Отак в порогах вистоять літа

Село селом. Похилені двори,

дерева з омелою як вервечка.

Учитель сивий якось говорив,

що тут колись було гучне містечко,

 

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

сто років тому. Нині бідний слід

широких вулиць, кам’яних будівель.

Сидить на березневім сонці дід.

А діти по столицях. Важко дітям.

 

Та у селі – чекати смерть хіба.

Земля чужа – він сам позбувся паю.

Розумні кажуть – горе – не біда

а тут щось інше, але що – не знає…

 

Схилився тин у зарості бузку,

прогнувся сволок в глинобитній хаті.

Дід місить стежку чорну і в’язку

до магазину, щоб хлібину взяти.

 

і цигарок. Оце і все життя.

Курей десяток і коза Анфіска.

Він міг би до дочок, але зятям

там по столицях і без нього тісно.

 

По правді, і не хоче в місто дід.

Тут вік минув, город копав, криницю.

І бабу поховав… Аби тоді,

то ще б прижився. А сьогодні сниться

 

стара частіше. Ніби й не на дощ.

Все дивиться на нього із-за тину.

Він сам до неї скоро, мабуть. То ж

хіба козу і хату так покине?

 

Село селом. Похилені двори,

як люди у літа. І дика тиша…

А думка визріває, як нарив,

що не біда, не горе тут, а більше…

 

 

ВІДЛИХО

Крига. Зими кайдани.

Весни. Та де ті весни?

Хто розкладати стане

ватру, і так, за безцінь?

Прапор – за так не стануть

маси іти на площу.

Сірість зняла останнє,

вбила, зламала тощо.

Господи, ця країна

віддана на поталу.

Я все ще вірю нині,

що самостійна стане.

Слова шукаю, щоби

хворе не звати мертвим.

Ми не в смугастих робах,

але ж раби. І стерву

дивимось в очі, наче

знає той шлях і правду.

Сиві ікони плачуть.

Радяться чорні ради.

Чубляться сильні світу –

ділять на половини.

Доки дійде до літа –

буде лише руїна.

 

ЖЕБРАЧКА

Де перетинаються дороги,

де кипить базар, немов баняк,

дівчинка просила щастя трохи,

жменьку, дрібку. А без нього як?

Човгали підошви по асфальтах,

курява здіймалася і смог.

І базар гудів захриплим альтом.

День болів неясністю думок.

Ніби ніж, проміння надосіннє –

хоч бери і обрій лезом ріж…

Дівчинка хотіла щастя сильно

і тепла… а простягнули гріш…

 

ЧЕКАННЯ

Чого тобі? Чого піджав хвоста

і дивишся на двері, як на Бога?

Така в обох сьогодні непроста

робота – дожидатися… Небого,

у мене бутерброд, як хочеш, є.

Та не давись, хоч трохи пережовуй.

Сідай до ніг. Не надто, а стає

тепліше. А дощить з учора. Жовтень…

Ця черга нескінченна, як сльота.

Чекання сохне цуциком при вході.

Отак в порогах вистоять літа,

а двері не відчиняться – та й годі.

 

ВОНА І СОБАКИ

Зима не лютує. Заледве за мінус.

Ціпок і собаки. У торбі харчі.

Вона не чекає на пільги і зміни.

Її від морозів зігріють вночі

собаки-дворняги. Ні світла, ні печі.

Стара і самотня. Але не слабка –

вона цих собак відбивала, до речі

не раз від сусіда або м’ясника.

Відстрілюють нині. Відкрито. З розмахом.

Ну, звісно, туристи, Європа і сказ.

А в неї хатина холодна без даху.

А в неї поцвілий і чорний матрас.

А в неї надія остання на Бога,

чи тільки на себе і диких собак.

Старенька повільно долає дорогу

Вона доживає. Бо жити то як?

***

У груші душа вразлива,

світанками оповита.

Болять їй суглоби в зливу,

як дідові… Оковиту

ковтає старий з розпуки,

вдивляється у тумани…

Гілляччя тремтить і руки…

А очі сумні і п’яні…

Всихає старенька груша,

вростає у землю хата.

А діда питання душить:

для кого грушки збирати?

***

Антологія болю. Хронічного. Вже не до сліз,

коли тіло звикає віками повзти і сахатись,

коли голод примушує бігти світ за очі з хати,

коли на роздоріжжі епох лише бруд з-під коліс.

 

Антологія мрій про державність. І всі вхолосту.

В нас геройства достатньо, та тільки немає героїв.

Скільки ж блазні віками ще гратимуть гетьманські ролі?

Після котрого пряника спину підставлять хлисту?

 

Антологія сміху – і все зі сльози до сльози.

Світ регоче над нами. Ми тішимось часом із нього.

Антологія істин. Ми мітимо стрімко у бога

і у князя з багнюки. Проте не збагнули ази.

 

Антологія сірості. Шоу-замінник, токсин.

О велике прання не своєї – чужої білизни.

Антологія мрій про майбутнє. Аби не запізно

почали прокидатись… бо може проклясти і син…

 

Антологія віри. Але розіпнемо й Христа,

якщо церква проситиме… Звісно, не наша, а та…

 

м.Умань