- На дорогах життя
(диптих)
І.
Пахне хата любистком і ніжними снами,
Пахне вмитим дощем і святковим столом.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ми туди повертаємось завжди думками,
Де зростали колись під рідненьким крилом.
Ми шукали скарбів, підіймались до висі,
Розгубили себе у чужих іменах.
На дорогах життя ми від себе зреклися,
Загубивши свій голос в облудних словах.
І міняли талант на фальшиві монети,
Що не гріли долонь у холодну добу.
І читали в серцях застарілі сюжети,
Випиваючи келих за власну журбу.
Ми згубили ключі від небесної брами,
Де вінчало нас небо на вірність і сміх,
І лишилися тільки молитви від мами —
Як лампадне світило тернистих доріг.
ІІ.
Світ довкіл величезний, холодно-ворожий,
Нам би крихту спокою, що вища за торг.
Тож навпомацки йдем, хто куди і як може,
Заплативши життю свій невидимий борг.
Ми йдемо в нікуди… І стікають хвилини…
Тільки б встигнути ще до ясної зорі,
Доки ти в цьому світі — найстарша дитина,
Доки світять з вікна твоїх свят ліхтарі.
Бо коли вже не буде кому відчинити,
І стежина поникне в густих полинах,
Стане важко у світі в беззахисній миті,
Наче птаху без неба у зоряних снах.
- Світає…
Прокинувся день і на лапи стає волохаті,
І небо губами торкається краю села.
Ще сонце дрімає у синій, засніженій хаті,
Де паморозь біла на вікна скляні напливла.
А ранок — як заєць: під лапами в нього іскриться,
Він вибіг із лісу, де сосни стоять у вогні.
І дихає тиша… І кожна маленька синиця,
Як ґудзик, виблискує у крижаному вбранні.
Синіє дорога у зморшках важкого морозу,
Кудись поспішає, ховаючи іній в ході.
Я серцем торкаюсь до цього сріблястого воза,
Що зорі розсипав у вічно замерзлій біді.
Лиш я і цей сніг. І мовчання, солодке та біле.
І день, що на лапи стає, як ще сонне маля.
Усе, що любилось, і все, що колись наболіло, —
Сьогодні свята, хоч війною побита, земля.
- Сповідь
Я винесла в поле обвітрену душу,
А там — синій заєць жує лопухи.
І вечір, напнувши на голову грушу,
Вигулює в небі червоні страхи.
Там зорі в криницю попадали босі,
І вітер в сорочці дитячій біжить.
А світ задивляється в очі — і досі
Боїться сполохати сповіді мить.
Навшпиньки підкрався туман до коліна,
І тиша навколо — хоч слухай, хоч пий.
Ти — вся моя радість! Ти — вся Україна!
І я у тобі, наче корінь живий!
- У Бога душі не старі
(триптих)
І.
Коли ми постаріємо з тобою,
І час, мов кат, оголить гостру сталь,
Я доведу, що молодість — не зброя,
І не впаду у немічну печаль!
Нехай обличчя вкриють люті зморшки,
Нехай сивіє пам’ять і чоло —
Я не віддам за спокій анітрошки
Твого тепла, що в серці розцвіло!
Я буду відчайдушно, до нестями,
Любити кожен твій непевний крок
І битися із підлими літами,
І діставати щастя із зірок!
ІІ.
Хай кажуть: «Все…». А ми іще поборем!
І вип’ємо це небо до кінця!
Бо ми ішли одним-єдиним морем,
І в нас на двох — обвітрені серця.
Ми не підемо в осінь на колінах,
В тумані літ не згаснемо, як дим.
Кохання — не обвуглені руїни,
Коли весь світ здається крижаним.
І хай над нами дні летять стрілою,
В книжках життя міняються томи…
Ми просто будем — вічними з тобою,
Зігріті домом, щастям і дітьми.
Бо старість — це лише іржа металу,
А душі… душі в Бога не старі.
Ми стільки літ вогонь наш рятували,
Щоб він тепер світив нам угорі.
ІІІ.
Ми ще напишем тишею по небу,
Що смерть — це тільки вихід за поріг.
Що нам любові стільки зараз треба,
Щоб кожен в серці вічність переміг.
І хай там смерть… Хай косу гострить, клята, —
Ми не здамось в полон до забуття.
І будемо над світом пролітати
На білих крилах власного життя!
Бо ми — удвох. Ми — соняхи і люди,
Ми — шурхіт листя і мовчання віт.
І те, що є між нами, завжди буде
Сильнішим за земний, жорстокий світ.
- Дорога сина
І.
Вийшла мати. На порозі —
Пустка, вись і дзвони.
Син іде у димні грози,
В золоті заслони.
— Та куди ж ти, сину-цвіте?
(А над ставом — квіти…)
Буде вітер в полі вити,
Буде сонце пити…
Він не каже: «Я воюю».
Каже: «Мамо, треба».
Та іде у грізну бурю
Між землею й небом.
Там залізо хмари крає,
Там земля — як рана.
І була до краю раєм
Доля неблаганна.
