Останні діти з карткових будинків

176

Читаючи їжакуваті, шорсткі, мов рашпіль, гостро іронічні вірші Ірини
Скакун, мимоволі ловиш себе на думці, як змінилася сучасна українська поезія,
якій уже не до оспівування принад молодості. Неприхильна дійсність, мов
пронизливий удар струмом, примушує замислитися над абсурдом буття, знайти гідну
відповідь на його цинічні виклики, знайти себе у світі, перейнятому
деструктивними віяннями, і не розпорошитися в ньому. Ірина Скакун за
кострубатими тропами та рвучкими ритмами привертає умінням переконувати щирістю
драматичних переживань, розкриває душу свого покоління, якого ніхто не чекає на
цій своїй-не своїй землі і яке само, не нарікаючи ні на кого, виборює собі
право на повноцінне життя під сонцем.

Юрій
Ковалів     

 

Ірина СКАКУН

***

А правда в Японії  у метро за

етикетом не можна дивитися на

людину?

 

В метро безглуздо робити вигляд,

що ти не бачиш усіх довкола.

Отут в набитому вщерть вагоні

стоїш навпроти і так тренуєш

свій дар дивитися крізь людину,

торкатись легко чужого тіла,

але вдавати, що там нікого.

і як хитне ненароком потяг

відскочиш швидко, як від прокази

як від гарячої батареї.

Бо у вагоні набито поруч

низка тілесних,

з душею й серцем,

із теплим подихом і думками,

терпкою слиною, у панчохах,

із саквояжами й рюкзаками,

в задумі, радості і скорботі

десь близько сотні,

а може й більше,

тобою знічених, ігнорованих,

звичайних просто собі Ніхто.

 

 

Картковий

Щоб розвалити картковий будинок,

який називали як кожен із нас хоче,

я витягла даму із третього ряду.

А ти намагався піймати хоч щось

                                           
за сорочку,

коли розліталися карти – листи, що не

                                           
пишуться Богу,

але надаремне – з повітря не

                                           
робляться замки…

І всі надбудови, які ми вважали

                                          
міцними,

як мури фортеці,

які ми складали як вміли

з колод, де ховалися масті,

лягали під ноги,

як бруд із старої підошви…

 

В картковому домі, де в кожної  карт

                                           
була ніша…

тепер чорна дірка

і позаторішня тиша…

 

 

Постапокаліптичне

Казали,

Вчора на згаслому кусневі сонця

Жевріли плями жару.

 

І дикі коти

Приходили гріти

Свої гострі бронзові спини.

Згорблені птахи тягнули крила,

Порослі мохом…

 

Злітались зграями шметтерлінки –

Можливо це їх останній шанс

Померти в полум’ї як ікари.

 

А завтра

До нього прийдуть навпомацки люди,

Гнані холодом смерті.

І знову спалять когось у жертву,

Щоб побачити останній промінь

Й навік забути як смакує повітря

Зігріте ранковим сонцем…

 

 

***

Можна подумати: хтось до вас прийде…

Скупі поховання

Звані обіди…

 

Хлопчик в перуці і камізельці

Тре рукавом засмальцьовані скельця…

 

Все перекроєне танцем друїда.

Чай з автомату

Вчорашнє їдло…

– Речі, які говорити набридло…

 

Кому так хочеться розуміти

Старшу Едду, «Бхагавад-гіту»…

Ми просто діти…

Останні діти…

Діти, котрих не зловили у житі…

 

Хлопчик із апельсином в долоні

Відводить тобі пістолета від скроні.

 

Голови голені,  джинси подерті.

Діти назавжди пекуче відверті.

Ліпимо вежу з багнюки і дерну

Сумнівним цінностям постмодерну.  

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!