Ольга Самолевська. «Доріженько, доріженько, хапаєшся за обрій…»

“Українська літературна газета”, ч. 5 (385),  травень 2026

 

…і ось нарешті весь цей жах присипав сніг,

неначе з чистого листа почати зміг

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

наш ошелешений і абсурдовий біг,

щоб встигли ми ковтнути світла,

щоб не встиг

з-за хмар побачити вселюблячий Господь

розлиту кров і вздовж доріг

гниючу плоть,

щоб душу вивертаючий надривний крик

ставав тихішим,

слабшав і нарешті зник.

На сей театр воєнних дій спокійно ліг

примирливий і урочистий перший сніг,

утішити хотів він спалені міста –

під ним трагічно причаїлась німота.

Весь грішний людський світ поволі замело,

неначе злочинів одвіку не було.

Ніхто не знає, чи протримається сніг.

Ніхто не знає, чи протримається світ.

 

* * *

В Україні – хвилина мовчання.

Вся країна залита печаллю,

бо країна залита війною.

А для когось здається смішною

ця ідея – спинити машину,

щоб відчути скорботу

глибинну,

щедро сплачену за Україну.

Доторк янголів – лиш на хвилину…

Йдуть із темряви квіти для всіх,

хто дожити під небом не встиг.

Це похилені квіти від тих,

хто на хвильку спиняє свій біг.

Так – із мороку, із руїни,

всьому вічному Божому світу

простягає моя Україна

свої сонячні зірвані квіти.

 

* * *

Коли закінчиться незносний Твій полон,

такий зловісний, тьмяний, як кошмарний сон,

коли закінчаться приниження і біль –

й бажання жити раптом блисне у Тобі,

 

Ти озирнешся, і побачиш небокрай,

почуєш голос: «Ти подужав! Не вмирай!

Забудь людей! Наповнись небом! Оживи!»

 

Відчуєш дихання землі і струм трави,

і раптом зможеш в Боже поле увійти,

в те, для якого завжди довгожданий Ти,

на землю ляжеш не від куль, не від вогню –

щоб роздивитися забуту мурашню,

щоби відчути цей травневий теплий шовк,

щоб спокій в душу й тіло врешті увійшов…

 

Це – трунок травня серед співу листя й трав,

хоральне моцартівське сяяння отав,

все підкоряється тут любощам весни,

так ніжно, наче в світі не було війни…

…Коли ж закінчиться нестерпний Твій полон?

О, світе, ти вже став абсурдним, наче сон…

 

ДОДОМУ!

Неправда, що місто порожнє –

живі, що розкидані жахом

далеко від рідного дому

і вбиті, які стали прахом,

ідуть

по дорогах знайомих,

вздовж згарищ страшних

придорожніх,

по снігу, згорілому листю,

ідуть по провулках імлистих –

ідуть, бо не йти їм не можна,

їх тягне до рідного міста,

в дитинство і в юність, до рідних,

яких вже нікому не видно,

до себе, до хмар завіконних,

до прірви, що замість балкону…

 

Додому, до рідного дому

ідуть – їх не видно нікому.

І нікому їх зустрічати тут,

бо місто лишилось без подиху

від річки до верхнього поверху.

І довго воно догоратиме…

 

Квартири їх – наче могили.

Приводить сюди тільки пам’ять.

Та в дзеркалі, що там вціліло,

вони себе не упізнають…

 

СИВІ ВОЛОШКИ

Світле і тепле, немов паляниця.

Темне, як стиглі яскраві каштани.

Юне волосся – для танцю під вітром,

для поцілунків барвистого сонця.

 

Чорне. Русяве. Руденьке, як пломінь.

Юне волосся, голублене небом…

 

…Бій був у лісі, і сльози соснові

ті кольори повертають нам знову.

Бій був жорстоким, і юне волосся

чимось червоним й липким залилося.

 

Юних голівок під небом немає –

сивий туман сиві сосни займає.

А на могилах сивіють волошки.

Вітер влітає в обійми порожні.

 

Знову шикуються юні солдати –

жадібним кулям є що віддавати!

 

Сховано в сірі однакові каски

юне волосся – живе і прекрасне…

 

* * *

Раптом зупинишся серед столичного галасу,

де – на вітрини всі погляди, або в гаджети;

глянеш у натовп – старий роздивляється пильно так

щось там у небі байдужому і неспокійному.

 

Може стоїть він у спогадах, може – у маренні,

може милується блідо-рожевими хмарами,

може звіряє по небу доріженьку втрачену,

може боїться розлити страждання гаряче…

 

ЗИМОВІ СУТІНКИ

…а морок всевладний, як сон цей,

він так розпластав чорні віти,

неначе не визирне й сонце

за зло, яке множиться в світі.

 

Та ранок пітьму пересилив!

Ось так би під небом стояти

і всотувати це свято –

пробудження небосхилу…

 

…Та знову ту сяючу ніжність,

підсилену відблиском сніжним,

насуплений демон стирає

зі стомленого небокраю.

 

Я знов не встигаю на сутінки,

і знову лишаюсь у відчаї –

магічний стрімкий цей рисунок

й сьогодні втрачаю двічі.

