Оркестр симфонічний на «Титаніку»…

166

 
Ігор ПАВЛЮК
 
Не боюся уже я
Йти в безмежність і вічність.
Тут не був я суддею.
Грію душу при свічці.
 
Проти шерсті здіймаюсь,
Мов літак проти вітру.
Журавлиною зграєю
Сльози котяться.
Витру.
 
Хтось – пророк і пройдисвіт –
Набивається в друзі,
Християни, буддисти –
Всі на Божому крузі.
 
Всі шукаєм спасіння.
Терпим біль і розлуку,
Мов собаки на сіні.
Крильми гріємо руки.
 
Всесвіт родиться в муці.
А родившись, радіє.
Мов собака на суці,
Він увічнитись вміє.
 
Не боюся уже я
Йти в безмежність і вічність.
Поміж свідком, суддею
Грію душу при свічці.
 
СМЕРТЬ РАДЯНСЬКОЇ ВІДЬМИ
Знайомій
 
Крутило всю ніч водяною пилюкою вчора,
Вертіло-шипіло усім, що лежало кругом.
Іще не лежала, бродила по хаті потвора –
Як баба тхорезна, що пише доноси в райком…
 
Навколо скакала дрібна і услужлива нечисть –
Брехала почварі, що та найсвятіша з усіх.
Вони язиками знущались із тіла предтечі
І душу його виставляти хотіли на сміх.
 
Гадюкою чорною голос відьомський звивався.
Велика Гординя у серці відьомськім гула.
Вона із Христа насміхалась.
Не він відцурався…
Він всіх би простив милосердно
В цій прірвності зла.
 
Невиспана відьма
Добро проклинала навколо.
На писку страшному чорніла гримаса гріха.
І гидко було біля неї,
Пекельно і голо.
І скрегіт зубів її довго в ночі не стихав.
 
Аз тихо молився.
Хрестився.
І крейдяно білим
Здавався мені горизонт у червоній імлі.
Як відьма радянська вмирала,
До неї набігли
Усі такі самі –
Жорстокі і злі.
 
Бо й батько відьмаки
Прислужником був у фашистів.
Вона пішла далі,
Ну тобто у прірву, ще глибш…
А люди не знали…
А люди ішли за нечистою.
Пропасти могли б.
 
Священик приїхав.
Прогнала його кочергою.
Не хтіла покаятись –
Каже: «Не маю гріхів»…
Була ця потвора тілесно колись молодою,
Душею ж манила чортів.
 
Відьмака іконою бити сповідника бралась:
Летіла крізь двері і стіни ікона свята…
Господь не карав.
Сама себе баба з’їдала.
Мов крила воронячі –
Шамкали чорні вуста.
 
…Любив хтось ту жінку…
Йому я, звичайно, прощаю…
Прощаю цій дівчинці,
Що в ній ховалась колись.
От їй принесу я цукерка і пряник до чаю,
Бо свічку для неї уже вороги запасли.
 
Вже стелю знімають над відьмою,
Щоби погасла:
Відьомська ж душонка
Боїться цей світ покидать…
Рак душ – як і сказ, –
То хвороба заразно-опасна,
Не лиш для дівок, –
А й для націй,
Що можуть вмирать,
Якщо у них відьми керують царьками земними,
Нацьковують їх на крилате, дзвінке, корінне.
 
Та будьмо уважні.
Бо й грішні вмирають святими…
 
Оця чорна відьма
До Бога штовхнула мене.
 
***
Тепла жовтнева сльоза листочка.
Тільки душа і зорі…
Всесвіт мовчить, наче винна бочка,
Чи хробачки підкорі.
 
Я ж у собі, як в дуплі старому,
Тихо чекаю щастя,
Хоч відмовляюсь від чаю з ромом.
Частіше йду до причастя.
 
Борюся з кров’ю своєю, брате,
Учу історію світла:
Побільше давати, поменше брати
Від цього світу.
 