Світ великий, наче море,
Дім — старі причали.
Син іде здолати горе
Й світові печалі.
Щоб не падало залізо
В соняхи й пшениці,
Він іде туди, де грізно
Б’ють сталеві птиці.
І стає над світом тиша —
Хто нам допоможе?..
Тільки мати в серці пише:
«Захисти лиш, Боже».
— Не стріляйте! — Каже осінь.
— Ждемо! — Шепчуть роси.
А у матері у косах —
Срібні сінокоси.
II.
— Повернись! — благає тиша,
Кров’ю стигне обрій.
Мати сину долю пише
На долоні добрій.
Хай обмиють душу зливи,
Оминуть всі кулі.
Повертайся, сину милий,
Щоб весна вернулась.
Повертайсь… Не в мідних дзвонах —
В тиші, босим, цілим.
Щоби радість на долонях
Знову затремтіла.
Хай крізь бурі й канонади,
Крізь запеклу втому,
Віра виведе з-під граду
Й приведе додому.
Стане сад іще в цвітінні,
Стихне гуркіт бою.
Мати жде — немов коріння,
Зцілене водою.
Вийшла жінка… Вже далеко
Тінь його і кроки.
Повертайся, мій лелеко,
В дім свій ясноокий.
III.
Акордами — хмари. Лазур’ю — дорога.
Син — сонячний зайчик на лезі тривоги.
— Мамо, я хмарами! Мамо, я дзвонами! —
Над самотою і над оболонями…
А небо — як доля. А вітер — як флейта.
За сином у степ йде стежина уперта.
Крізь терни проміння — єдина дитина…
Сміються і плачуть кларнети тернини.
IV.
Благословенна будь, гірка хвилино,
Коли з гнізда злітає соколя.
Навколо нього — чиста і полинна —
Співає осінь і мовчить земля.
Він повернеться. Сад іще зрадіє,
І виноград наллється бурштином.
А поки — мати пестить ніжну мрію
Над сизим димом і над згірклим сном.
- Наповнені ритмами синіми
Увірвалися в душу прокляттями,
Наче протяг у храм розграбований.
Розлетілися роздуми клаптями,
Як папір, що вітрами цілований.
Заніміла печаль між колонами,
Де мовчання свічками розтоплене.
Ми лишились під вічності кронами,
Чорним горем та зрадою скроплені.
Ми — лиш іскри, у темряву кинуті,
Шукачі недосяжної пристані.
Чи судилось нам, Боже, тут згинути,
На вітрах ухопивши істину?
Заніміла луна поміж арками,
Де колись причащалися тишею.
Ми ідемо зажурними парками,
Кров’ю долю на обрії пишемо.
Засміялось тривогою золото,
Там, де тіні лягли перелякано.
Та чому ж воно так… переколото?
Та чому ж воно так… переплакано?
Але слухай: то сонячні промені
Б’ють у бубон весни над руїнами.
Ми — у тиші небесній вкарбовані,
Ми — наповнені ритмами синіми.
- 7. Історія — це ми
Спокійна ніч… А чи спокійна, Боже,
Для тих, хто зараз не знаходить сну,
Кого свобода над усе тривожить,
Хто бачив смерть і скривджену весну?
Хтось з них учора ще саджав калину,
Сміявсь, чекав і щастя, і сльоти.
А нині — тиша. І проста людина
Тримає світ в долонях самоти.
Бо є надія, схожа на ілюзію,
Яка не вміє жити без борні.
Німий тягар, немов одвічна фузія,
Гуде у кожній стомленій струні.
Далеко є ще небо без окопів,
Де пахне мир — красивий, як весна…
А ми живем із чорним болем, доки
У нас іде оскалена війна…
І ця важка, нестерпна самотина —
Ціна лиш волі, що не знає меж!
Бо уночі не плаче Україна,
Вона кує із болю гострий меч!
Історія не пишеться чорнилом.
Вона — це ми. Її не оминуть.
Напевно, нам дано святою силою
Прокласти вільну українську путь!
- Світає
Кошлатий ранок загнуздав стихію
І вивів сонце з мокрого вівса.
Воно іде — і золоту надію
П’ють мовчки трави, люди й небеса.
А день стоїть — від краю і до краю —
Умитий світлом, як мале дитя.
І я тебе у ньому виглядаю,
Моє солодке, зоряне життя.
Минуле спить. А сонце над світами
Живим вівсом підноситься увись.
О, зупинись! Очима і вустами
В мою невтішну радість подивись.
Я — крапля дня… Я виросла із плоду,
З того вівса, з тієї самоти,
Що п’є із Горині живильну воду,
Щоби добром у світі прорости.
- Світ вдихає втому
(рондель)
О, як же тихо світ вдихає втому,
Як лагідно гойдає дні мої…
А ми, як листя, вітром невідомим
Єднаємось у вічності землі.
А світ — старий і дивний геть в усьому,
Прощає нам: і радощі, й жалі.
О, як же тихо він вдихає втому,
Як лагідно гойдає дні мої.
