Україна сумніша за всі мої
вірші
тепер.
Я, спустошений, також лежу,
як моя батьківщина.
Їй ще гірш, як мені.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Звинувачую також себе ім’ям б
лудного сина.
Та коли мої вірші у тюрмах
співають блатні
І на Раді Перунській волхви
їх рокочуть мостиво,
Можна вмерти спокійно і світло
сьогодні мені,
Мов сходити на пиво.
Можна в космос втікати…
А можна боротися тут –
З усіма, із собою, з погодою,
модою, льосом.
Адже меч, а не мир, нам боги
і пророки несуть.
Зирять зіроньки косо.
Кину виклик усім і усьому.
А далі – як в сні.
Головне, що у совісті меї
нічна,
але біла, сорочка.
Що Вкраїна?..
Весь Всесвіт із серцем у цій
партизанській війні.
З точки виник і прагне у
точку…
***
Шістнадцять шрамів своїх на
тілі
І на душі… багато
Літа зоставили, що летіли,
І люди…
Без мами й тата
Воно жилося не дуже важно,
Як я розумію нині…
Не був аз грішний
Герой відважний…
Ножі між крильми моїми в
спині.
Запах далеких зірок і шишок.
Серце легке, як у квітні
пташка.
Бабця майбутнє своє колише.
Спить на хресті молода
монашка.
Тих, що померли, слова
тяжіють,
Начебто тінь скелетів.
Різко померти усі уміють,
А от повільно…
Це значить – жити
На цій планеті.
Веселий подзвін сумних
стаканів,
Аборти від мене… знаю,
Що в передсмертнім своїм
зітханні
Покаянно згадаю.
Козакування, богемування
Для мене скінчилось нині?..
А почалося Богошукання
Крізь біль очищальний в спині.
ПОЛІСЬКЕ-2012
Столітня ялина.
Червневий дощ.
Рідне моє Полісся.
Від ноти до і до ноти до
Голос пташок розрісся.
А я у дуплі золотім живу,
Слухаю голос коріння.
А там он, за лісом,
Буг – наче вуж.
Вірша пишу на гривні.
Радість в душі коровайна аж.
Довго не мав такої.
Ліс і озера, я ваш, я ваш…
Все ще поет і воїн.
Сонячні зайчики скачуть ще
По вовчих дрімучих тінях.
Гляну на них –
І первісний щем…
І золоте тремтіння.
Як довгонога чиясь журба,
Бродить лелека чорний.
В Бузі, як в Бозі, серце
купав.
Поряд палатка… попкорни.
Свічечка квітки пече в хребет,
Коли я рахую зорі.
У храмах хмаринок бачу себе,
Наче ім’я в історії.
Дощик поліський іде в пісок.
Там он багаття димне.
З космосом тут у мене зв’язок
Вічно-інтимний.
***
Коли сива душа із гостей піде
мрійно Додому…
Передчасно чи вчасно – не
знаємо тут, на Землі,
То найперших із нас розіпнуть
на хресті золотому,
А останніх зоставлять в
гарячих
тунелях стволів.
Тобто все тут зоставим, що в
нас не в душі прижилося.
Цю банальність, на жаль,
перевіримо всі на собі.
Довго будуть в гробах наші
кості
і наше волосся.
Потім все пропаде,
підкорившись вселенській судьбі.
Навіть біль…
Час великий поглине весь
простір.
Ні світу, ні світла…
Боже мій!..
Я щасливий!
Мені сорок п’ять.
Я ще тут.
Біля мене дівчата ще стогнуть
на зоряних мітлах.
Хоч і грошей не дуже…
Та слава росте, наче ртуть.
Але слава поета скандальна,
болюча, колюча.
Завжди платять за неї життям,
забуттям на хресті…
Завжди в натовпі зрадників є
щось базарне і суче.
Відречуться усі.
Навіть ті…
Навіть ті відречуться
і будуть брехати у спину,
Хто здавався апостолом…
Так вже було.