Оце дивитися і любити
Сусальне золото клена.
Чим ближче до Бога, –
Тим більше битий
Будеш отут скажено.
 
Це вже я знаю не з книг прадавніх.
Життя мені показало.
У долі рухи різкі, а плавні
Рідко –
Як сало…
 
То ж коло-сальних
Мало у світі,
Де гуляє страждання.
 
Вітер глибокий.
Зламані віти –
Як дороги останні.
 
* * *
 
Що ж, гуд бай, плебейські бари Львова
І ванільно-снобський світ богем.
Я піду за іншим криком крові,
Куди кличе дух крізь рідний ген.
 
У далекім просторі Христовім
Я себе дитинного знайду.
Там заплаче мій космічний човен,
Мов сльозу, пускаючи звізду.
 
І сумна, мов ліжко без матраца,
Усміхнеться доля не моя.
То вона – дзвінка тернова траса,
То тихенька стежка-течія.
 
У повітрі темному, крихкому
Ходить-бродить білий вовк зими.
То його сліди в снігах – мов коми,
То мов голі крапки між людьми.
 
Плаче світлом осені холодним
Кров моя, що пам’ятає рай.
Хочу бути вічним, а не модним.
Вічність – битва.
Модність – глупа гра.
 
То ж гуд бай, плебейські бари й туси.
Я на першім снігові пишу
Про мої душевні землетруси,
Крові шум.
 
Про зорі намолену ікону,
Про ріки намулену печаль
І свічі з бандерівського схрону
Синю сталь.
 
Тихо, як у космосі, у серці.
Не пророцтв нема, ні потороч.
Якщо любиш світ не по інерції,
Любиш Бога –
То роби, що хоч…
 
***
Слово «проблема»
на слово «пригода» міняю,
Доки патрони і водку
рахують дружки,
Доки дівчата знайомі –
монахині зараз в Почаєві –
В келіях сивих запалюють
голі свічки.
 
Роси й тумани.
Гілки і кістки на дорогах.
Шлях мій – мов дерево…
Дерево – наче мій шлях.
Тут виживає –
хто хватку засвоїв бульдога.
Вовк умирає
у травлях в нелюдських полях.
 
Шкода вовків мені.
Шкода поламану свічку,
Зірку опалу,
Опалий зелений листок
В сиве багаття,
Довгу задуману річку…
І динозавра,
Що світ цей любив до кісток.
 
Сонце у соснах.
Радість і гріх.
І розлука.
Чорне безмов’я
У ночі болючі гуде.
Хтось мені в двері,
Мов серце,
Схвильовано стука,
Повне людей.
 
Лікарські трави
В холодному космосі пахнуть,
Предків далеких
Всотавши чудні голоси.
Птахи – як трави.
А трави – давно уже птахи,
В добрих очах яких
Райська розхлюпана синь.
 
Вічний паломник,
Рудію, ридаю, радію.
Снігу сорти, наче болю,
Вивчаю сорти.
 
Врешті, живу, як умію.
Вмираю, як вмію…
 
Вчусь не боятися висоти.
 
***
Іду.
Із Богом у душі.
Із бісом в плоті.
Он олігархи й алкаші
Слинявлять злоті.
 
Оно у храмах продають
Хрести і свічі.
Десь крівцю донорську мою –
Дорожче втричі.
 
Та й навіть час кудись іде
Утричі швидше.
Тут біла ніч,
А чорний день.
Злий вітер свище.
 
Цей зміст тут форму розрива.
Мох і багнюка.
Слова, слова, слова, слова…
Без ультразвуку.
 
Доноси, пасквілі, брехня.
Моря і сіно.
Душа торкнулася дна дня –
І вже осіння.
 
Дорожча морква за любов,
Що ви купили.
Мені ж дорогу перейшов
Кіт чорно-білий.
 
Свячену воду з другом п’єм
З дула пістоля.
 
