Оце б гайнуть в народницькі ліси…

186

Ніна Комашня народилася 18 березня
1949 року в селищі Гранітне Малинського району Житомирської області в сім’ї
робітників.

В травні 2006 р. її прийнято до
Національної спілки письменників України.

В серпні 2008 р. нагороджена
премією ім. Лесі Українки Житомирського обласного відділення Фонду культури.
2010 року – лауреат премії «Дідусева казка». 2012 року лауреат премії імені
Михайла Клименка. Переможниця обласного конкурсу «Краща книга року – 2012» в
номінації «Світ дитинства» за книжку «Чарівний кошик».

Відома в області журналістка
(тривалий час працювала в Любарській районній газеті на посаді редактора) сама
постраждала від чорнобильського лиха, тому її болючі, вистраждані вірші
написані не за принципами актуальності чи злободенності, а за велінням совісті
і вболівання за рідну землю і її людей.

 

 

В КРАЮ НЕТОПТАНОГО РЯСТУ

Де не сховайся – здожене

Про край мій спогад веселковий.

Про ряст, що полонив мене,

Й зачарував стару діброву.

Весна до неї знов прийшла

Оце вже вкотре – самотою.

Як я давно там не була!

І як давно не чула мови

Медунок,

                сону,

                                чебреців,

Які раділи сонцю квітом!

А ряст як рясно там зацвів,

Нетоптаний ще в цім столітті…

 

ЧОРНОБИЛЮ

Роки стають річницями твоїми,

Їх лік росте, як і твоя біда.

Які тут сніжні іскрометні зими!

А як вирує паводку вода!

Та вся краса, неначе у лещатах,

(За що цей край покару відбува?)

Й невже десь поруч є звичайне свято,

Коли душа над проліском співа?

 

НА РОЗДОРІЖЖІ

Замки позамикали пустки,

А вітер і крізь вікна ходить.

Город, як вилиняна хустка, –

Лише осот роками родить.

Здивоване волошки личко

Над сірим недотлілим листям.

Тут вільно сіятися дичкам,

(Їх не прищеплять до обійстя).

Гойдає вітер чорну браму,

Та в дім ніхто не йде на свято.

На роздоріжжі – чорний камінь

Сховав усіх доріг початок.

 

***

Зазирну у вікно розбите…

Двадцять п’яте надходить літо.

Вік для світу –

                                такий
зелений,

Й надто довгим він став для мене.

Не розраю біду-наругу

Я ні пралісу і ні лугу,

Ні вдовиці,

                ні сиротині.

Каюсь:

                відчай ляка невпинно,

Страх, як ртуть, розкотивсь по зоні,

Кульки срібні й, мов смерть, холодні.

Позбирати б їх, ніби просо.

Це журавкам, напевне, просто.

Це лелекам, либонь, під силу.

Я сьогодні їх знов просила:

Оживіте мій край, благаю!

Освятіть його водограєм!

Й хай сузір’ячко журавлини

Знов до себе

                                гука
людину.

 

***

Зона – відрізана скибка,

Що не дісталась нікому.

Зона – загублена дрібка

На перехресті гучному.

Хмари в заграві згоряють,

Кров’ю спалахують крила…

Скибку неважко відкраять,

А притупити – несила.

 

***

Вражає горда гіркота

Ромену й повняків пихатих.

Спливають в небуття літа,

Та вікнами до горя – хата.

Колись осяде каламуть

Всього, що про цей край говорять.

Тут квіти світлих весен ждуть,

Хоч хата – вікнами до горя…

 

***

Так тихо буває в пустелі,

Де час, як пісок, струменить.

Затерпли в чеканні оселі,

Затерпла неназвана мить,

Коли розімкнуться лещата

Шлагбаумів і перепон,

Й до свята побілиться хата,

І тишу забуде, як сон.

 

***

Можна день отут мовчати

Й не будити зло.

(Дріт колючий,

                                ніби
грати,

Вполонив село).

Можна вік отут мовчати,

Хоч душа вола!

В павутинні тиші й хата

Вмовкла, як бджола.

 

***

Рада весна новоселам,

Піниться білий налив.

Скрізь у покинутих селах

Моляться бджоли до слив.

– Їдьмо, – прохала я татка, –

Їдьмо за зону, у світ!

– Яблунька, – мовив, – дитятко,

Їй лише п’ять нині літ.

Кину, то хтось поламає,

Кину, то всохне сама…

Татка давно вже немає,

Яблуком пахне зима.

Їду щоліта не в зону –

В татків квітучий садок.

Цвіту пахучого грона

В ньому розвесняться в строк.

Яблунька – сніжна царівна,

Що ми садили удвох,

Стала вже з хатою рівна –

Ще одна донька його.

 

ЗАБУТА СТАНЦІЯ

Тут вже ніколи нічого не станеться,

Тільки ж від того страшніш.

Розклад висить у незамкненій станції,

Ніби вгороджений ніж.

Тут вже ніколи ніхто

                                не
зустрінеться.

(Вимили зливи перон).

І навіть тиша під потяг не кинеться

В мертвий од квітня сезон.

Лавки чорніють у сквері забутому,

Замкнено стрілки вхідні.

Та у тупик, де усе переплутано,

Ще відправляються дні.

 

***

Ворота стерегли оселю.

За ними ниньки – порожнеча.

