сьогодення,
такий собі залюблений у рух
до власної Fata Morgana.
Мандруєш
від серця до серця,
не можеш зупинитися…
 
***
Бавиться світ перевтіленнями:
за Кафкою,
страждав колись людиножук,
ховаючись від людських очей;
а дехто інколи перетворюється на гусінь,
зберігаючи людську подобу,
і, невситимий, гризе, гризе, гризе
душі, долі, державу,
лишає по собі лише послід,
чекаючи, коли нарешті стане
барвистим дивометеликом,
але назавжди зостається
тільки гризогусінню…
Бавиться світ перевтіленнями…
 
***
з – рада… за – ради… чого?
зраджують минуле,
кидаючи в топку амбіцій родову пам’ять,
зраджують майбутнє,
залишаючи поза увагою власних дітей,
розривають енергетичне коло двох,
прошиваючи нитками побуту
фантомний шлюб,
зраджують єдину дорогу,
намагаючись дістатися чужих вершин,
постійно підживлюють невситиме “его”
оманливою отрутою комфорту,
а насправді зраджують самих себе
за – ради… чого?
 
***
Магія свічад –
в кожному з них живе
моє маленьке “я”,
вкорінене в минуле.
Дивний світ свічад
розплітає-переплітає
пасма єдності часу,
простору і людини,
наново малюючи мене,
таку схожу
і не схожу.
Чи я це?
Чия?
Богова і неодмінно трохи
цієї срібної краплини невловного
в моїх руках.
Плети, плети косу вічності,
моє маленьке
люстерко…
 
***
Храми хворіють, як люди.
На маківки бань сідають
галасливі ворони,
на стінах з’являється
незнищенна пилюга,
позолота, немов коростою,
подекуди покривається плямами.
Глибочезні очі образів,
сповиті сумом пророчої мудрості,
повертаються вглиб самих себе,
створюючи незриму стіну
між світами.
В повітрі літають віруси нещирості,
літають і жалять вразливу душу,
порушуючи вікову гармонію
земного і небесного.
Тоді тільки Надія і Любов
здатні запалити свічку
цілющої Віри…
 
 Інна КОВАЛЬЧУК 
«Українська літературна газета»
№17 (257) 30 серпня 2019