…Таке воно життя стає.
А далі – доля…
 
***
Піна суха молодих снігів.
Лампадка душі і зірка,
Яку я дістати колись хотів…
Та впала вона –
І у небі дірка.
 
Мов мрії дитячі, цвітуть цвіти.
Сільський духовий оркестр
Будить печаль – мов туман води.
Хто я?
Дивак?
Маестро?
 
Нащо я був?
Наростив жирок на дурнуватих крилах…
Хто пригадає мене:
Дніпро?
Ворог?
Донька?
Мила?
 
І чи важлива ця пам’ять людей,
Пам’ять вовків і сосен,
Коли мене тут не буде ніде,
Як не було досі?..
 
З Богом до Бога лише ідуть…
Наче скафандри, німби палають.
 
А за Христом із хрестом лиш путь…
Хрест же кореня не пускає…
 
БРАТОВІ
Ніхто із нас, брате, не був святим.
Ідуть через нас роки.
Я подам тобі, брате, хліба й води.
Але не подам руки.
Я подам тобі, брате, хліба й води…
 
Бо рана, брате, від твого ножа
Між крильми моїми є.
І Бог тобі, брате, – Суддя.
Та жаль…
Бо й Бога хтось продає.
 
Коли барикади з хрестів стоять,
Ми разом ішли б у бій.
Але ж по-іудськи ти, наче …ять,
Продавсь тому, хто не свій.
 
Продав ти нас ворогу.
Так було
В історії вже не раз.
Скажи мені, брате, –
Хоч помогло?
Чи хоч заробив на квас?
 
Якщо дали мало – я поможу.
І ти мені не жалів…
Ми кровно з тобою зайшли за межу
Отут, у гостях,
На Землі.
 
Ніхто із нас, брате, не є святим
У хвилях буття ріки.
 
Я подам тобі, брате, хліба й води,
Хоча й не маю руки…
 
Я подам тобі, брате, хліба й води.
 
***
Проснувся я, мов би воскрес сьогодні.
Нещастя стали благом для душі,
Якій у цьому світі великодньо,
Хоча навколо зрада й торгаші.
 
Вона співає пісню нетутешню,
Вона прощає все, прощає всім,
Піднявшись, як в дитинстві, на черешню,
А звідси вже лиш крок до небесі…
 
АПОКАЛІПТИЧНІ ВІЗІЇ
Усе, братва.
Фініта ля комедія.
Щось апокаліптично на душі.
Здуріли всі – політики і медії,
Сільські дядьки, поети, торгаші…
 
Метаються у душах відьом демони…
Перевертень в гробу перевернувсь.
І бродять люди, і питають, де вони,
Шукають собі ворога й війну.
 
Оркестр симфонічний на «Титаніку» –
Стоїть поет у хаосі нічнім,
Де плаче, як вербина, юна Танечка
І хочеться поплакати й мені.
 
Крізь лінзи сліз усе кругом химериться,
То більшає, то меншає, то так,
Як перший раз було мені в Америці…
Бардак.
 
Згадав, як бабця вчила нас молитися,
Згадав, як битись дід мене учив.
Я ще – земля.
А їм уже світитися
Отам, отам – в пилу космічних нив.
 
Вогонь і кров там в білім танці сходяться –
У темені, що наче чорний віск.
І пригорта до серця Богородиця
Тих, що душевно плачуть у траві.
 
А комунальні й сексуальні послуги
Міняються у цій країні так,
Що дахом всім нам стане небо Богове.
Голодні ж продаються за п’ятак.
 
Війна держав.
Війна людей.
Первісниться.
Наук, культури –
Наче й не було.
Кругом апокаліптичні видно вісники.
Не видно ну хіба що НЛО.
 
Над нами вже озонова проталина
І Шлях Чумацький – старший брат Дніпра.
А Місяць в небі – як усмішка Сталіна.
Та серце в грудях – мов підземний храм.
 
