Перша збірка поета вийшла 1997 року з передмовою Івана Драча, де
сказано: «Коли комусь з вас видасться неможливим жити на білому світі….,
прочитайте чисті і тихі, наче безшелесні вірші Владислава Стольникова…»
Ця невеличка дебютна книжка 36-річного поета називалась «Серпанкова
гармонія», і ключове слово до всієї поезії Стольникова було – і залишилося –
саме гармонія.
Я добре памятаю те засідання літературної студії Володимира
Забаштанського, коли худорлявий юнак уперше прочитав свої вірші. Неймовірних
зусиль коштувало йому вимовляти кожне слово. Тоді в тій незрілій поезії, яка
найочевидніше починалася «не з великої літери, а з великого болю» – точно за
словами класика – біль і страждання відчувалися на рівні першої сигнальної
системи – ще до осмислення, до образотворення, ще до всього.
Біль як першопоштовх. Начало начал. Але в цій юній і вже стражденній,
як у старця, душі також відчувалося – вроджена і непоборна – потреба гармонії.
Гармонії передовсім. Бо за переконанням другого класика, поет – «син
гармонії».Тоді я слухав Владислава Стольникова і думав саме про це. Звуки, які
заледве спліталися в слова, слова, які ще складніше ставали реченнями-рядками,
а все те невідомо яким чином ставало поетичною строфою… Все відбувалося в нас
на очах… Я не знаю, який інший поет ось так оспівував те, що прагнув оспівати
і – головне – чого коштував йому такий «спів». Це моє враження десь із середини
80-х років не втратило своєї виразності і на фіналі першого десятиліття ХХІ-го
століття.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
За рік йому – 50. Говорити про «гіркоту життєвого досвіду» у випадку
Владислава Стольникова – це нічого не сказати. Мало що додасть й інформація про
те, що хворий на церебральний параліч поет зумів здобути дві вищі освіти,
закінчити аспірантуру, працювати… Коли я писав про його (і мого)
літературного вчителя, я сповідував переконання третього класика: людину
перемогти неможливо. Як і Володимир Забаштанський, Владислав Стольников своїми
віршами це потвержує. Світла не поменшало в його поезії:
Чи лишаєшся ти
Чарівною манливою тінню,
Чи обійми твої –
Це обручка небес і землі?
Я молю всі світи –
Хай не тане казкова святиня
У снігурці моїй,
Що пливе по гарячій ріллі.
Ще у 90-х роках я готував радіопередачі з поезіями Стольникова. Чесно
кажучи, не хотілося багато говорити про фізичний стан автора. Я натомість
підкреслив, що під пером Владислава звичні літературні красивості скидають із
себе всі атрибути літературщини і штампу – повертають собі натуральний вираз.
Чому? Бо цей поет не «робить» вірші – він так дихає. Бо він – син гармонії і
син мови. А в мові поета не може бути зужитих слів.
Василь ГЕРАСИМ’ЮК
РОЗПЕЧЕНИЙ ХРЕСТ
Укотре на мене
чатує диявольська кривда –
снує залицяння
у біло-блакитній імлі.
А бісове плем’я
мені обіцяється ридма
давати цяцянки
за зраду вкраїнській землі.
Новітній Іуда
здає і мене, і Вкраїну
лукавому зайді,
що горне в обійми страшні.
І пасинки блуду
грабують останню руїну.
Але у безладді
вже чути всеношні страсні.
Знов обрій Майдану
здіймаю у вирій спасенний,
куди ностальгійно
показує зоряний перст.
Бо іскра жадання
сягає вселенського сенсу.
Тож, яко надію,
несу свій розпечений хрест.
ЯБЛУНЕВИЙ ВОГОНЬ
У Завіті – мені
є Господні подоба та образ,
а нетанучий рай
причащає спасенні шляхи;
бо мирській маячні
зостаються диявольські кобзи,
а конаюча гра
п’є адамові плотські гріхи.
Та з окрайця Письма
виринає межа горицвітна,
де насіння палке
заполонює кроки мої.
Косовиця німа
поглинає гінке верховіття,
розпікаючи клей
на рожевій жаркій течії.
Засмагає жало
ковилового сивого змія,
що ховає сльозу
у хмільний яблуневий вогонь;
а чаїне крило
висіває мою ностальгію
в яснозору грозу
край господи Всевишніх осонь.
СНІГУРОНЬКА МУЗ
У безодній зимі,
що зорицю мою колисає,
оселяєшся ти
як єдина снігуронька муз.
І в’ємо ми самі
далину новорічного раю,
що жадані мости
напинає у хащу німу.
Чи лишаєшся ти
чарівною манливою тінню,
чи обійми твої –
це обручка небес і землі?
Я молю всі світи –
хай не тане казкова святиня
у снігурці моїй,
що пливе по гарячій ріллі.
Бо серпанки твої
відгортаю ясними вустами,
а жіночу жагу
я беру на долоню свою.
Хай палкі солов’ї
нас односять у щастя нестямне,
де небесну снагу
до краплини тобі віддаю.
ОБРУЧАЙСЯ 3і МНОЮ
Розгортає весна
сповитки яснокрилі,
бо являє тебе
в яблуневій фаті.
А жіноча струна
пломеніє у силі
і дарує себе
у жаркій наготі.
І проймаюся я
чарівною луною,
що пускає вінки
у жагливий ручай.
Ти, жаданко моя,
обручайся зі мною –
хай несе рушники
пресвятий небокрай.
Присягаю тобі
на ромашковій зірці
і у кроки кладу
лебедине крило.
А роки голубі
я квітчаю по вінця.
І дружину веду
в уселенське тепло.
ЗАПОВІТНИЙ ВІНОК
Ой, вінку волошковий дівочий,
ти пірнув у купальську луну –
ой, вінку благовісної ночі,
ти напився подружнього сну.
Ой, вінку волошковий небесний,
ти горів у синівських очах –
ой, вінку лебединого плеса,
ти окрилював обрійний шлях.
БІОГРАФІЧНА ДОВІДКА
Стольников Владислав
Феліксович народився 1961 року на
дніпрових кручах міста Києва.
Хворий з дитинства на
церебральний параліч Владислав Стольников закінчив 1984 року Київський інститут
народного господарства (нині — економічний університет), потім працював у ньому
інженером науково-дослідного сектора.
Вірші почав писати на
студентській лаві через ностальгію говорити з людьми про найпотаємніші життєві обрії.
З поклику до красної царини
українського письменства закінчив 1995 року філологічний факультет Київського
національного університету ім. Тараса Шевченка, а 1998-го – аспірантуру.
Працював науковим співробітником
Інституту вищої освіти АПН України.
Нині – на творчій роботі.
Друкувався у вітчизняних газетах,
зокрема — «Літературній Україні» та «Вечірньому Києві», а також — газеті
«Свобода», що видається українською мовою у США.
Автор книжки поезій (вид. «Юніверс»,
1997).
Член Національної спілки письменників
України.