 

А темрява суне все дужче

і цілить в розхристану душу.

Нестримно і стрімко стемніло.

І серце моє оніміло.

 

* * *

Тюльпани ховаються в землю все глибше,

щоб люди лихі не змогли їх вкопати.

Весною пробились з глибокої тиші –

а люди воюють. Руїни від хати…

 

Тягнулись тюльпани між склом і камінням,

щоб знову людей із весною вітати.

Розквітли й раділи незмінно, невпинно,

немов їх побачать ті діти, та мати…

 

А діти у тиші глибокій зостались,

і більше не мають ні росту, ні віку…

З тюльпанами місцем вони помінялись.

Весна не покличе їх вийти до світу.

 

Зелено-червоним розквітлим контрастом

тюльпани продовжили пісню про щастя.

Військовим здавалось – в руїнах тих знову

з’явилися плями від свіжої крови…

 

…Бутони, які тих руїн не здолали,

ніколи вже не розцвітуть під зорею.

Та кожної весни з могили своєї

ті білі стеблини повзуть під завалом.

 

* * *

– Липонько-лапонько, з ніжності зіткана,

вітром колихана, сонцем цілована,

що ж так стоїш, наче паралізована?

Де твої квітоньки?

– З листячком зірвані.

– Де твої гілоньки, дощиком сріблені?

– Гілоньки знищені, вибухом зідрані.

Ось так стою і сумна, і скалічена.

Та навесні відновлю своє гіллячко.

 

– Ой, Українонько, в попелі, в згарищі

голову хилиш. Засмучуєш серце нам.

Де твої дітоньки – рідненькі, кращі?

– Шлях мені вистелять.

Та не повернуться.

 

* * *

На дачі – ніяких парканів!

Десь здалеку – трелі баяну…

Матуся рум’яна від спеки,

і наше прощання далеко…

 

В повітрі цвітуть махаони!

А пишність махрових півоній

мені нагадала спідниці,

яких не було й у цариці!

 

Маленька, як крапля, суничка

сховала рум’яненьке личко

в яскраво-зелену травичку –

так весело це, так незвично!

 

А я серед ягід та квітів

під небом – така непомітна,

але переповнена щастям,

бо гріюсь в долонях прекрасних.

 

Удар Громовержця – і злива!

О, радість! І знову все сяє!

І крапельки з листя звисають!

Все буде ще, все ще можливо!

 

Не знала, що світ невблаганний,

що він не обмежиться грою,

що клумба червоних тюльпанів

колись заримується з кров’ю,

і що спорожніють ці дачі,

й чиєсь світлооке дитинство

на крапельниці повисне

й закінчиться маминим плачем…

 

…Дитинство моє казкове

майнуло дощем пелюстковим…

Корзинка, а в діжці -– волошки…

А я їм зелений горошок…

 

* * *

…а той солдат – який упав на гострий мокрий щебінь –

хапався за верхівки трав,

і за пташиний щебет…

Доріженько, доріженько,

хапаєшся за обрій…

 

І ноги, й ніжні ніженьки кудись шляхом Господнім

у черевиках, чоботах,

хто – неквапом, хто – стрімко

уже пройшли свій битий шлях.

 

А нині йдуть в кросівках…

 

Рядами йдуть у берцях,

і вірять в перемогу.

Та завмирає серце –

їх збережуть дороги?

 

Де люди невгамовні ті?

Багато вже у Бога…

Все змінюється у житті –

лишаються дороги,

що поглинають кожен крок

і спів, що рвався високо…

Всотали думи, сльози, кров…

 

Усе зійшло і висохло.

 

Доріженьки під вітром, під

божественними зорями,

вслухаються в молитви, і

ні з ким не заговорять…

 

* * *

Час настав – і земля поглинула

всіх моїх, хто садив цей сад.

 

Я закопую цибулини,

наче їх відправляю назад,

у дитинство, де квітів багато,

де земля – животворча і свіжа –

віддає!

Й не погрожує взяти

моїх рідних – дбайливих і ніжних,

які садять, сапають і сіють

і не жити під небом не вміють.

 

Я закопую цибулинки

в цей дбайливий і ніжний суглинок,

щоб нарциси цвіли і тюльпани.

 

Сію квітів знайомих насіння –

це надія моя остання –

хай підтвердять, що є воскресіння!

 

* * *

Життя шуміло буйним лісом.

Та ось приперлись танки вперті.

Замість дерев – кругом залізо

посічене, іржаве й мертве.

 

Застигли будівельні крани.

Тут замість ринків колоритних

розквітло зло махровим цвітом.

Нема тут ранків. Тільки рани.

 

Чи ще підніме світ повіки?

На чорних гойдалках колишніх –

лиш попіл.

Вітерець колише

лахміття у розбитих вікнах.

 

Панує тиша неприродна.

Cади, будиночки й будинки

стоять обвуглені і дикі.

Як в потойбіччі, як в безодні.

 

А я все чую спів пташиний

там, де його не може бути…

А я все бачу ту дитину,

яку ніколи не забути.

 

І озирається Всевишній

на цей оглухлий світ безлюдний.

Чи назавжди настала тиша?

Чи буде мир?

Чи вибух буде?

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматіhttps://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.