Вогонь з вогнем, сльоза й роса цілуються.
Кривавий клоун сниться дітворі.
В мені дзвенить аміньно-аллілуєве.
А напис – мов на кленовій корі:
«Ми тут були»…
Рослинами, звірятами,
Богів ліпили з глини на крові.
Усе, братва.
З ким будемо звіряти ми,
Героїв мертвих,
Доки ми живі?..
 
2.
Летить у прірву вся моя країна.
Розшарпують її, кому не лінь.
В поезії стогнала мандоліна.
Тепер – амінь…
 
Амінь усій старій гнилій епосі
Із тими мандолінами, що в ній
Застряли так, як діду шмарки в носі,
Чи як нове лайно в старім лайні.
 
Зелений Змій комусь диктує вірші.
З тварини хтось рослиною стає.
А хтось із болю в космос душу вирже
З усім, що в ній до магми дістає.
 
Капіталює хтось, катапультує
З «Титаніка», що тане на очах.
А мандоліна барабанно всує
«Стучить» на скрипку…
Деградує в прах.
 
Кругом – як в провінційній психлікарні…
Стара ж совітська відьма ще жива.
Її діла підленькі і вульгарні
Покриє скоро молода трава.
 
Перехрещу і сплюну спересердя
На відьму ту під мандолінний реп.
Мені він душу більше не посвердлить.
Її ж, мов бабу льох, поглине склеп.
 
А нам ще бути, хто не втік далеко.
Тут біль і бій.
Тут мавок вже нема.
Крізь нашу кров варяги ходять в греки.
А на вікні в Європу спить туман.
 
Моя ж печаль до вибуху стиснулась.
Не раджу ворогам точити ніж.
 
Лиш мандоліна
Хтиво усміхнулась
Знайому давно її
Сатані.
 
***

Дмитрові Дроздовському

 
Немає слів.
Лиш димний запах шин…
Холодне світло знизу трав’яніє.
Що проживе народ наш – опиши.
Проговори біль світу, як умієш.
 
Проговори і виспівай печаль
Травмованих епохою і небом,
Щоб стало легше тим, хто вже почав
Болючий шлях до Господа й до себе.
 
В поетів просто місія така.
Хоча отут не кожен з нас Месія…
У когось дірки цвяхові в руках,
А хтось любов на камені посіяв.
 
Я теж сівач болючих слів, я теж…
Слова ростуть до молитов червоних,
Туди, де Всесвіт просить в Бога меж,
Де все – як дзвони.
 
Ми всі тілами в прірву летимо,
Де душам нашим воздадуть по вірі…
 
Майданних шин палаючих димок
Нагадує то ангела, то звіра…
 
***
У райський куточок моєї душі
Учора прийшла весна.
Полощуть печаль мою ранні дощі,
Літаю у віщих снах.
 
От котик-сирітка прийшов, сидить
І дивиться в очі так,
Мов просить не тільки хліба й води,
А подає мені знак,
Про що не розкажеш словами тут…
Радіє, ридає даль.
Мов кров, підіймається красна ртуть.
Мов серце, болить звізда.
 
Співають пташки.
Я співаю теж.
Нам добре попри усе.
Весна – це коли все іще святе.
А дід журавлів пасе.
 
В пекельний куточок моєї душі
Недавно прийшла й війна…
Це ж, мабуть, я, люди, отут нагрішив,
Весь Всесвіт пославши на?..
 
До Того, хто Всесвіт оцей створив,
Нам давши не мир, а меч…
Незаймане світло,
Як сік з-під кори,
Пече.
Не знаходить меж.
 
З трьохмірного простору я рвонусь,
Де все проти мене, мов…
Я в сорок дев’яту свою весну
Вростаю, як в сльози кров.
 
***
Говорили правильні слова.
Нарізали скло на вбиті вікна.
Мертвих научились цілувать,
Доки мертві до святих не звикнуть.
 