Потім скажуть: за нас він
загинув,
за Україну…
Все одно, що там скаже якесь
мурло.
Баболиця печаль вже дістала
мене до риги.
Чую в світі себе, як у вакуумі
магніт.
Ну які після смерті мені
подасте
інтриги?
Я помер – і воскрес…
Мені тисячі літ.
Я легенду свою напоїв і
червоним,
і білим.
Нас, поранених,
люблять дівчата і сиві вовки.
А поезію пишуть усі,
що кудись не добігли…
По корони, а чи по пляшки.
І Христос щось писав на
піску…
І писали про нього.
І на водах писали вогнем, і
мечем – по ребру…
Із писанням своїм ми безтільно
ідемо до Бога.
Бога вдома нема.
А Венера без рук.
От і ходим по колу – як
світло, як болі, як води –
За природою, модою…
Війни кругом і любов.
Все це врешті – херня…
Сну ми хочемо і свободи, бо…
***
А що ці вірші?..
Молитви-пісні.
На Сонці плями – як на серці
тіні,
Що тонуть у крові і у вогні –
Завжди веселім і завжди
осіннім.
Вода сумна.
І вітер теж сумний.
Земля – ніяка.
А вогонь – веселий.
Нема моєї, чорт би взяв, вини
В розкрутці неземної каруселі.
А от земний люблю крутити
світ,
Де цвіт пекельний – сніг –
іде на нерви.
І космос у моїй росте крові –
Як голос стерви.
А світ цей, світ наш – сон
моїх дерев,
Які садив мій прадід тихим
ранком.
Сльозина зірки… позіхає лев,
Нагадуючи стогони коханки.
Все знову миле.
Зрадницьки стирчать
З посмертної записки писки
«друзів».
В душі перо міняю на меча
І йду пороти підлих
товстопузів.
Тепер я більше воїн, ніж
словар.
У цій країні вже не тре`
поетів.
За смерть сильніший шлях мій,
а трава…
Трава могильна й так на всю
планету.
Я нею також скоро проросту.
Травою добре у хмільнім
розгулі!
Наразі набираю висоту,
Доки душа скоріша, аніж кулі.
***
Палю я люльку, дудлю сивуху,
Не дбаючи про здоров’я.
Коханка-доля стогне у вухо.
Любов хоче м’яса з кров’ю.
А в небі над нами хмари, як храми,
Де пташці життя не миле.
Вона летить до своєї мами
В зорі – пташок могили.
Тут же від плоду зламалась
гілка –
І яблуні стало… видно.
А я посивів на тижнів кілька.
Тітка ж зварила повидло.
– Небо до нігтів моїх пасує, –
Каже базарна лярва.
Дядько он чорта згадує всує,
Бо дорога солярка.
Такі от високо-міщанські зрізи
У цих земних координатах,
З яких ми одержуєм супер-візи:
В житті повзти, а у сні
літати.
Душа на сільському весіллі
радо
Скидає свій накип сивий.
А я до песика: «Брате!
Брате!».
Песик щасливий.
Впала зоря у пиво.
Тоді до дерева: «Сестро!
Сестро!».
Дерево – тепле небо.
От би й мені таке довге серце
–
Ким би вже був я, де би?..
ЛІТО-2012
Євгенії Більченко
Ця гаряча печаль.
Амазонки на конях вечірніх.
Танець смерті над озером,
наче метелик нічний…
Журавлиним ключем до церковки
бредуть правовірні.
Тільки я – мов нічий.
Я нічий до пори.
Ніч – мов з кров’ю вугілля.
Що скажеш?..
Синя глина печалі
мені пристає до очей.
Я нап’юся зорі і наїмся
мисливської каші
Ще й помиюсь дощем.
Кровну пісню закінчу писати.
Почну свою казку.
Із поета-дитини я гуру-поетом
стаю.
У тунелях кісток
чую зброї холодної брязкіт.
Тут чаїно, як в пеклі, зміїно,
немов у раю.
