П’янкі полюси Владислава Стольникова

174

Перша збірка поета вийшла 1997 року з передмовою Івана Драча, де
сказано: «Коли комусь з вас видасться неможливим жити на білому світі….,
прочитайте чисті і тихі, наче безшелесні вірші Владислава Стольникова…»               

Ця невеличка дебютна книжка 36-річного поета називалась «Серпанкова
гармонія», і ключове слово до всієї поезії Стольникова було – і залишилося –
саме гармонія.

Я добре памятаю те засідання літературної студії Володимира
Забаштанського, коли худорлявий юнак уперше прочитав свої вірші. Неймовірних
зусиль коштувало йому вимовляти кожне слово. Тоді в тій незрілій поезії, яка
найочевидніше починалася «не з великої літери, а з великого болю» – точно за
словами класика – біль і страждання відчувалися на рівні першої сигнальної
системи – ще до осмислення, до образотворення, ще до всього.

Біль як першопоштовх. Начало начал. Але в цій юній і вже стражденній,
як у старця, душі також відчувалося – вроджена і непоборна – потреба гармонії.
Гармонії передовсім. Бо за переконанням другого класика, поет – «син
гармонії».Тоді я слухав Владислава Стольникова і думав саме про це. Звуки, які
заледве спліталися в слова, слова, які ще складніше ставали реченнями-рядками,
а все те невідомо яким чином ставало поетичною строфою… Все відбувалося в нас
на очах… Я не знаю, який інший поет ось так оспівував те, що прагнув оспівати
і – головне – чого коштував йому такий «спів». Це моє враження десь із середини
80-х років не втратило своєї виразності і на фіналі першого десятиліття ХХІ-го
століття.

За рік йому – 50. Говорити про «гіркоту життєвого досвіду» у випадку
Владислава Стольникова – це нічого не сказати. Мало що додасть й інформація про
те, що хворий на церебральний параліч поет зумів здобути дві вищі освіти,
закінчити аспірантуру, працювати… Коли я писав про його (і мого)
літературного вчителя, я сповідував переконання третього класика: людину
перемогти неможливо. Як і Володимир Забаштанський, Владислав Стольников своїми
віршами це потвержує. Світла не поменшало в його поезії:

Чи лишаєшся ти

Чарівною манливою тінню,

Чи обійми твої –

Це обручка небес і землі?

Я молю всі світи –

Хай не тане казкова святиня

У снігурці моїй,

Що пливе по гарячій ріллі.

Ще у 90-х роках я готував радіопередачі з поезіями Стольникова. Чесно
кажучи, не хотілося багато говорити про фізичний стан автора. Я натомість
підкреслив, що під пером Владислава звичні літературні красивості скидають із
себе всі атрибути літературщини і штампу – повертають собі натуральний вираз.
Чому? Бо цей поет не «робить» вірші – він так дихає. Бо він – син гармонії і
син мови. А в мові поета не може бути зужитих слів.

Василь ГЕРАСИМ’ЮК

 

РОЗПЕЧЕНИЙ ХРЕСТ

Укотре на мене

чатує диявольська кривда –

снує залицяння

у біло-блакитній імлі.

А бісове плем’я

мені обіцяється ридма

давати цяцянки

за зраду вкраїнській землі.

 

Новітній Іуда

здає і мене, і Вкраїну

лукавому зайді,

що горне в обійми страшні.

І пасинки блуду

грабують останню руїну.

Але у безладді

вже чути всеношні страсні.

 

Знов обрій Майдану

здіймаю у вирій спасенний,

куди ностальгійно

показує зоряний перст.

Бо іскра жадання

сягає вселенського сенсу.

Тож, яко надію,

несу свій розпечений хрест.

 

ЯБЛУНЕВИЙ ВОГОНЬ

У Завіті – мені

є Господні подоба та образ,

а нетанучий рай

причащає спасенні шляхи;

бо мирській маячні

зостаються диявольські кобзи,

а конаюча гра

п’є адамові плотські гріхи.

 

Та з окрайця Письма

виринає межа горицвітна,

де насіння палке

заполонює кроки мої.

Косовиця німа

поглинає гінке верховіття,

розпікаючи клей

на рожевій жаркій течії.

 

Засмагає жало

ковилового сивого змія,

що ховає сльозу

у хмільний яблуневий вогонь;

а чаїне крило

висіває мою ностальгію

в яснозору грозу

край господи Всевишніх осонь.

 

СНІГУРОНЬКА МУЗ

У безодній зимі,

що зорицю мою колисає,

оселяєшся ти

як єдина снігуронька муз.

І в’ємо ми самі

далину новорічного раю,

що жадані мости

напинає у хащу німу.

 

Чи лишаєшся ти

чарівною манливою тінню,

чи обійми твої –

це обручка небес і землі?

Я молю всі світи –

хай не тане казкова святиня

у снігурці моїй,

що пливе по гарячій ріллі.

 

Бо серпанки твої

відгортаю ясними вустами,

а жіночу жагу

я беру на долоню свою.

Хай палкі солов’ї

нас односять у щастя нестямне,

де небесну снагу

до краплини тобі віддаю.

 

ОБРУЧАЙСЯ 3і МНОЮ

Розгортає весна

сповитки яснокрилі,

бо являє тебе

в яблуневій фаті.

А жіноча струна

пломеніє у силі

і дарує себе

у жаркій наготі.

 

І проймаюся я

чарівною луною,

що пускає вінки

у жагливий ручай.

Ти, жаданко моя,

обручайся зі мною –

хай несе рушники

пресвятий небокрай.

 

Присягаю тобі

на ромашковій зірці

і у кроки кладу

лебедине крило.

А роки голубі

я квітчаю по вінця.

І дружину веду

в уселенське тепло.

 

ЗАПОВІТНИЙ ВІНОК

Ой, вінку волошковий дівочий,

ти пірнув у купальську луну –

ой, вінку благовісної ночі,

ти напився подружнього сну.

 

Ой, вінку волошковий небесний,

ти горів у синівських очах –

ой, вінку лебединого плеса,

ти окрилював обрійний шлях.

 

 

БІОГРАФІЧНА ДОВІДКА

Стольников Владислав
Феліксович  народився 1961 року на
дніпрових кручах міста Києва.

Хворий з дитинства на
церебральний параліч Владислав Стольников закінчив 1984 року Київський інститут
народного господарства (нині — економічний університет), потім працював у ньому
інженером науково-дослідного сектора.

Вірші почав писати на
студентській лаві через ностальгію говорити з людьми про найпотаємніші життєві обрії.

З поклику до красної царини
українського письменства закінчив 1995 року філологічний факультет Київського
національного університету ім. Тараса Шевченка, а 1998-го – аспірантуру.

Працював науковим співробітником
Інституту вищої освіти АПН України.

Нині – на творчій роботі.

Друкувався у вітчизняних газетах,
зокрема — «Літературній Україні» та «Вечірньому Києві», а також — газеті
«Свобода», що видається українською мовою у США.

Автор книжки поезій (вид. «Юніверс»,
1997).

Член Національної спілки письменників
України.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!