Село селом. Похилені двори,
дерева з омелою як вервечка.
Учитель сивий якось говорив,
що тут колись було гучне містечко,
Підпишіться на закритий телеграм УЛГ! Посилання на канал
сто років тому. Нині бідний слід
широких вулиць, кам’яних будівель.
Сидить на березневім сонці дід.
А діти по столицях. Важко дітям.
Та у селі – чекати смерть хіба.
Земля чужа – він сам позбувся паю.
Розумні кажуть – горе – не біда
а тут щось інше, але що – не знає…
Схилився тин у зарості бузку,
прогнувся сволок в глинобитній хаті.
Дід місить стежку чорну і в’язку
до магазину, щоб хлібину взяти.
і цигарок. Оце і все життя.
Курей десяток і коза Анфіска.
Він міг би до дочок, але зятям
там по столицях і без нього тісно.
По правді, і не хоче в місто дід.
Тут вік минув, город копав, криницю.
І бабу поховав… Аби тоді,
то ще б прижився. А сьогодні сниться
стара частіше. Ніби й не на дощ.
Все дивиться на нього із-за тину.
Він сам до неї скоро, мабуть. То ж
хіба козу і хату так покине?
Село селом. Похилені двори,
як люди у літа. І дика тиша…
А думка визріває, як нарив,
що не біда, не горе тут, а більше…
ВІДЛИХО
Крига. Зими кайдани.
Весни. Та де ті весни?
Хто розкладати стане
ватру, і так, за безцінь?
Прапор – за так не стануть
маси іти на площу.
Сірість зняла останнє,
вбила, зламала тощо.
Господи, ця країна
віддана на поталу.
Я все ще вірю нині,
що самостійна стане.
Слова шукаю, щоби
хворе не звати мертвим.
Ми не в смугастих робах,
але ж раби. І стерву
дивимось в очі, наче
знає той шлях і правду.
Сиві ікони плачуть.
Радяться чорні ради.
Чубляться сильні світу –
ділять на половини.
Доки дійде до літа –
буде лише руїна.
ЖЕБРАЧКА
Де перетинаються дороги,
де кипить базар, немов баняк,
дівчинка просила щастя трохи,
жменьку, дрібку. А без нього як?
Човгали підошви по асфальтах,
курява здіймалася і смог.
І базар гудів захриплим альтом.
День болів неясністю думок.
Ніби ніж, проміння надосіннє –
хоч бери і обрій лезом ріж…
Дівчинка хотіла щастя сильно
і тепла… а простягнули гріш…
ЧЕКАННЯ
Чого тобі? Чого піджав хвоста
і дивишся на двері, як на Бога?
Така в обох сьогодні непроста
робота – дожидатися… Небого,
у мене бутерброд, як хочеш, є.
Та не давись, хоч трохи пережовуй.
Сідай до ніг. Не надто, а стає
тепліше. А дощить з учора. Жовтень…
Ця черга нескінченна, як сльота.
Чекання сохне цуциком при вході.
Отак в порогах вистоять літа,
а двері не відчиняться – та й годі.
ВОНА І СОБАКИ
Зима не лютує. Заледве за мінус.
Ціпок і собаки. У торбі харчі.
Вона не чекає на пільги і зміни.
Її від морозів зігріють вночі
собаки-дворняги. Ні світла, ні печі.
Стара і самотня. Але не слабка –
вона цих собак відбивала, до речі
не раз від сусіда або м’ясника.
Відстрілюють нині. Відкрито. З розмахом.
Ну, звісно, туристи, Європа і сказ.
А в неї хатина холодна без даху.
А в неї поцвілий і чорний матрас.
А в неї надія остання на Бога,
чи тільки на себе і диких собак.
Старенька повільно долає дорогу
Вона доживає. Бо жити то як?
***
У груші душа вразлива,
світанками оповита.
Болять їй суглоби в зливу,
як дідові… Оковиту
ковтає старий з розпуки,
вдивляється у тумани…
Гілляччя тремтить і руки…
А очі сумні і п’яні…
Всихає старенька груша,
вростає у землю хата.
А діда питання душить:
для кого грушки збирати?
***
Антологія болю. Хронічного. Вже не до сліз,
коли тіло звикає віками повзти і сахатись,
коли голод примушує бігти світ за очі з хати,
коли на роздоріжжі епох лише бруд з-під коліс.
Антологія мрій про державність. І всі вхолосту.
В нас геройства достатньо, та тільки немає героїв.
Скільки ж блазні віками ще гратимуть гетьманські ролі?
Після котрого пряника спину підставлять хлисту?
Антологія сміху – і все зі сльози до сльози.
Світ регоче над нами. Ми тішимось часом із нього.
Антологія істин. Ми мітимо стрімко у бога
і у князя з багнюки. Проте не збагнули ази.
Антологія сірості. Шоу-замінник, токсин.
О велике прання не своєї – чужої білизни.
Антологія мрій про майбутнє. Аби не запізно
почали прокидатись… бо може проклясти і син…
Антологія віри. Але розіпнемо й Христа,
якщо церква проситиме… Звісно, не наша, а та…
м.Умань