Біле небо на соснах настояне,
пахне грибами.
Віковічне болото таїть
нетутешній
секрет.
Що тут скажеш іще?..
Я у літньому лісі, як в храмі.
І душа тут ніколи моя не вмре.
***
Справжня слава почалася з
болю.
Зірка моя – пташка золота –
Пуповину спалить – буде воля –
Глибочезна срібна висота,
Що п’янить, немов вино зі
снігу.
Пахне кров’ю й димом золотим.
Я пишу свою прощальну книгу,
Сонцю помолившись перед тим.
Шрами – поцілунки злої долі –
Навхрест на душі моїй лежать.
Адже я, поет, – все більше
воїн
В світі, де закон вогню й
ножа.
А моя поезія солона
Хоче жертви…
Так в усі часи,
Якщо ти народний, не салонний,
І в тобі космічні голоси.
Я плачУ.
Не плАчу.
Океанно.
Окаянно у мені і скрізь.
Спить душа, порвавши три
баяни,
Вмерти відказавшись навідріз.
Проклятий, немов моя країна,
Ще росту… пасу свою тоску.
Друг старенький вистрілив у
спину,
Й так свинцеву від бандитських
куль.
Прийде Муза.
Буде кава з тортом.
Висота перейде в глибину.
Світ цей чистий, наче совість
чорта,
Переллю у серце – і засну…
***
Літо заснуло – мов пісня
вмерла.
Так буде з життям колись…
Хтось повз по ньому, мов на
Говерлу,
Чи до лебедів лис.
Я ж повернувся із Того світу
Не для дешевих драм.
Душевні плоди поламали віти.
Все – як вода.
Вітер старенький.
Стареньке небо.
Тихий, мов квітка, сон.
Всі ми там будемо коли-небудь,
Як не засне Харон…
Заячі очі тутешніх мавок.
Трави. Молитва. Дощ.
Даль глибиніє хутром кривавим
В очікуванні Годо.
Душу від зірки своєї грію.
Літо, літа, літак…
Я засинати, мов клен, не вмію.
То ж золотію так.
Золотом сивим іскрить волосся.
Гаснуть дороги жил.
Жив я, любив я… А чи
здалося?
Броджу між близьких могил.
Жалість і заздрість в душі
осінній…
Хліб народжує сіль…
Завтра усе поєднає іній –
Тихий красивий біль.
***
Було мені пороблено на
смерть…
А я лопатив цього літа
Всесвіт.
Душа моя за нього більша…
жме…
З душі сльозою камінь впав.
Тут весь він…
І вірш мій, що за мене старший
теж,
Складається із музики.
Пружинить.
Він, як душа, шукає світла й
меж
В сузір’ях – мов у кошиках
ожини.
Мені уже нічого не болить.
Лиш кожен подих – битим шклом
по шрамах.
Оце ми, тіло, наче й тут були,
Але душа вже проситься до
мами.
Туди, туди – в колисочки
могил,
Де суд, не осуд!
Вітряно. Іскристо.
В ніч пада золотий космічний
пил.
І ангельськи-рослинне
товариство.
Останній літній дощ
крізь люльки дим.
Бездомний мокрий пес
у душу зирить.
Я, зроблений із глини і з
води,
З вогнем зорі учуся жити в
мирі.
***
Все те, що інші пили по
краплі,
Я пив ковтками.
Отож минуле – як чорна чапля,
А хмари – храми.
Ридає хворо душа заблудла,
Шука притулку.
Вона не хоче іти на люде,
Служити шлунку.
Вона не хоче життя без спецій,
Без світла тіні.
Вона у тілі, як у фортеці.
А смерть – то сон, та
Без сновидіння.
Душа не знає, як треба жити…
А як не треба?
Вона із тілом благенько зшита,
Як дно із небом.
Синенька квітка,
Осіння радість.
Могилка пташки…
Душа вже чує: куди і звідки –
Тому так важко…
***
Тихо-тихо капають секунди.
Я до моря їду. Благодать.