Старі ворота – вхід в пустелю,

Де, ніби склепи, – чорні печі.

Старі ворота з підківками,

Із лебедятами на дошках…

До них торкнутися б руками –

Хай заспівають, мов гармошка.

Нехай відкриються для світу

Й про світ забутий нагадають!

…Ще скільки треба літ, щоб літо

Відкрило тут ворота раю?

 

***

Оце б гайнуть в народицькі ліси,

Де від чорниць стають чорніші ночі.

І з Мавчиної губляться коси

Зелені стрічки на стежках урочищ.

Веселий шпак у свій вернувся дім,

Віта Базар,

                Лугини,

                                Малин,

                                                                Овруч…

Десь поруч впав на землю чорний грім

І котиться за мною, ніби обруч.

Невже догнати зможе і зіб’є,

Притопче, ніби ряст, і не помітить?

Все ж для душі тут прихисточок є

І проліском мені надія світить.                     

***

Стоїть табличка біля шляху

Із назвою села.

А в нім нема ні стін, ні даху,

Лише в траві – зола.

Потрапило у жорна долі

І зникло, ніби дим…

У чистім полі три тополі

Ще журяться над ним.

 

***

Трава-чорнобиль куцу тінь

На день прийдешній кида.

Біди – на тридцять поколінь,

А сліз – ніхто й не віда…

Трима серця в облозі жаль

І час їх не остудить.

Пече колюча пектораль

Землі зелені груди.

 

ВЕСНА У ЗОНІ

То білу чергу граду

По шибках сипонула,

А то шатро із райдуг

Над зоною напнула.

І заметіль вишневу

Розбурхала надвечір.

Хова у ніч травневу

Хатина темні плечі.

Ні іскри і ні сміху…

(Весна бува похмура?)

І б’ється, б’ється лихо,

Мов звір в бетонних мурах.

 

***

Не хоче бабця вперта,

Щоб називали: жертва.

Не хоче й допомоги –

Саму ще носять ноги.

А хоче вдома жити,

Іти до лісу літом

По дику журавлину,

По пісню солов’їну.

Підслухати ізрання

Зозулі віщування.

Росу з трави струсити,

Намилуватись цвітом…

Бунтує бабця вперта:

– Я ще жива – не жертва!

Й мій дім – мені опора

У радості і в горі.

В землі цій – моя сила,

В траві, що я косила,

І в яблуні, і в житі.

Без них мені й не жити!

 

***

Пригрілася гадюка на порозі,

Обчовганім за довгий-довгий вік.

Обійстя діда – в лиха у облозі,

Де вістрям смерті – гадини язик.

Дріма біда, мов стиснута пружина,

Що втілилась у цей живий клубок.

Дріма біда…

                Ще мить,

                                ще
день,

                                хвилина

І в смертоносний кинеться стрибок?

З віків прадавніх Либеді і Кия

Не чув мій край сумнішого плачу.

Здається, гаддя біля серця грію,

Коли сміюся і коли мовчу.

Здається, гаддя заповза у душу

І оскверняє дотиком її.

Не вб’ю його, та пам’ятати мушу,

Як боляче ужаленій землі!

 

ЧОРНОБИЛЬСЬКИМ

САМОСЕЛАМ

Наодинці із полем і Богом,

В центрі Всесвіту – наодинці.

Оберегом дідівських порогів

Довелося лишитися жінці.

Десь вирують веселощі й чвари,

Вік спішить, ніби в колесі білка.

У холодних, байдужих стожарах

Ще пульсує душі її зірка.

Дбає жінка про Храм і хатину,

У роботі всі хворості гоїть.

Бо всесильна звичайна людина,

Коли землю боронить собою!

Носить квіти на рідні могили,

День у день, рік у рік – наодинці…

Мабуть, Бог уділяє їй сили,

Навіть Він цій вклоняється жінці!

 

***

Тут дух людський,

тут хлібом пахне,

Хоч печі й віддали тепло.

І кущ калиновий не чахне,

І не міліє джерело.

Лиш двері приросли до луток

І мохом поросли кулі.

І всі думки мої прикуто

До спопелілої землі.

 

***

Співали дідові колеса,

Коли в село ішла весна.

А це ржавіють біля плеса

В старих іржавих бур’янах.

Востаннє віз відвіз старого

На тихий цвинтар в сосняку.

Нема оселі і нікого,

Хто б коні пас в його садку.

Хтось порубав на дрова дишло,

Хтось підпалив старі хліви…

Об’їхати весь світ не вийшло

Дідусю, як ще був живий.

А мав найкращі дужі коні

І мрію – сонце наздогнать.

І нікому в той край сьогодні

Весну на свято погукать.

 

***

День минув, не змінивши нічого.

Знов так само німує дорога,

Знов криниці стоять непочаті,

Знов не вийшли до кладки дівчата,

Знов на вікнах чорнющі завіси,

Знов лиш вітер посунув по лісу,

Без листів знову скриньки поштові

І ржавіють «щасливі» підкови…

День минув, не змінивши нічого,

Тільки серцю додав  він тривоги.

 

***

Чверть віку їду до рідні,

А не в котрусь там зону.

Радіють яблуні мені

І виноградні грона.

Віта барвінок край воріт,

Що з татком посадила…

Чверть віку я цей рідний світ

Думками боронила.

 

с. Юрівка Любарського

району на Житомирщині

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!