Село селом. Похилені двори,
дерева з омелою як вервечка.
Учитель сивий якось говорив,
що тут колись було гучне містечко,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
сто років тому. Нині бідний слід
широких вулиць, кам’яних будівель.
Сидить на березневім сонці дід.
А діти по столицях. Важко дітям.
Та у селі – чекати смерть хіба.
Земля чужа – він сам позбувся паю.
Розумні кажуть – горе – не біда
а тут щось інше, але що – не знає…
Схилився тин у зарості бузку,
прогнувся сволок в глинобитній хаті.
Дід місить стежку чорну і в’язку
до магазину, щоб хлібину взяти.
і цигарок. Оце і все життя.
Курей десяток і коза Анфіска.
Він міг би до дочок, але зятям
там по столицях і без нього тісно.
По правді, і не хоче в місто дід.
Тут вік минув, город копав, криницю.
І бабу поховав… Аби тоді,
то ще б прижився. А сьогодні сниться
стара частіше. Ніби й не на дощ.
Все дивиться на нього із-за тину.
Він сам до неї скоро, мабуть. То ж
хіба козу і хату так покине?
Село селом. Похилені двори,
як люди у літа. І дика тиша…
А думка визріває, як нарив,
що не біда, не горе тут, а більше…
ВІДЛИХО
Крига. Зими кайдани.
Весни. Та де ті весни?
Хто розкладати стане
ватру, і так, за безцінь?
Прапор – за так не стануть
маси іти на площу.
Сірість зняла останнє,
вбила, зламала тощо.
Господи, ця країна
віддана на поталу.
Я все ще вірю нині,
що самостійна стане.
Слова шукаю, щоби
хворе не звати мертвим.
Ми не в смугастих робах,
але ж раби. І стерву
дивимось в очі, наче
знає той шлях і правду.
Сиві ікони плачуть.
Радяться чорні ради.
Чубляться сильні світу –
ділять на половини.
Доки дійде до літа –
буде лише руїна.
ЖЕБРАЧКА
Де перетинаються дороги,
де кипить базар, немов баняк,
дівчинка просила щастя трохи,
жменьку, дрібку. А без нього як?
Човгали підошви по асфальтах,
курява здіймалася і смог.
І базар гудів захриплим альтом.
День болів неясністю думок.
Ніби ніж, проміння надосіннє –
хоч бери і обрій лезом ріж…
Дівчинка хотіла щастя сильно
і тепла… а простягнули гріш…
ЧЕКАННЯ
Чого тобі? Чого піджав хвоста
і дивишся на двері, як на Бога?
Така в обох сьогодні непроста
робота – дожидатися… Небого,
у мене бутерброд, як хочеш, є.
Та не давись, хоч трохи пережовуй.
Сідай до ніг. Не надто, а стає
тепліше. А дощить з учора. Жовтень…
Ця черга нескінченна, як сльота.
Чекання сохне цуциком при вході.
Отак в порогах вистоять літа,
а двері не відчиняться – та й годі.
ВОНА І СОБАКИ
Зима не лютує. Заледве за мінус.
Ціпок і собаки. У торбі харчі.
Вона не чекає на пільги і зміни.
Її від морозів зігріють вночі
собаки-дворняги. Ні світла, ні печі.
Стара і самотня. Але не слабка –
вона цих собак відбивала, до речі
не раз від сусіда або м’ясника.
Відстрілюють нині. Відкрито. З розмахом.
Ну, звісно, туристи, Європа і сказ.
А в неї хатина холодна без даху.
А в неї поцвілий і чорний матрас.
А в неї надія остання на Бога,
чи тільки на себе і диких собак.
Старенька повільно долає дорогу
Вона доживає. Бо жити то як?
***
У груші душа вразлива,
світанками оповита.
Болять їй суглоби в зливу,
як дідові… Оковиту
ковтає старий з розпуки,
вдивляється у тумани…
Гілляччя тремтить і руки…
А очі сумні і п’яні…
Всихає старенька груша,
вростає у землю хата.
А діда питання душить:
для кого грушки збирати?
***
Антологія болю. Хронічного. Вже не до сліз,
коли тіло звикає віками повзти і сахатись,
коли голод примушує бігти світ за очі з хати,
коли на роздоріжжі епох лише бруд з-під коліс.
Антологія мрій про державність. І всі вхолосту.
В нас геройства достатньо, та тільки немає героїв.
Скільки ж блазні віками ще гратимуть гетьманські ролі?
Після котрого пряника спину підставлять хлисту?
Антологія сміху – і все зі сльози до сльози.
Світ регоче над нами. Ми тішимось часом із нього.
Антологія істин. Ми мітимо стрімко у бога
і у князя з багнюки. Проте не збагнули ази.
Антологія сірості. Шоу-замінник, токсин.
О велике прання не своєї – чужої білизни.
Антологія мрій про майбутнє. Аби не запізно
почали прокидатись… бо може проклясти і син…
Антологія віри. Але розіпнемо й Христа,
якщо церква проситиме… Звісно, не наша, а та…
м.Умань