Тут ніколи день не буде
судний,
Адже ти і я – також вода.
Похороннодзвонні крики птахів
Гаснуть вже над потягом в
імлі.
І слова, як свіжі костомахи
Із давно втонулих кораблів.
Привокзальний пес на мене
зирить,
Віщо так, мов знає, що помре.
П’ють «чифір» невиспані
касири,
І студент «кумариться» під
реп.
На плотах сумбурний крик
графіті.
«Граблять, гроблять, – каже
хтось, –
в купе.
– Що Вкраїна?.. Так у цілім
світі…»
Зорить в душу той бездомний
пес.
Море – і могила, і колиска,
Не червона тільки кров моя…
Вже до нього, як до себе,
близько…
От і я…
10 верес. 12.
(Львів-Коктебель).
***
Гола урбаністика печалі.
Голоси з ненашої зорі.
Мандрівні співці про світ
кричали,
Перемивши кості кобзарів.
Я із псом приблудним їм
картоплю.
Гляну – й більше Бога не
гнівлю…
Душу у сльозині пса не втопиш.
Йде зима.
Їй очі затулю.
Щоб його зігріла свіжим
снігом,
Білим і холодним, наче смерть,
Поза президентами, інтригами,
Що накрили землю нашу вщерть.
Багатьох навік нема зі мною
вже
З тих, із ким я жити починав.
Серед них гостей багато
Ноєвих:
Котик, коник, бабця і сосна.
Задихаюсь також.
Кисне кисень мій.
Музики не чую у собі…
Загортаю підсумки і висновки
В золотий осінній рідний біль.
СПОВІДАЛЬНО-МЕДИТАЦІЙНЕ
Життя пішло згори… але під
гору.
Гнівити Бога гріх.
Є людям гірш.
Коли живеш корінно і безкоро –
Твоя живиця – молитовний вірш.
Хрести дерев.
Хрести на предках рідних…
Хрести доріг.
Душа – немов на них…
Іду у ліс.
Тут в жовтні – як у квітні.
Тут райське пекло і безсонні
сни.
Слова і вітер.
Натуральні тіні.
І молода печаль, якій я рад.
Стоять, мов душі три
голонасінні,
Ялини три, в яких стара кора.
Осінній ліс – мов змішані напої:
Вино червоне, біле, коньяки…
Горілкою небесно-голубою
За журавлями скрикують листки.
Я ж душу чищу, наче чищу
люльку,
З якої п’ю усе, що ще горить.
І час іде скоріше…
Бо на гульки
Усе летить скоріше: із гори…
І хрен із ним!
Дзвінка печаль свободи
Шука притулку в жилах золотих.
Безсмертя й щастя –
друзі-антиподи.
Як біс і ангел, песики й коти.
Мов близнюків сіамських
кровна бійка –
Так цілий світ й душа моя
тепер.
Зорі старої зчовгана копійка
На оці того, хто учора вмер.
Ну вмер, то й вмер…
За ним вовки і скрипки…
Таємно заздрю тим, кого нема.
Осінній ліс.
Лист золотої рибки.
Сльози туман…
***
Живу – немов прийдешній день –
останній.
Осінній день – як мед із
молоком.
У небі також осінь чи
повстання,
Бо ж пада зірка… просто за
листком…
А на Землі дорога і тривога,
Пихатий блиск тонованого скла.
Найкраще німб тримається на
рогах.
Найбільші очі видно зі ствола.
А так – усі кам’яніємо поволі
,
Ми – глина ж на Всевишнього
сльозі.
Із нервів наших виростуть
тополі,
А із очей – крик нетутешніх
зіль.
А як ніщо не виросте – не
страшно.
Майне життя, як лісова луна.
Як ранній сон красивої
монашки,
Що випила церковного вина.
З інстинктом пташки,
що летить у вирій,
Бреду у рай, що вимріяв собі.
Якщо ж його нема – то є
довіра,
Що душу обмине й пекельний
біль.