Сортували біль, як чукчі сніг,
Білий сум і чорний шум житухи,
Магію жіночих юних ніг,
Віщі з’яви ангелів і духів.
 
Білосніжну душу гартувать
Воском сосен і свічковим соком,
Де «помилуй, Боже» й «ттвою мать!..» –
Змішують у відчаї глибокім.
 
Простимо, що можемо простить,
Людям непридуманим нервовим.
Мить – як вічність, вічність нам, як мить.
Горизонт поранений до крові.
 
Мертві нас хапають за рукав.
Діти просять ніжності та хліба.
І хреститись проситься рука
На Христову рану, не на німба…
 
***
Проклятий, оббреханий, побитий,
Теплий, мов Ісусова сльоза,
Хтось готовий серцем говорити
Про зорю, про долю, про базар.
 
Все ж тут «по писанію» шнурує.
Колесо історії скрипить.
Серце, Бога згадуючи всує,
Хоче Богу кровно догодить,.
 
Плавають у небі два лелеки
Над гніздом –
Як над труною хрест…
Я ж проснувся і собі кумекаю:
Хто раніше із нас трьох помре?..
 
Хто помре раніш, той воскресатиме
Так, як воскресає трин-трава
Десь поміж божками бородатими
Й тими, хто придумує слова
Теплі-теплі – наче сльози заячі,
Гострі-гострі, як іскринки зір.
Йду, несу хреста свого, хитаючись,
В лісовий далекий монастир…
 
Тіло моє бренне там всихатиме,
Бо цей світ – немов тюрма мені
З мукою душевною хрестатою
В голубій терновій глибині.
 
Сподіваюсь, сповідаюсь Господу.
Лікувальну труту долі п’ю,
Тіло й світ рятуючи від розпаду
І країну зболену мою.
 
Марнослав’ям, марнослів’ям хворий тут,
Я молюся, каюся, росту,
Де лаврово входити в історію
І терново – в райську висоту.
 
***
Ластівки у небі брасом плавають.
Знизу палить скати ідіот…
І ховає ножик за халявою –
Хто не олігарх і не народ.
 
Порожньо, як на старому цвинтарі,
У душі поета з бодуна.
І шизіють фарисеї й митарі,
Бо у прірві не знаходять дна.
 
Я на все уже дивлюся зоряно:
Світ оцей – для вирощення душ…
Хоч кругом розорено, незорано,
Я із лона в Лоно перейду.
 
Вистогну свій білий біль Всевишньому,
Люди ж бо оббрешуть, розіпнуть.
Полюблю.
Буттю зрадію з вишнями,
Впавши у високу глибину,
Де крило коріння ріже букове,
Чорні гнізда пам’яті болять.
Де про несуттєве пишуть буквами,
А про головне, святе мовчать.
 
Я вночі до себе прислухаюся,
П’ю гарячий шоколад пітьми.
«Ластівки літають, бо літається…»* –
Ніби раді, що не є людьми….
––––––––––––––––––––
*Рядок із вірша Максима Рильського
 
***
Шоста година ранку.
Травень.
Трава.
Прозоро.
І ніби сіль на ранку,
Сховані в Сонці зорі.
 
В космосі смерть розлита.
В Бога ж немає смерті.
В ниві зернина жита –
Начебто лист в конверті –
Жде, щоби вийти знову,
Колосом щоб воскреснуть
В Божій земній любові
На шляху перехреснім.
 
Смерті великі очі –
Як у бджоли чи мухи.
Можем те, що не хочем…
Тайно бажаєм муки.
 
Правда знаходить голос.
Кривда знаходить запах.
Спереду голод, холод
І передсмертні храпи.
 
Тут склобетон, скловата…
Тіла гаряча глина,
Душу в яку сховати
Хочеться пуповинно.
 
Ночі третя година.
Крильми говорять круки…
Доки я ще людина,
Дай мені, Боже, руку.

В №5 (193) 10 березня 2017

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!