А я мовчу, бо слово надвагоме
У пісню обернулося джмелів,
Які стрічають сонце у селі,
На вітрові хитаючись легкому.
О, як же тихо світ вдихає втому…
- Діти світла
А вечір синій в роздумі глибокім
Приліг щокою до мого вікна.
Я відчуваю холод і неспокій,
Неначе радість випила сповна.
Вечірній сніг, мов дзеркало незриме,
Пускає в серце іскру самоти.
Довкола тиша, повна і вразлива,
Мов крок між «бути» й прірвою «піти».
Є тільки сніг. Він падає повільно —
Легенький пух розвіяних надій.
Душа сьогодні змерзла, але вільна
Від суєти і болісних подій.
А вечір пахне снігом і віками.
Така густа, незаймана зима…
Минулий день затулює руками
Обличчя світу. Слів уже нема.
Кругом ростуть холодні барикади,
Прожите вкрилось інеєм, а що ж?
Нам не дано спинити снігопади,
Ми просто йдем крізь них самі… Отож.
І сніг росте. І всесвіт б’ється в груди.
І тиша нас тримає на крилі.
Ми — ще не вчора. Та — уже не люди.
Ми — діти світла, вогники малі.
- Напій життя
Як лис рудий п’є воду із потоку,
Я п’ю любов… Я п’ю життя своє,
Де місяць мружиться солодким оком,
І ніч над лісом радощі кує.
І степ іде! Іде навшпиньки в хату,
Несе в подолі зорі і овес.
Я хочу так цей світ розцілувати,
Щоб він од щастя в сутінках воскрес!
Щоб кожен крок — як вибух молочаю,
Щоб кожне слово — зіронька ясна.
Я п’ю любов. Я нею причащаюсь,
Допоки в серці дихає весна.
І хай летять лелеки над містами,
І хай гроза в мій спокій б’є і б’є —
А я стою зі степом і зірками.
І п’ю любов… Я п’ю життя своє.
- Печать мовчання
(диптих)
І.
Оглухли, люди? Чи осліпли?
Чи в дикій одурі гармат?
Ваш дім горить, старіють діти,
Ви ж несете у хату чад!
Тією ж мовою, що вбивця
Накази віддає стрілять,
Ви мовите? О, схаменіться!
Чия на вас лежить печать?
Та вам байдуже… Тільки знайте,
Що Бог спитає на суді:
— Чому були ви, як закляті,
Коли топилися в біді?
Чому ви, засланці безродні,
Взяли у спадок гріх іуд?
Якій вклоняєтесь безодні,
Який плекаєте облуд?
Ви перед катом на колінах
Смакуєте чужий обід,
А мова — горда сиротина —
Зі сталі переходить в лід.
ІІ.
Не на суді — а перед світом,
Перед могилами дідів,
Ви станете… І власним дітям
Не явите святих рядків.
Бо ж як поясните малечі,
Чому в наш край прийшла війна?
Що ви підставили під плечі
Чужі, ворожі імена?
Бо мова — це не просто слово,
Це зброя, кована в огні.
Це материнська колискова,
Що не згоріла на війні.
А ви її — в куток, як злидня,
Як антикварний атрибут…
А ну ж, погляньте — вже й не видно
Шляхів, що до життя ведуть!
Прокиньтесь! Чуєте — над світом
Гримлять пророцтва давніх літ:
«Хто зрадив матір — буде битим,
Той прокляне свій власний рід».
Тож не в куток її, як злидня,
А на хоругви, у серця!
Бо тільки там майбутнє видно,
Де вірність Слову — до кінця!
- Коли було мені…
(рондель)
Коли було мені п’ятнадцять літ,
І світ здавався вітром за віконцем,
Я вірила – достатньо мати сонце,
Щоб не боятись жодних верховіть.
Мій кожен день – непізнаний зеніт,
А ніч, як шепіт місяця в долоньці,
Коли було мені п’ятнадцять літ,
І світ здавався вітром за віконцем.
Я ще не знала сили у собі,
Яка зростатиме в моєму кроці.
І вірила в людей, святий мій Отче,
У їхню щирість, нездоланний світ,
Коли було мені п’ятнадцять літ.
- На все всій час
(тріолет)
На все свій час – і для любови й втрати,
Для світлих днів, для ночі в самоті.
Рости, творити і благословляти,
На все свій час – і для любови й втрати.
Життя плете мереживо багате,
Цінуймо душі, щирі та прості.
На все свій час – і для любови й втрати,
Для світлих днів, для ночі в самоті!
- Сила слова
(сонет)
Не забирайте в мене слово –
Воно ще дихає в мені,
Крізь гуркіт мін зростає знову,
Крізь зойк дітей в лихій війні.
Це слово – зброя і утрата,
Воно, як тінь моїх солдатів.
Його не знищити в бою,
Горить в очах, звучить в строю.
Бо слово – серцю вільні крила,
Моя любов, моя печаль,
Барвистий світ, натхнення й жаль,
Яке ні тьма, ні смерть не вбили!
І поки слово є в мені,
Не спопелять його вогні.