Наразі ж все, як і судьба
судила…
Бреду.
Співаю.
Слухаю свій пульс.
А мій Пегас закушує вудила,
Бо Музу, як Феміду, жде сліпу.
Куди ж візьме моя сліпенька
муза
У світі, що летить в
тартарари.
На цій межі я біло заздрю
Крузо,
Що світ неначе заново створив.
Хай буде осінь.
Дощ нічний зі снігом.
У норах сплять звірята до
весни.
А я пишу свою останню книгу
Прозорої, мов сльози, глибини.
Пишу – немов прийдешній день –
останній.
Осінній день – як мед із
молоком.
У небі також осінь чи повстання,
Бо ж пада зірка… просто за
листком…
***
Дивно…
Але чому дивуватись?
Без кохання серце третій рік,
Мов колишня іграшка із вати,
Що іскрилась на Різдво, вгорі.
А було ж – наївно і нахабно.
Тіло, як душа, цвіло, гуло.
Кожен порух вій здавався звабним,
А рука – незайманим крилом.
І не знав: чи Всесвіт, чи
сльозину
Важче у собі нести з гостей.
Доля-жінка дихала у спину
І життя здавалось золоте.
А душа присутність Єви чула.
Вив осінній вітер – тоскний
біс.
Зорянисту квіточку – притулу –
Він кудись від мого серця ніс.
І боліло – жалібно і ніжно.
А жилося – соковито, аж…
Серце стало каменем наріжним.
Із безсонь родився «Отченаш».
Йдуть китайці, як колись
монголи…
До Європи…
Знову через нас.
Трони, труни… потерчата
голі…
Закохаюсь – як прийде весна.
***
Тяжкий був рік.
Важкий був кожен день…
Артезіанськи я горів без диму.
Не стало у країні цій пісень
І друзі помирають молодими.
І я вмираю…
Доторкнувсь до дна.
Все менше кисню.
Відштовхнусь.
Ковтаю
Болотяні вогні оцього дня,
Комерцію, політику в
Почаєві…
Окрадена душа моя мовчить
І гріє спинку від зорі старої.
Стискаю вічність у болючу
мить,
Мов ясен, не захищений корою.
У рік цей кілька друзів
поховав…
Вмер друг дитинства.
Нікуди подітись.
Росте космічна золота трава
І раптом подорослішали діти.
Все більше у волосі сивини,
На серці шрамів…
Я усім прощаю.
В тім, що я жив, –
Уже шматок вини.
В тім, що погасну –
Винних не збираю.
Шумлять мені однаково тепер
Багаття предків, кров моя і
море…
Моє дитинство у СРСР
І зірка зна,
де Шлях мене заморить.
А цей важкезний високосний
рік,
Який кінець пророчить світу
в грудні,
Зривається в душі моїй на
крик.
Та космос не тримає криків
людяних.
Крізь космос не поширюється
звук.
Ну а кінець…
У світі все кінечне.
А поки що я попри все живу,
Білю цей біль в собі
і в цьому реченні…
***
Мороз ударив.
Птицю із води
Я виріжу…
Гніздо зліплю зі снігу.
Куди мені без неї?
І куди
Я понесу оцю крилату кригу?
Мені весь світ оцей – мов та
печаль,
Цей журавель із моря золотого,
Солоний, наче зайчики з меча,
Які спішать від Бога і до
Бога.
Душа моя весела хоче сну.
Себе спасає від самої себе.
Люблю у ній знаходити весну,
А в нафтовій калюжці віще
небо.
Люблю вмирати…
Як вмирає час.
Але, як простір, не люблю
вмирати.
Найкраще, мабуть, – в серце,
від меча…
І вірш посмертний кров’ю
написати.
Згадати предків – дальніх і
отих,
Що зовсім поряд:
Лиш піти на цвинтар…
Мороз холодним світлом освітив
Цей темний світ.
Душі далеко видно.
***
Літо закінчилось.
Осінь же вічна отут.
В дно зариваються ті, що до
дна опустились.
Плаче душа моя на золотому
мосту,
Плаче душа, наче стогнуть
могили.
Всі ми для того у світ цей
білючий прийшли:
Світлом ставати від болю і
кольору,
й звуку.
Можемо смерть вибирати ми –
де і коли,
Роджені з кайфу на муку.
Чую – душа моя, наче краплина
води:
Здійснює свій колообіг –
Сніжинкою стане, туманом…
Всі мої діти і вірші, яких я
колись
народив,
Квітнуть, як рани.
Ну а життя це я лиш пригубив –
загубив…
Пив і молився.
Поважно любив свого Бога.
Люлька гіркуща звисала з моєї
губи,
Блідла тривога.
Я ж відмовляюсь поволі від
слави
і зла.
Кинув читати газети і книги
про тіло.
Пташка душі чорне пір’я скидає
з крила.
Біле вже відболіло.
Чую, як моляться сосни
і вовк-одинак.
Видно, як падають зорі, що
теплі,
як сльози.
Літо закінчилось.
Осінь – це трохи весна.
Трута і ліки – те ж саме,
відомо…
Різні лиш дози.
ПРОЩАЛЬНИЙ ВІРШ
Відспівають мене
Всі вирійні пташки на тополях,
Що налякані пострілом,
Все зрозуміють, простять.
Видно, писана кров’ю,
Така моя, людоньки, доля,
Що раптово скінчилось життя.
Що втомилась пісенна душа,
Наче млин над рікою.
Котенятком бездомним
Вона то дряпне, то поспить.
Моя мама до Бога
Пішла молодою.
От зустріти її якби…
Скрізь казенна незатишність.
Місця вже тут не знаходжу.
Весь оббреханий, людоньки,
Душу до світла тягну.
І, я знаю, день смерті –
День мого народження.
Я ще, рідні, хороші мої,
Повернусь…
ДИПТИХ ЧАСУ І ПРОСТОРУ
1. ЧАСОВЕ
З мого віку дитинство моє –
мов роса на долоні.
Там ікони висять і годинники,
і дзеркала.
А стежинки до Бога – як
сльози:
прозорі, солоні,
А чи крапелька моря, що впала
з мойого весла.
З мого віку дитинство моє –
мов історія людства:
Дика й ніжна, як равлик.
Усяка: лірична, дзвінка.
Там, в минулому, світяться
зорі –
літаючі блюдця,
І дорога тече – ріка.
Наче музика майя, звучить мені
світло Ізвідтам.
А отут, поміж людом, скучає
за війнами даль.
Стільки світу у світлі і
світла у світі
я звідав,
Що вмирати не жаль.
Пахне кров’ю чорнило моє на
піснях покаянних.
А з дитинства малинно…
Ялинка, пиріг, молоко…
І дзвенять наші душі, мов
кимось надпиті стакани.
Хтось небесний і добрий до них
підливає тайком.
2. ПРОСТОРОВЕ
Я несу на собі тут прокляття
моєї країни,
У якій пуповина моя і коріння
–
до зір дістає…
Звідки голос нащадка –
тоненький, немов кураїна,
Чи як совісті голос, що рідний
Всевишній дає.
Тут на мене позиркують так,
ніби я не від цього,
Ніби старший від них десь на
тисячу років чи більш…
Тут Європа.
Тут чисто. Музейно.
Гладенька дорога.
А в мені, як у небі –
Немає дороги.
Біль.
І блатне, і болюче пройдешнє,
прийдешнє у нервах,
Що не хоче більш «водкі»,
Відкинувши в степ корвалол.
І не страшно мені вже ні біса,
ні влади, ні стерви.
І огидно мені, коли нечисть
гребе
на престол.
Надягаю на шкіру прозору я
маски посмертні.
Захищаюсь, як можу…
Та ні…
Вже у наступ іду.
А ім’я моє в світі земному вже
кров’ю не стерти.
А там десь аз грішний із ним
у митарства ввійду.